І все кружляє в дивній круговерті,
Саме в собі шукає опертя.
І є природа. І немає смерті.
Є тільки різні стадії буття…
Ліна Костенко
Нещодавно Людмилі Монастирській зробили подарунок: набір для вишивання. «Краса неймовірна, – говорить співачка, – але у мене і часу немає, та й не вмію я того. От моя мама була майстринею! Вона вишивала і в одну нитку гладдю, і найдрібнішим хрестиком: картини, скатертини, серветки!»
Людмила стає сумною – півтора роки тому її мама відійшла у засвіти. Життя втратило сенс. Руки опустилися настільки, що хотілося «все кинути і піти продавати помідори». Скільки болю і трагізму приховано за цією фразою!
Спілкуючись зі співачкою, я не повторюю розхожі слова: «Час лікує!», бо знаю, що це не так. Біль не мине. Треба навчитися з ним жити. Тому я просто слухаю, поділяючи біль Людмили наскільки це можливо, і подумки звертаюся до неї словами Ліни Костенко: «В моїх очах свій сум перепливи!».
«Я передивляюся кожне відео, де є мама, бо на цих кадрах вона жива! – продовжує Людмила. – Так хочеться знову почути з її вуст: «Людочка», «Доця»… Ніхто не буде любити мене так, як вона!»
Я обережно висловлюю сподівання, що «інші стадії буття» існують. І Мама «звідти» продовжує любити свою Людочку. Тому їй навряд чи сподобається ідея з помідорами. Хоча я й розумію глибинний імпульс, чому Людмила хотіла піти зі сцени. Вона зізналася, що приголомшливу карʼєру зробила саме заради мами. Бо Валентина Іванівна мріяла стати співачкою. Їй не судилося. І донька втілила її мрію за двох! Тож, коли мами не стало – навіть улюблена професія втратила сенс.
– У мамочки був чудовий голос, поставлений від природи, – розповідає Людмила. – Я від народження чула, як вона співає українські народні пісні і починала їй підспівувати… Взагалі, мама була для мене прикладом в усьому – її доброта, мудрість, сердечність, жертовність! Памʼятаю, як вона засмучувалася, коли я лінувалася. Вона була справжнім трудоголіком. А я можу перевернути гори лише тоді, коли є натхнення.
– Але ж світ рухають саме ліниві люди, – кажу я, – бо вони шукають оптимальний варіант, як зробити якнайшвидше і не перевантажитись!
Людмила сміється, і я радію, що вона таки «перепливає свій сум». Кажу, що навіть не уявляю, якою щасливою була Валентина Іванівна від одних лише новин, що її донька підкоряє кращі оперні сцени світу!
– Це правда, – відповідає співачка. – Вона так трепетно пересилала всім знайомим мої світлини в театральних костюмах або невеличкі відео. Моя затребуваність в професії була щастям всього її життя! А моє щастя – що вона ці миті застала!
– Якесь із Ваших досягнень було для неї найбільш знаковим?
– Не можу сказати напевне. Це, скоріше, ми, співаки, надаємо особливого смислу тому, що і де виконувати, прагнемо чогось. А мама раділа за кожний мій крок. Їй було так втішно, коли мене запросили співати в Ла Скала, Метрополітен, Ковент-Гарден, паризьку Оперу-Бастиль, Зальцбург, Баварську оперу, на фестиваль «Арена ді Верона»…
Валентина Повстенко часто відвідувала сольні концерти доньки. Ц фіналі концерту Людмила оголошувала, що в залі присутня її мама, і співала один з її улюблених творів – наприклад, арію Маріци з оперети І. Кальмана.
Не лише на концертах і виставах, а й навіть на репетиціях побувала Валентина Іванівна. Під час підготовки «Тоски» у Національній опері України вона сиділа в Царській ложі, що розташована навпроти сцени, і згадувала, як в пологовому будинку її немовля кричало голосніше за всіх, і акушерка промовила: «Буде, мабуть, співачкою!».
А як ніжно і поважно охрестили Валентину Іванівну в Національній опері! Після того, як Людмилу Монастирську преса назвала «королевою піанісимо», за Валентиною Повстенко закріпили титул «КОРОЛЕВА-МАТИ»!
– Ваш блискавичний злет на світовій арені був для мами здивуванням чи закономірністю? – питаю співачку.
– Напевно, і те, й інше, – Людмила замислилася і додала: – Хоча, скоріше, друге. Вона завжди вважала, що у її дитини є певні завдатки…
Поки я дивуюся скромності світової примадонни із «певними завдатками», вона продовжує розповідати, як її мама вміла створювати Красу! Як дбайливо викохувала кожну клумбу. Як сама Людмила привозила їй з-за кордону десятки різноманітних сортів квітів. Зокрема, тюльпанів – з Голландії, Нідерландів. Згадує, як вони завжди співали на два голоси.
А ще – розповідає, як поверталася після тріумфальних гастролей з Метрополітен-опера у жовтні 2023 року, де співала партію Абігаїль. Поїзд уже мчав Україною (літаки ж під час війни не літають). Скільки було творчої радості, якою хотілося поділитися з мамою! Вона завжди чекала ці розповіді! Готувала щось смачненьке! З таким теплом зустрічала!
Радісні передчуття розтрощив телефонний дзвінок. У слухавці голос батька промовив: «Доню, як приїдеш, кидай все і негайно до нас! Мама…».
Світ розсипався на уламки…
Відтоді їздити у поїздах стало нестерпно. «Я так гостро памʼятаю той момент, – говорить Людмила. – І нині, щоразу, коли повертаюся з гастролей, він у мене не йде з памʼяті».
Мама дочекалася донечку. І навіть змогла її обійняти. Востаннє…
У день поховання Людмила, попри сльози, змогла виконати українську народну пісню «Їхав козак містом». Раніше вони завжди співали її дуетом – мама першим голосом, а Людмила – другим.
Це було найсумніше соло в її житті…
… Під час нашої розмови зі співачкою підійшла дівчина із проханням про автограф. Людмила щось запитала, потім довго писала побажання. А, повернувшись до мене, пояснила: дівчина виявилася її землячкою. Звати Марією. Перед тим, як звернутися до неї в автографі, співачка запитала: «Як вас називала мама?» – «Машуня». – «Можна я напишу так само?»…
Продовження:
ЗВИВИСТИЙ ШЛЯХ НА ОПЕРНИЙ ОЛІМП
Яна Іваницька
Фото: Юрій Прияцелюк, архів Національної опери України, особистий архів Людмили Монастирської
P.S. 27 ЧЕРВНЯ 2025 РОКУ у Національній опері України відбудеться БЕНЕФІС ЛЮДМИЛИ МОНАСТИРСЬКОЇ. Вона вперше вийде в премʼєрній постановці «Трубадура» Дж. Верді у партії Леонори.
Довідка:
Яна Іваницька – письменниця (авторка семи книжок про мистецтво, а також книги про повномасштабне вторгнення росії в Україну «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий», Київ, 2023 рік «Саміт-книга»); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт», 2008 рік). Перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 32-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 440 статей, з них 48 наукових), сценаристка документальних фільмів, ведуча прямих ефірів, режисер монтажу, перекладач-драматург (23 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.