Напитись голосу твого…
Завмерти, слухати, не дихать…
Ліна Костенко
Прихильники Людмили Монастирської влучно говорять, що її «голос, як спрага – не напитись, не наслухатись!». Критики після дебюту співачки в паризькій Опера-Бастиль в партії Тоски писали: «Голос Монастирської протягом усієї вистави викликав тільки одну думку: він досконалий! Цей голос залишиться в історії поруч з іншими великими голосами».
Отже, в чому унікальність голосу Людмили Монастирської і чому слухати її спів – це справжнє естетичне щастя?
За класифікацією, це лірико-драматичне сопрано. У світі такий тип називають спінто-сопрано – голос, якому підвладно все: від лірики до трагедії. Але ж наскільки майстерно співачка іноді «розводить» по різні боки ліричне і драматичне начала. Я звернула на це увагу, коли слухала окремі арії. І, судячи з дискусії в Ютубі, не я одна.
Під виконанням арії Абігаїль з «Набукко» Дж. Верді з Ковент-Гардена один з меломанів написав: «Це ж ліричний голос! Співачка з таким голосом не може виконувати партію Абігаїль, бо втратить його через два роки!». На що інший слухач відповів: «Чи маєте ви хоч найменше уявлення, про що говорите? Монастирська – справжнє міцне і могутнє драматичне сопрано. А арія «Anch’io dischiuso» повинна бути просвітленою та ліричною, бо Абігаїль згадує про своє кохання». І нижче ще один відгук: «Вау! Звертаюся до всіх людей, які вважають, що Монастирській не варто виконувати Абігаїль, бо у неї «солодкий, ліричний» голос: я щойно слухав наживо, як вона співає цю партію в Лос-Анджелесі, і, о Боже мій, – у неї неймовірно потужний, потрясаючий голос, і це краща Абігаїль на світі! Якщо ви почуєте її наживо, ви зрозумієте, що її голос такий саме великий, як і моє попереднє речення!».
Про «великий голос» свідчать красномовні факти. Бо саме такі – найпотужніші за звучанням голоси – запрошують до найбільшого античного театру «Арена ді Верона», який вміщує 15 000 осіб. Виступ відбувається наживо, без підсилювання звуку мікрофонами. Людмила Монастирська співала «Аїду» на «Арені» у 2022 році.
А ще я згадую, як запитала співачку: чи легко пристосовуватися до акустичних можливостей різних за масштабом залів? Мені здалося, що вона навіть не зрозуміла, про які складності я питаю, бо ніколи навіть не замислювалася над такими речами. Просто виходила – і співала. На будь-яку кількість глядачів.
Але повернуся до дискусії, яка блискуче розкриває одну з найяскравіших творчих рис Людмили Монастирської. Вона насправді може виконувати цілі арії (якщо це драматургічно обумовлено) у високій позиції, аби створити ніжний, просвітлений образ. Слухаючи ці арії, ти абсолютно переконаний, що у співачки чудове ЛІРИЧНЕ сопрано. Їй-Богу, навіть на думку не спадає, що багатющі оксамитові обертони можна так майстерно кудись сховати! І абсолютно точно, що за цією «тендітною прозорістю» ніхто і ніколи не передбачить робочого діапазону, який сягає «соль» малої октави, а звучання нижнього регістру (знову-таки за необхідності) з таким грудним клекотом, що й меццо-сопрано позаздрять! Бо, наприклад, під час виконання «Реквієму» Дж. Верді, голос Людмили Монастирської у середньому регістрі звучить настільки соковито, що деякі меццо-сопрано у порівнянні з ним видаються ліричнішими.
Ця дискусія свідчить про головне: Людмила Монастирська володіє дивовижною майстерністю перевтілення ЗАСОБАМИ ГОЛОСУ! Її спів – це не просто технічна досконалість, а створення ХУДОЖНЬОГО ОБРАЗУ. Саме тому співачці близькі партії, найбільш різнопланові за драматургією. Чи не найулюбленіша – Норма з однойменної опери В. Белліні. Як каже Людмила, «вона включає в себе пʼять іпостасей: жриця, коханка, подруга, мати, донька. І кожну з цих іпостасей необхідно створити ГОЛОСОМ».
Також одна з найяскравіших партій – Леді Макбет з опери «Макбет» Дж. Верді. Критики, почувши співачку в цій ролі, написали: «яке моторошне і красиве очікування катастрофи!». Ця парадоксальна фраза влучно описує враження, яке справляє мистецтво Монастирської: навіть під час «моторошних» ситуацій слухача не полишає відчуття Краси.
Побувавши на «Макбеті» Людмили Монастирської, я дозволю собі крамольну думку – не погодитися щодо трактування образу Леді Макбет із самим… Джузеппе Верді. Композитор хотів бачити на сцені АБСОЛЮТНЕ ЗЛО, тому навіть не погоджувався, щоб партію співала володарка красивого сопрано: «Тадоліні досконало володіє голосом, а я б хотів, щоб Леді зовсім не співала. У Тадоліні голос дивовижний, світлий, ясний, могутній, а я б хотів, щоб голос Леді був різкий, приглушений, похмурий, диявольський».
Утім, якби зло було таким наочним у житті! Але ж ні! Історії знайомі випадки, коли добрий сімʼянин виявлявся серійним убивцею, а священник, який вчив людей Слову Божому – ґвалтівником.
Саме тому образ Леді Макбет, створений Людмилою Монастирською та її КРАСИВИМ і ДОСКОНАЛИМ голосом мені видається НАЙТОЧНІШИМ! Бо вона в цій партії показує ВСІ можливі аспекти героїні. Це і «маска» краси, за якою прихована темрява душі; це і бунтівна жага влади, коли голос звучить міцно і вольово; це і містичні моменти, коли Леді Макбет закликає на допомогу потойбічні сили, і сцена просвітлена «покаяння» у фіналі…
Основою вокальної партії Леді Макбет стала виразна декламація. Перед виконавицями Дж. Верді ставив нові, реалістичні завдання: «Ці моменти в жодному разі не повинні бути заспівані. Необхідно передати їх грою». Звісно, малося на увазі грою ГОЛОСОМ.
Висловлю ще одну крамольну думку: ніколи не любила оперні речитативи. Через те, що співаки зрідка виконують їх природно, а не як окремі музичні інтервали.
Перед «Макбетом» я слухала «Тоску». Якою ж неймовірно жіночною є героїня Людмили Монастирської саме у речитативних сценах – під час спілкування з коханим Каварадоссі! Які мʼякі закінчення фраз, яка грайливість в голосі! Навіть якщо заплющити очі і не бачити сценічної дії – ця «кішечка» нікуди не зникне!
Але виконання декламаційних моментів у партії Леді Макбет стало для мене абсолютним потрясінням. Героїня була і ніжна зі своїм чоловіком, і водночас саркастично-ущиплива – «кішечка» тут перетворювалася на помісь з «гримучою змією». Це просто немислимо, скільки іронії співачка може вкласти в одну фразу! І саме ІРОНІЄЮ, а не грубою наполегливістю, підштовхнути чоловіка до вбивства! Така здібність Л. Монасирської робить мелодекламацією живою та цікавою, власне, втіленням мрії самого Верді.
Фінальна сцена – божевілля Леді Макбет. Героїня, охоплена почуттям провини і страхом, марить, намагаючись змити уявну кров зі своїх рук. Ця сцена одна з найдраматичніших, адже показує психологічний крах, внутрішню агонію та емоційний розпад героїні. Леді Макбет-Монастирська з амбітної та безжальної жінки перетворюється на зломлену особистість, не спроможну впоратися з наслідками своїх дій.
Майже всю сцену співачка проводить на піано та піанісимо. Де поділася активна атака звуку? Де приголомшлива міць могутнього сопрано? Де той монстр, який був готовий іти по трупах? Сцена проведена з такою трепетністю і розгубленістю, що глядач починає співчувати героїні! Коли Леді Макбет-Монастирська іде за лаштунки, її передостання нота – ре-бемоль третьої октави (!!!). Не вставна, а виписана композитором. Співачка бере її на граничному піанісимо (!), ідучи у віддалену кулісу (!!), стоячи спиною до зали (!!!), а трепетний, інтонаційно кристальний ре-бемоль чути навіть на гальорці.
Унікальність ПІАНІСИМО Людмили Монастирської в тому, що воно завжди ПОВНОЗВУЧНЕ, і його чути в останніх рядах навіть найбільших залів світу. При цьому воно таке трепетне, ніжне і беззахисне! Мимоволі ловиш себе на думці: як шкода, що звук не можна обійняти і втішити!!!
Я абсолютно погоджуюсь зі світовими критиками, які називають Л. Монастирську «КОРОЛЕВОЮ ПІАНІСИМО» та «КОРОЛЕВОЮ НЮАНСІВ». І якщо через свою скромність Людмила намагалася б уникнути використання мною цих визначень, я б сперечалася навіть із нею! Адже для більшості співаків піано, а тим більше піанісимо, особливо у високому регістрі, – це недосяжна мета. На високих нотах голосові звʼязки натягуються сильніше, що ускладнює контроль над гучністю та тембром. Також треба мінімізувати повітряний потік, але у верхньому регістрі це важко зробити без втрату звучності. Високі ноти потребують активного використання головного резонансу, а зменшення гучності може вплинути на якість звучання. Але коли слухаєш Людмилу Монастирську, здається, що всі ці перепони для неї не мають жодного значення!
Абсолютно вражаючим є трактування знаменитої арії Норми «Casta diva». В Ютубі є коментар: «Найніжніше виконання, яке я чув! Воно викликає відчуття космічної невагомості!». І справді, кульмінацію, котру всі співачки підкреслюють за рахунок динамічної сили голосу, Людмила Монастирська проводить як тиху і втаємничену. Але ж це ж абсолютно точний образ, бо «Casta diva» – МОЛИТВА ПРО МИР!!! Втім, на таких високих нотах, далеко не кожна виконавиця здатна не піддатися на «провокацію» підсилити звук і таки витримати піано. Ось чому ми практично не знаємо подібних інтерпретацій цієї арії!
Приклад ще одного фантастичного використання піанісимо – фінал опери «Норма». Дуже складний, що вимагає і сили голосу (спів з хором), і втаємниченої ніжності, яка викличе сльози у батька – під час благання піклуватися про її дітей. Композитор, виписуючи таку складну сцену наприкінці опери, безумовно, розраховував на виняткову співачку. Адже вона повинна володіти не лише блискучими вокальними даними, а й розраховувати перспективу ролі так, щоб до фіналу дійти здатною на ювелірні нюанси.
Коли я чую фінал «Норми» у виконанні Людмили Монастирської, мені здається, що це той рівень ювелірної майстерності, який перевершує навіть експонати музею мікромініатюр на зразок автопортрету на краплі скла або троянди всередині людського волосу. Так, Людмила Монастирська – справжня «КОРОЛЕВА НЮАНСІВ».
Я б додала ще один «титул»: КОРОЛЕВА АНСАМБЛЮ. Бо це – про талант ЧУТИ тих, хто поруч; про неймовірну КУЛЬТУРУ вокалу і звуковедення; про РОЗУМІННЯ загальної драматургії твору. Так склалося, що більшість оперних співаків (особливо на провідних партіях) найчастіше зайняті лише собою. Але подібний підхід руйнує цілісність вистави, бо голос – яким би він не був красивим і сильним, в ансамблі стирчить як цвяшок, який мимоволі хочеться «забити» трохи глибше.
Якщо говорити про Людмилу Монастирську, я була вражена, як вона проводить дуети та ансамблі. Наприклад, дует з Адальжізою у «Нормі». За драматургією, провідна роль належить Адальжізі. І Монастирська-Норма свідомо відходить на другий план.
Майстерність співачки вступати в той час, як до цього уже звучать інші голоси також вражає. У «Воєнному Реквіємі» Б. Бріттена для партії сопрано композитор часто виписує інтонації «зітхання». Людмила Монастирська вміє знаходити таку точну динамічну подачу, що, з одного боку, її вступ видається абсолютно органічним, а з іншого – ці зітхання плинуть над музичною фактурою окремою драматургічною лінією.
У «Реквіємі» Дж. Верді в певних моментах сопрано, навпаки, починає співати першим, а після нього вступає меццо-сопрано, повторюючи її інтонації. Людмила (свідомо чи підсвідомо) створює неймовірний ефект тембрової єдності. Мотив, проспіваний у середньому регістрі, за густотою забарвлення звучить як мецо-сопрановий. Тому, коли вступає меццо-сопрано, на слух навіть не зрозуміло, що починає співати інша виконавиця. Таким чином, музична тканина стає навдивовижу цілісною!!!
Людмилу Монастирську кращі диригенти світу запрошують до своїх постановок. Їй пощастило співати під орудою Зубіна Мета, Деніеля Баренбойма, Антоніо Паппано, Джеймса Лівайна.
– З Лівайном я виконувала у 2016 році «Набукко» в Метрополітен-опера, – згадує співачка. – Маестро уже був хворий – за диригентський пульт його пересаджували з інвалідного візочка. Але ж як неймовірно звучав оркестр! Перед кожною виставою він телефонував мені до гримерної і казав «З Богом!». Я була неймовірно вражена! Від такої людської уваги зʼявлялися крила.
Слухаючи розповідь Людмили, я тепер розумію, звідки пішло це сердечне: «Лівайнушка»…
– Тоді я співала разом з Пласідо Домінго, – продовжила співачка, – і для нього така турбота була дуже важливою. Він завершив карʼєру як тенор і почав виступати в баритональних партіях. У 2015 році я співала з ним як з баритоном в «Макбеті». Виступала також під орудою П. Домінго в якості диригента.
Людмила Монастирська з величезною повагою ставиться до диригентів. Але водночас для співачки непохитною умовою співпраці ми є обопільна повага. Людмила зізналася, що грубий стиль спілкування поклав край майбутнім проєктам. Прізвище диригента співачка назвати відмовилася – надто він відомий у світі.
– Ви не сприймаєте такого поводження зі співаками?
– Чому зі співаками? Просто з людиною, – відповіла Людмила.
– Не можете пробачити?
– Можу. Але в подальшому не хочу зустрічатися з цим диригентом – ні в житті, ні у спільних проєктах.
Серед видатних Маестро, з ким пощастило співати, був і Рікардо Муті, який свого часу майже 20 років очолював театр Ла Скала. Концерт відбувся в Києві на Софійській площі. Тоді, за словами одного з прихильників, «якщо використовувати метафору бейсболу, Монастирська вибила мʼяч із парка». Повний вираз звучить так: knock it out of the park. Це означає: досягти абсолютного приголомшливого успіху, який у вас уже ніхто не зможе вкрасти, як би того кому не хотілося.
… Я згадую день, коли потрапила на унікальну репетицію «Реквієму» Дж. Верді в ексклюзивній версії: для сопрано з оркестром. Того дня не було ні хору, ні інших солістів. І я, сама собі заздрячи, протягом години насолоджувалася співом Л. Монастирської. Мене вражало те, як гнучко співачка йшла за диригентом Володимиром Шейком. Людмилу Монастирську влаштовувало ВСЕ: темпи, агогіка, динаміка. На це було дві причини. Величезна повага до Маестро, який вибудував власну концепцію твору. І технічна досконалість, яка дозволяла співачці виконати всі вимоги диригента. Коли голос Людмили Монастирської відлунював у просторі, мені подумалося: я не можу обійняти його звук. Але він обіймає за плечі… мою душу.
Продовження:
ЗВИВИСТИЙ ШЛЯХ НА ОПЕРНИЙ ОЛІМП
МАМА (ПАМʼЯТІ ВАЛЕНТИНИ ІВАНІВНИ ПОВСТЕНКО)
Яна Іваницька
Фото: Юрій Прияцелюк, архів Національної опери України, особистий архів Людмили Монастирської
P.S. 27 ЧЕРВНЯ 2025 РОКУ у Національній опері України відбудеться БЕНЕФІС ЛЮДМИЛИ МОНАСТИРСЬКОЇ. Вона вперше вийде в премʼєрній постановці «Трубадура» Дж. Верді у партії Леонори.
Довідка:
Яна Іваницька – письменниця (авторка семи книжок про мистецтво, а також книги про повномасштабне вторгнення росії в Україну «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий», Київ, 2023 рік «Саміт-книга»); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт», 2008 рік). Перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 32-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 440 статей, з них 48 наукових), сценаристка документальних фільмів, ведуча прямих ефірів, режисер монтажу, перекладач-драматург (23 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.