Я вибрала долю собі сама,
І що зі мною не станеться, –
У мене жодних претензій нема
До Долі – моєї обраниці!
Ліна Костенко
Коли в містечку Іркліїв Черкаської області у родині Валентини та Віктора Повстенків народилася донечка, її спочатку хотіли назвати Діаною. Допоки хтось не сказав, що у сусіда собака Дінка. Тож, вирішили наректи Людмилою. Це імʼя виявилося доленосним. Але тоді батьки навіть не здогадувалися, наскільки їхня донечка стане милою людям.
Від самого дитинства доля складалася так, ніби Людмилу за руку вела якась незрима сила. Не завжди прямими і найкоротшими шляхами. Зате з приголомшливим результатом.
Співачка з теплим гумором згадує свої тріумфальні гастролі в Сантьяго – одному з найбільших міст Латинської Америки. Зауважуючи, що вона співала разом з Віталієм Білим, який теж народився на Черкащині, Людмила усміхається: «Просто Черкаський десант! А, здавалося б, де Черкаси – а де Сантьяго-де-Чілі!»
Перший безпомилковий крок до майбутньої професії доньки зробили батьки – коли привели Людмилу навчатися на фортепіано до місцевої музичної школи. Надалі доля подарувала наставників – подружжя Фурса (Сергій Михайлович та Галина Іллівна, він – баяніст, вона – диригент-хоровик). Саме вони відчули, що Люда має до співу неабиякий хист і почали з нею займатися вокалом. «Це був дуже важливий момент, – говорить сьогодні співачка. – Бо більшість людей, особливо в маленьких містечках, навіть не вважають спів за професію: «Ми всі співаємо, а що ти вмієш робити?».
В останньому класі музичної школи, коли дівчинці було 15 років, її викладачі особисто привезли Людмилу на прослуховування до Київського музичного училища імені Р. Глієра – вона на той час уже прагнула стати естрадною співачкою. Про те, що таке опера навіть не здогадувалася, бо ніколи не бачила і не чула її на сцені. Однак, коли видатний вокальний педагог Іван Паливода прослухав зовсім юну дівчину, одразу зробив висновок: лише АКАДЕМІЧНИЙ вокал. І Люда погодилася, довірилася.
Сьогодні співачка говорить: «Я хотіла співати – і це було найголовніше. А про всі премудрості професії оперного співака, мені здається, ніхто зі студентів не здогадується. Розуміння приходить уже з досвідом – наскільки це складна і відповідальна робота!»
В училище на вокальний відділ приймають лише з 17-ти років – бо до цього часу голосові звʼязки ще розвиваються, і інтенсивні навантаження можуть призвести до їхнього ушкодження або неправильного формування. Але Іван Гнатович Паливода, незважаючи на всі ризики, зарахував Людмилу до себе в клас. У нього уже був досвід. Вперше він зробив виняток для 14-річної Вікторії Лукʼянець, яка згодом підкорила кращі сцени світу – Ла Скала, Ковент-Гарден, Метрополітен-опера, Опера-Бастиль, Токійська опера тощо…
Училище Людмила закінчила екстерном – за три роки. Вступала до Національної музичної академії з надзвичайно складною арією – молитвою Тоски. Комісія була шокована, бо не поділяла поглядів Івана Паливоди на такий складний репертуар в юному віці (18 років!). Але мусила визнати, що арія була виконана чудово, і Людмилу зарахували до класу Діани Петриненко.
У лютому 2025 року Людмила Монастирська давала сольний концерт. Другу дію, яка складалася з українськи пісень та романсів, присвятила памʼяті Діани Петриненко (якраз в лютому їй виповнилося б 95 років). Сьогодні співачка часто згадує Діану Гнатівну, і в її голосі я чую нотку ностальгії:
– Як нам, її учням, пощастило вчитися і спілкуватися з такою Особистістю! Діаночка Гнатівна була дуже світлою людиною! Всіх своїх учнів огорнула таким теплом! Її аура доброти і сонячності оберігала нас від будь-якого негативу! Саме від неї ми перейняли «незірковість» поведінки, людську скромність. Для виконавиць такого масштабу, як вона, це, справді, рідкість. Бо в своєму амплуа камерної співачки Діана Петриненко була чи не найвизначнішою. Мені неймовірно пощастило! – ще раз наголошує Людмила, і через паузу, в якій бринить сум, додає: Шкода, що це тільки з роками розумієш… А роки так летять… Здавалося, лише нещодавно мені було 30.
– Як у тому анекдоті: «Як ви провели літо? – Поглядом!»
– Саме так, поглядом, – сміється Людмила. – Я, правда, і в 30 років відчувала себе зрілою, бо вже в 24 була мамою двох діточок. А це велика відповідальність: і погуляти, і нагодувати, і час приділити, і душу вкласти. Через те, що діти народилися один за одним, я закінчила консерваторію на 2 роки пізніше – не у 1998-му, а у 2000-му.
Після закінчення Національної музичної академії доля привела Людмилу до Національної опери України. Здавалося б, блискучий початок карʼєри. Але маленькі діти часто хворіли, і з театру довелося піти. З цього моменту почалися поневіряння довжиною у майже 10 років!
Ледь вдалося влаштуватися до оперної студії при Національній музичній академії. Оформили на півставки, забравши їх у чоловіка – співака Олександра Монастирського. Отже, творчості додалося, а грошей у родину – ні.
Через три роки (у 2005-му) усміхнулося щастя: родину Монастирських запросили до Дитячої опери на Подолі. Кожного – на окрему ставку. І це при тому, що тенорів театр потребував, а сопрано було вдосталь. Тодішній головний диригент Олексій Баклан зробив для Людмили виняток, за що вона досі йому вдячна. Правда, з усміхом промовив: «Людо, ви ж розумієте, що співати доведеться все підряд – від Аїди до Зайчиків!»
Шалені карʼєрні перспективи вийти в ролі Зайчика Людмилу не лякали. Вона завжди обирала родину. Тож, не могла повірити у своє щастя: в родині зʼявилася, нарешті, копійчина, якої завжди бракувало навіть на необхідні речі.
Разом з батьками на сцену Дитячої опери виходили Анюта та Андрійко, які виконували маленькі ролі. Їм ця гра дуже подобалася, а співачка пишалася своїми крихітками.
На початку 2006-го року через сімейні обставини Людмила Монастирська повернулася до Черкас. Оточення на малій батьківщині не розуміло: як можна було залишити столицю? Почалися нові митарства. Після 20-річного ремонту відкрилася Черкаська філармонія: розкішна зала, навіть невеличка оркестрова яма. Людмила прийшла на прослуховування. Вона була у розкішній вокальній формі. Проспівала складний репертуар легко, невимушено. І дізналася, що її… не прийняли.
Коли ми згадували зі співачкою той випадок, я навіть не наважилася запитати, що вона відчувала? Розчарування? Розпач? Порожнечу?
Історія строкатіє подібними випадками. Чомусь люди, від яких багато залежить, часто виявляються глухими і сліпими. Достатньо згадати, як до консерваторії не прийняли Джузеппе Верді. А згодом цей заклад виборював право називатися його іменем…
У Людмили Монастирської залишався єдиний варіант влаштуватися за професією: місцевий театр. Там, незважаючи на переважно драматичний репертуар, дирекція виявилася більш прозорливою. Співачку взяли в штат і запропонували виступи із сольними концертами.
Розповідаючи мені історію свого життя, Людмила жодного разу ні на що не поскаржилася. Ні людям, ні обставинам не дорікала. Ба більше, сьогодні, з висоти світового досвіду, співачка говорить, що не шкодує про «черкаський період» і дуже вдячна тим людям, які її підтримали. «Саме в Черкаському театрі я розкрилася як співачка», – каже вона. – Скільки там було переспівано арій, романсів, українських пісень. Переважно під рояль, з чудовим концертмейстером, яка досі працює – Оленою Бєлкіною».
Трохи пізніше, коли художнім керівником Філармонії став Віталій Дука, він сам запросив Людмилу Монастирську на півставки. Почалися виступи з філармонійним оркестром під орудою Олександра Дяченка.
У 2008 році доля зробила «аркову композицію», і Людмилу Монастирську знову запросили до Національної опери України. В театрі бракувало співачки на партію Аїди, під загрозою опинялися гастролі до Японії. Партію Людмила знала, бо вивчила її в Дитячій опері. Попросила лише кілька уроків з концертмейстером. Проспівала. Поїхала на гастролі з театром. Сезон 2008-2009 років ще відпрацювала як запрошена солістка. А у 2009 році її оформили в штат. Людмила відчула: ЩАСТЯ Є!
Амбітних планів не було. Коли інші співаки їздили на прослуховування за кордон, Людмила навіть не думала про журавля в небі. Вона раділа синиці в руці, бо життя, нарешті, почало налагоджуватися. До того ж, вона не уявляла, як можна надовго залишати дітей, яким було лише 10 і 11 років.
Але доля знову вирішила за неї. В обличчі колеги – видатного тенора Дмитра Попова, який на той час уже виступав в європейських театрах і навіть підкорив Королівську оперу Англії. Співак запропонував показати записи Людмили своєму оперному агенту. Але і тут Людмила почала… пручатися.
«Я стільки поневірялася в житті, - говорить вона сьогодні. – Нарешті, стала солісткою головного театру країни – і знову кудись рипатись!.. Тож, моя відповідь була однозначною: ні-і-і-і!!!»
Утім Дмитро Попов наполіг і таки показав записи агенту. З того моменту почали відбуватися справжні чудеса. Доля немов вирішила надолужити всі роки митарств. Бо той шлях, який інші світові зірки проходять до оперного Олімпу за десять років (а то й більше), Людмила подолала за рік!
Переломним виявився 2010. Л. Монастирська за тиждень до премʼєри мала замінити солістку основного складу у «Тосці» Дж. Пуччіні в Берлінській опері. Це було настільки несподівано! Людмила навіть не знала всю партію – в ударних темпах довелося доучувати третю дію!
Ризик був колосальним. З одного боку – вийти на сцену замість однієї з найвидатніших зірок сучасності – Марії Гулєгіної – це престижно! А з іншого – це така відповідальність, від якої підкошувалися ноги. Бо на вистави визнаних зірок злітаються меломани з усього світу. І вже той факт, що відбувається заміна, їх обурює. Іншу співачку (а тим більше нікому невідому!) вони заздалегідь не сприймають, бо прилетіли на виставу свого кумира.
Але, попри всі ризики, виступ Людмили Монастирської відбувся із грандіозним успіхом. Вона одразу ж отримала запрошення виступити на знаменитому Фестивалі Дж. Пуччіні в місті Торре-дель-Лаго під орудою видатного диригента Альберто Веронезі, на той час музичного директора Нью-Йоркського оперного оркестру в Карнегі-холл (перший італійський музикант – музичний керівник закладу в Нью-Йорку після Артуро Тосканіні).
У 2011 році Людмила Монастирська тріумфально дебютувала на сцені Лондонського Ковент-Гарден в партії Леді Макбет. Меломани писали, що під час звучання верхніх нот з будівлі Королівської опери трохи не знесло дах від могутнього сопрано Монастирської. В сезоні 2012-2013 вона виконала на цій же сцені партію Абігаїль з «Набукко», де її партнером став Пласідо Домінго.
Паралельно відбувся приголомшливий дебют у Метрополітен-опера (Нью-Йорк) в партії Аїди. Це була грандіозна за монументальністю постановка Соні Фріселл, в якій (аби підкреслити велич давнього Єгипту) використовувалися навіть живі коні. Радамеса співав видатний тенор Роберто Аланья, за пультом стояв головний диригент Метрополітен-опера Фабіо Луїзі. Критик «The New York Times» Корінна да Фонсека-Вольгейм описала виступ співачки «тріумфальним» та охарактеризувала її «абсолютно зрілою артисткою». В рамках проєкту «Theatre HD» «Аїду» з Л. Монастирською в головній ролі транслювали понад 700 кінотеатрів у понад 100 країнах світу!
Під виконанням арії Аїди з цієї сценічної версії в Ютубі глядачі написали: «Людмила робить цю дуже складну арію легкою. Я ніколи не чув красивішого виконання!». А Пітер Гелб у своїй оцінці Людмили як «кращої Аїди» виявився не самотнім: серед коментарів постійно строкатіє фраза: «Краща Аїда сучасності» або «найліпша – з часів Леонтин Прайс».
Паралельно з Мет співачка виступила в партії Одабелли в опері «Аттіла» Дж. Верді на сцені театру Сантьяго (Чилі) та Берлінської опери; в партії Амелії з «Балу-маскараду» під орудою видатного диригента Антоніо Паппано на сцені Національної академії Санта-Чечілія в Римі. В партії Абігаїль з неймовірним успіхом дебютувала на сцені Ла Скала. Її виконання критики визнали одним із найбільш вражаючих в цій надскладній опері Дж. Верді!
Про блискавичний злет Людмили Монастирської якнайкраще висловився її син Андрій. Будучи ще підлітком, він якось із гумором промовив: «Мене всі питають, як я ставлюся до того, що моя мама – всесвітньовідома співачка. А я ж звик, що мама – це просто мама. І коли вона почала раптом підкоряти всі кращі сцени світу – мені було дуже незвично, – Андрій витримав театральну паузу і додав: а потім – змирився!»
Якщо дивитися стороннім поглядом на досягнення співачки – це суцільна «червона доріжка». Мало хто задумується, якою ціною дається ця тріумфальна хода. Особливо, якщо йдеться про особисте життя.
Коли діти були ще школярами, дуже допомагала мама, яка залишалася з онуками на період гастролей доньки. Але Людмилі не вистачало спілкування з дітьми. Тож, вона почала брати їх з собою в міжнародні турне – це була чудова можливість і побути разом, і показати дітям світ. Аня та Андрій відвідували вистави мами на різних сценах і мандрували разом із нею: Америка, Великобританія, Італія, Іспанія, Німеччина…
Співачка здобула таку шалену популярність на Заході, що контракти укладалися на 6-7 років наперед. Така затребуваність в світі (і паралельно – виступи в Національній опері України) вимагала величезної витривалості. Премʼєрам передував кількатижневий репетиційний процес. Це досить виснажливо, особливо якщо брати до уваги, що Людмила звикла всі репетиції проводити на повний голос – і під рояль, і оркестрові, і генеральні. Їй ніколи не була притаманна «економія» звуку, яку в мистецьких колах прийнято називати «маркуванням»…
Після репетицій – головний марафон: 8-11 вистав плюс генеральний прогін. Спектаклі, як правило, відбуваються через день, тому необхідно бути в ідеальній формі – і фізичній, і вокальній. При цьому більшість партій – надзвичайно складні, виснажливі. Але і тут доля потурбувалася про Людмилу, обдарувавши надзвичайною природною якістю: чим більше вона співає, тим краще звучить. Співачка усміхається: «Мені іноді дуже шкода, що вистава закінчується – я настільки входжу в раж, що проспівала б іще одну!»
І це свята правда. Бо, згадуючи її сольні концерти, я дивуюся творчій щедрості: після двогодинного співу Л. Монастирська може ще 30-40 хвилин співати на «біс», бо публіка шаленіє. І закінчуються «біси» лише тому, що «треба відпускати оркестр, який втомився, бо я б співала іще!» – з усміхом говорить Людмила.
Коли сьогодні Л. Монастирську питають, про яку партію вона мріє, вона відповідає: «Я уже заспівала все, чого прагнула. І всюди, де тільки можливо. Легше назвати театри, де б я не виступала».
Але це не означає, що вершина досягнута. Співачка називає партії «ролями», і з плином часу її героїні постійно трансформуються. Вони стають глибші, драматичніші. З досвідом зʼявляється внутрішня свобода, відчуття ПРАВА переглянути, уточнити, відточити.
«Блаженний сон душі мистецтву не сприяє!» – писала Ліна Костенко. Навіть коли в житті відбуваються складні ситуації, Людмила Монастирська говорить, що все це лише поглиблює її сценічні образи і відшліфовує ролі. А ще – дякує професії за можливість виплеснути назовні те, що розриває душу.
З усіх своїх виступів Людмила Монастирська особливо відгукується про спів у природних «декораціях». Наприклад, в античному театрі «Арена ді Верона» в Італії. Або в Торре-дель-Лаго на Фестивалі Дж. Пуччіні.
«Виконання опери на озері – настільки вражаюче! – запально каже співачка. – Уявіть: сцена побудована прямо на воді. По один бік – дача композитора, а по інший – гора, яка ввечері підсвічується ліхтарями, фарами машин, котрі їдуть вузеньким серпантином! Серпень місяць! Вже відчутна прохолода, але ще зберігається літнє тепло! Живий оркестр. І вічна музика Дж. Пуччіні! Це викликає такі трепетні емоції! Мабуть, вони затьмарюють навіть почуття від виступу в Метрополітен або на сцені Ла Скала!»
Запамʼяталася співачці ще одна «Тоска» – подарунок від її прихильника. Для виконання Людмилою Монастирською фіналу опери він орендував … замок Сант-Анджело в Італії (сьогодні це музей), винайняв живий оркестр, запросив диригента і зробив на даху імпровізовану сцену (бо фінал опери відбувається саме на даху цього замку).
«Так я виконала третю дію «Тоски» в реальних декораціях, – говорить Людмила. – Звісно, без останньої сцени – стрибка з даху вниз. Це було справжнє грандіозне шоу, яке починалося ще при вʼїзді: на мосту, який перекинутий через рів, ввечері горіли факели. Для публіки було оголошено тематичний дрес-код: всі були в костюмах 1930-х років – сукні з заниженою талією, капелюшки-таблетки. Публіку доставляли на приватних гелікоптерах чи літаках. За мною також вислали літак, який переніс мене до Італії. Бо я тоді мала контракт в Ковент-Гарден, і між виставами була пауза всього у два дні. В один із них я проспівала цю «Тоску». Боже, який красивий вид відкривається з даху замку Сант-Анджело! – вигукує Людмила. – Все, що намальоване на декораціях у постановках – дзвони, дахи, куполи – все мені пощастило побачити наживо!»
Успіх… Слава… Визнання… Існує переконання, що людина, котра проходить через ці жорна, часто змінюється. А, з іншого боку, може вони просто оголюють те, що закладено всередині? Адже, що б не відбувалося, Людмила Монастирська наголошує: найголовніше – залишатися людиною. При зустрічах і розставаннях, у професії та особистих стосунках. Бо саме ЛЮДИНОЮ її завжди вчила залишатися МАМА…
Продовження:
МАМА (ПАМʼЯТІ ВАЛЕНТИНИ ІВАНІВНИ ПОВСТЕНКО)
Яна Іваницька
Фото: Юрій Прияцелюк, архів Національної опери України, особистий архів Людмили Монастирської
P.S. 27 ЧЕРВНЯ 2025 РОКУ у Національній опері України відбудеться БЕНЕФІС ЛЮДМИЛИ МОНАСТИРСЬКОЇ. Вона вперше вийде в премʼєрній постановці «Трубадура» Дж. Верді у партії Леонори.
Довідка:
Яна Іваницька – письменниця (авторка семи книжок про мистецтво, а також книги про повномасштабне вторгнення росії в Україну «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий», Київ, 2023 рік «Саміт-книга»); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт», 2008 рік). Перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 32-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 440 статей, з них 48 наукових), сценаристка документальних фільмів, ведуча прямих ефірів, режисер монтажу, перекладач-драматург (23 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.