Краси і тільки – трішечки краси!
Душі нічого більше непотрібно!
Ліна Костенко.
Виступаючи на світових оперних сценах, Людмила Монастирська бере участь у величезній кількості постановок, які умовно можна розподілити на КЛАСИЧНІ та ЕПАТАЖНІ. Є і третя категорія, яка «плаває» між двома названими: ТРАВМОНЕБЕЗПЕЧНІ.
Одразу зауважу, що співачці близькі класичні прочитання творів, бо це – про душу, красу, глибину, думку. Наприклад, «Аїда» в Метрополітен-опера у постановці Соні Фрісселл, в якій Монастирська брала участь тричі, переспівавши з різними складами: 2012, 2014 та 2016. Це – «Макбет» у Ковент-Гарден (режисерка – Філліда Ллойд, знаменита своєю постановкою фільму-мюзиклу «Мамма Міа»), «Трубадур» у Штаатсопер Берліна у постановці Філіппа Штольца і його ж версія «Сільської честі» в Зальцбурзі; «Набукко» у постановці Е. Мошинського (Метрополітен-опера, 2016 рік): історичні костюми з дорогих тканин, справжній вогонь на сцені, майже двісті хористів, кожний з яких мав персоніфіковану роль…
Також Людмила Монастирська обожнює постановки Франко Дзеффіреллі, у відновленні яких їй неодноразово пощастило брати участь. Неймовірні враження викликають навіть декорації, що створюють величність і ефект 3D – адже вони були побудовані, коли навіть такого поняття ще не існувало. А скільки в цій режисурі глибини та краси, яка народжується саме з музики! Заради обʼєктивності варто додати, що епатажні постановки витримують від кількох тижнів до кількох років. А постановки Дзеффіреллі не сходять зі сцен вже понад шість десятиліть!
Утім, саме епатажні постановки викликають найбільший розголос. Про них часто запитують на інтервʼю. Але співачка навіть не знає, якими пристойними словами описати «новаторства», котрі фонтанують відразливим натуралізмом і нерідко межують зі збоченням. Вона упевнена: якщо почне розповідати подробиці, їй НЕ ПОВІРЯТЬ. Інтелігентно уникаючи деталей, вона називає цей режисерський стиль: «Я художник, я так бачу!».
Справа в тому, що на європейській сцені давно стала нормою оголена натура. Причому настільки оголена, що коли Людмила Монастирська виконує арію, то соромиться дивитися в бік. Бо там вільно і «безсоромно» розгулює ню-міманс, при вигляді якого з голови вилітають не лише слова, а й мотив арії!
Щоб було зрозуміло, про що йдеться, наведу одну з «наймʼякших» сцен. Це – театралізована увертюра «Макбета» в Баварській опері (Мюнхен). Співачка мала виходити з намету із мертвонародженою дитиною: її ноги були вимащені червоною фарбою, а на руках – «дитина»-лялька, з живота якої висіла нереально довга пуповина (мабуть, щоб було видно з гальорки). Сама сцена зображала «цвинтар» з купою оголених трупів, розкиданих у напівтемряві, в тому числі й дитячих.
«Такий-собі акторський етюд не для «слабодухих»!.. – говорить співачка. – На сцені треба було ходити по черепах, якими всіяли всю сцену. Але ж, вибачте на слові, фіг по ним пройдешся – ступня ж підвертається! При цьому уявіть: ми з Макбетом ще й одягнені в «шубейки» із багатометровими шлейфами. Словом, надзадача постановки, окрім якісного співу, не вбитися!..»
Людмила Монастирська наголошує, що найчастіше до експериментів вдаються саме під час постановки вердіївського «Макбета» – певно режисери відштовхуються від кількості трупів, якими рясніють шекспірівські твори, а також від містичних мотивів. А найбільш схильні до експериментів театри Німеччини – Баварська опера (Мюнхен), Дойче-опер та Штаатсопер (Берлін); Австрії; Швейцарії…
Надзадача «не вбитися» червоною ниткою проходить через багато постановок, зважаючи на травмонебезпечні декорації та кількість «каскадерських» трюків. Наприклад, у версії «Макбета» шотландського режисера Девіда Маквікара на сцені в непроглядній темряві були розташовані відкриті люки. Ото був «квест на виживання» – тільки-но дивись, не «пірни».
У Барселоні (Іспанія), в театрі Лісео під час постановки «Тоски» створили металеву конструкцію, з якої у фіналі треба було падати вниз – спиною назад. «Це був рідкісний випадок, коли я попросила режисера змінити мізансцену, – каже Людмила, – щоб стрибати обличчям вперед. Мені треба було контролювати свій «політ». Бо з цієї конструкції на різні боки стирчали металеві троси. І, якщо б я падала спиною, на поклон могла б уже не вийти!»
Схожа ситуація була в Техасі, у Х’юстоні, де Людмила Монастирська співала «Аїду», «Норму» і «Тоску». У «Тосці» героїня мала перерізати собі горло ножом і також падати назад спиною. Але у Хʼюстоні Людмила наважилася на оригінальну мізансцену, бо там було трохи більше місця.
Коли Людмила говорить про надзадачу «не вбитися» багато хто сприймає її слова як метафоричний жарт. Однак, це не метафора. Про що свідчить трагічний випадок, який трапився під час «Тоски» у Бастиль-опера в Парижі, де співачка виконувала партію головної героїні. Виконавець ролі Ризничого зірвався вниз з надбудованої конструкції, не огородженої перилами. Її підсвітили лише з боку глядацької зали, а «тильна» сторона залишалася в темряві. Не дивно, що співак оступився. Це відбулося на генеральній репетиції, яка проходила при переповненій залі – майже 3000 глядачів. Спектакль перервали, публіку розпустили. Виконавець загинув…
У самої Людмили Монастирської травм, отриманих під час вистав, вистачає. «Якщо я повертаюся з постановки неушкодженою, – говорить співачка, – не можу повірити, що я ніде не подряпалась, ніхто мене ліктем не штрикнув, око не вибив, волосся не повисмикував…»
Наприклад, під час «Макбету» в Берлінській Штаатсопер Людмила отримала травму правого коліна: «Ледве на смерть не забилася, – згадує співачка. – На сцені треба було ходити схилами. А я була схожа на капусту – одягнена у три халати. Довжелезний шлейф одного з них зачепився за декорацію, я впала. Але ж це не драматична вистава, де актор може витримати паузу, щоб отямитися. В опері музику ніхто не зупиняє. Доводиться блискавично підводитися і, незважаючи на біль та травми, співати!»
Під час виступу в партії Абігаїль у «Набукко» Дж. Верді у Віденській Штаатсопер у 2018 році, Людмила Монастирська йшла за кулісами на свій вихід. Але хтось із монтувальників завернув цвях гачком. Співачка на ньому послизнулася. Падаючи, забила коліна, підвернула ногу, пошкодивши звʼязки.
«Біль страшенний! – згадує співачка. – Але, ледь підвівшись, я почула вступ до арії Абігаїль. Тож – бігом на сцену. Протрималася виставу на адреналіні. Попереду було ще два спектаклі. Але нога так набрякла, що я не могла одягнути жодне взуття». Людмила хотіла відмовитися від виступу, але заміну на роль Абігаїль знайти не вдалося!.. Адже ця партія – справжній виклик навіть для найдосвідченіших сопрано: екстремальний діапазон, стрибки з «до» третьої октави на «до» першої, багато колоратурних пасажів, які вимагають віртуозної точності, драматична інтенсивність, що випробовує співачку на фізичну і голосову витривалість – аж до складної фінальної сцени.
Тож, навіть із пошкодженими звʼязками Людмилі Монастирській довелося співати. На вулиці грудень, мороз, сніг – ледь втиснула ногу у зимові черевики. Всі мізансцени Абігаїль скасували. Людмила виконала партію, стоячи на місці.
«Після цього випадку, – каже співачка, – я дійшла висновку, що треба бути уважною зі взуттям, перевіряти підошву на слизькість. Наприклад, у Метрополітен-опера, коли я виконувала «Турандот» у 2022 році, моє взуття було без підборів, бо співати доводилося на спеціально побудованій конструкції. І там слизька підошва дорівнювалася б самогубству. До того ж, я боюся висоти. Тож, мені довелося побороти ще й акрофобію».
Крім епатажної візуалізації та травмонебезпечних моментів, у сучасному оперному театрі є багато інших нюансів. Наприклад, у згаданому мюнхенському «Макбеті» режисер поставив Людмилі Монастирській задачу озвучувати «несамовиті крики породіллі». Але ж крик ШКОДИТЬ вокальному ГОЛОСУ (!!!). Він перевантажує звʼязки, і це може призвести до мікротравми чи навіть вузликів. Виникає також ризик тимчасової втрати гнучкості нюансування. Також екстремальний режим порушує звичні вокальні налаштування – а попереду у Леді Макбет складна арія.
Втім, прохання Людмили доручити «концептуально важливий крик» комусь із мімансу режисер категорично відхилив. А у фіналі опери примусив Леді Макбет курити справжню сигарету, пускаючи клуби диму. Такий-собі «джек-пот» зі знищення голосу. Не кажучи вже про те, що на сцені необхідно було думати, як правильно загасити сигарету, аби не сталася пожежа!..
Я навмисне зупинилася на деталях, які свідчать не стільки про режисерську концепцію, скільки про те, що оперний режисер не зважає на специфіку вокального голосу. А це є непрофесійно, навіть якщо йдеться про всесвітньовідомих постановників. Голос – інструмент, який знаходиться всередині людського організму. І ось парадокс: щоб вийти на сцену, співачка багато в чому обмежує себе у повсякденні, а на сцені КРИЧИТЬ І КУРИТЬ!
Саме через те, що голос – інструмент вразливий, в оперному світі трапляються термінові «вводи» до вистав.
«Більш легкі партії можливо проспівати навіть у хворому стані, – пояснює Людмила, – і співачки виходять в таких ролях як Амелія з «Балу-маскараду», Єлизавета з «Дон Карлоса», Аїда. А от якщо це Леді Макбет, Абігаїль, Тоска чи Турандот – на ці партії мене часто запрошують когось підміняти. Зважаючи на специфіку нашого жанру, заміни трапляються часто. Буває, репетируєш з одним співаком, а під час вистави на сцену виходить інший, про що тебе навіть не попередили. Лише з вокальної фрази тенора чи баритона розумієш, що робить на сцені ця «чужа людина».
Були випадки, коли Людмила Монастирська прилітала на заміну день у день. Їй лише встигали схематично пояснити «географію» ролі – з якої точки вийти, де стати і куди піти за лаштунки. Якщо вистава складна, мізансцени спрощували. Було таке, що і в Києві виходила на сцену прямо з літака. Коли я вигукую, що не уявляю, наскільки це складно, Людмила хитає головою: «Якщо співачка у гарній вокальній формі та фізично здорова – це не проблема. Коли мої діти були маленькі, я ще встигала з літака приготувати їм обід, забрати зі школи, а потім вже розспівувалася і бігла на спектакль…»
Продовження:
ЗВИВИСТИЙ ШЛЯХ НА ОПЕРНИЙ ОЛІМП
МАМА (ПАМʼЯТІ ВАЛЕНТИНИ ІВАНІВНИ ПОВСТЕНКО)
Яна Іваницька
Фото: Юрій Прияцелюк, архів Національної опери України, особистий архів Людмили Монастирської
P.S. 27 ЧЕРВНЯ 2025 РОКУ у Національній опері України відбудеться БЕНЕФІС ЛЮДМИЛИ МОНАСТИРСЬКОЇ. Вона вперше вийде в премʼєрній постановці «Трубадура» Дж. Верді у партії Леонори.
Довідка:
Яна Іваницька – письменниця (авторка семи книжок про мистецтво, а також книги про повномасштабне вторгнення росії в Україну «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий», Київ, 2023 рік «Саміт-книга»); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт», 2008 рік). Перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 32-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 440 статей, з них 48 наукових), сценаристка документальних фільмів, ведуча прямих ефірів, режисер монтажу, перекладач-драматург (23 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.