І я прийшла не струшувать ренклод,
І не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
А я прийшла у час твойого смутку!
Ліна Костенко
Багато хто дивується, що під час повномасштабного вторгнення Людмила Монастирська знаходиться в Україні – під ракетними обстрілами і дроновими атаками. Вона могла б обрати будь-яке місто Європи чи Америки, щоб перечекати цю Велику війну. Але ж ні! Саме тепер, у найскрутніший час для країни, її тягне саме сюди.
Війна застала Людмилу Монастирську в Неаполі – вона виконувала в театрі Сан-Карло «Аїду». Залишалося дві вистави, і 27 лютого співачка мала вилітати додому. Але настала кривава ніч на 24 лютого – родина Людмили опинилася під ракетним обстрілом.
«Я не можу передати, що зі мною відбувалося! – згадує вона сьогодні. – Щосекунди я думала про рідних і молилася, молилася, молилася… Анюта в жахливому стресі виїжджала з Києва в евакуацію наприкінці лютого з усіма своїми тваринами – собакою, трьома котами, двома папужками. Змогла втиснутись лише у третій поїзд. Коли була в дорозі, почалося бомбардування. Всіх висадили, попросили спуститися до підземного переходу. У людей паніка, істерики. Аня обіймала незнайомців і заспокоювала: «Все буде добре! Ми виживемо!!!». Ось така у мене виявилася мужня дитина!.. А Андрія війна заскочила у Польщі. Він одразу виїхав до України. Плакати і благати було марно – син у мене самостійний. Повернувся до столиці, встав на військовий облік. В Києві знаходився і мій молодший брат Юрій. Батьки – в Черкасах під дроновим обстрілом… Як я могла себе почувати?»
Телефон співачки розривався – колеги з усього світу висловлювали підтримку і обурення агресією росії. Перетелефонував і Пласідо Домінго, промовивши, що мріє після Перемоги України приїхати до Києва!
На 9-й день повномасштабної війни Людмилі Монастирській запропонували виступити в Метрополітен-опера у партії Турандот з однойменної опери Дж. Пуччіні. До цієї ролі у співачки упереджене ставлення. Крім того, що партія надзвичайно складна вокально, її драматургії бракує переконливості: жорстока принцеса раптово перетворюється на добру і лагідну. Тож, Л. Монастирська неодноразово відмовлялася співати Турандот – навіть на запрошення Віденської Штаатсопер та Ла Скала.
Утім, в березні 2022 року відбувся безпрецедентний випадок: генеральний директор Метрополітен-опера сам перетелефонував на особистий мобільний номер Людмили, аби УМОВИТИ її замінити в партії Турандот путіністку Анну Нетребко.
«Я дуже здивувалася, коли почула у слухавці: «Itʼs Peter», – згадує співачка. – Навіть не зрозуміла, про якого Пітера йдеться. Адже зазвичай подібними питаннями займаються оперні агенти. Але Пітер Гелб пояснив, що це безпрецедентний випадок – не лише мистецька акція, а й акція на підтримку України, тому я погодилася! Під час роботи над постановкою мені довелося доучити великий дует Турандот та Калафа, який в Україні в усіх театрах чомусь зазнає купюри. Але саме завдяки цьому дуету роль мені стала ближчою, адже він відіграє ключову драматургічну роль, пояснюючи, як і чому відбувається внутрішнє перетворення Турандот».
На уклін Людмила вийшла, загорнута в синьо-жовтий прапор України. Ввеличезна 4000-на зала Мет підвелася, влаштувавши шалені овації. Українські прапори рясніли по партеру, у ложах, на ярусах.
За вікнами лунали вибухи, коли я дивилася трансляцію «Турандот» – російська армія все ще знаходилася біля Києва. Але саме в цю мить я вперше за пекельні дні війни відчула, що українці не самі, що світ із нами солідарний.
Меломани під трансляцією опери з гордістю написали: «Людмила Монастирська була самою досконалістю!». Після «Турандот» співачку запросили до Мет виконати навесні 2023 року «Тоску» замість іншої росіянки – Хібли Герзмави.
Людмила Монастирська дуже сумувала за Києвом. Коли у США співачку запитали про її плани, вона відповіла: «Мрію повернутися додому!».
Мрія здійснилася лише в листопаді 2022 року. Весь цей час Людмилі Монастирській довелося жити у Варшаві – ближче до аеропорту, бо, окрім власних контрактів, розписаних задовго до війни, додалися концерти на підтримку України з Ukrainian Freedom Orchestra. До складу оркестру увійшли українці, що покинули країну внаслідок російського вторгнення (ідея належить відомій канадській диригентці Кері-Лінн Вілсон).
Влітку 2022 року Ukrainian Freedom Orchestra здійснив перше турне по Європі та Північній Америці, включно з виступом на BBC Proms. Відбулося 13 концертів у Польщі, Великій Британії, Німеччині, Франції, Ірландії, Нідерландах та США. Людмила Монастирська виконувала арію Леонори з опери Бетховена «Фіделіо», яка викриває тиранію та жорстокість і оспівує справедливість, свободу та надії. «Це трактувалося організаторами, як пряме звернення до путіна. Але ж чи почує він цей голос? Адже стільки голосів уже до нього зверталися – і все марно…» – говорила із сумом співачка.
Зважаючи на те, що Людмила Монастирська виїхала з України у лютому 2022 року лише на постановку «Аїди», вона не мала із собою жодної концертної сукні. «Виступати доводилося бозна в чому, – згадує співачка. – По ходу щось купляла нашвидкуруч в бутіках Варшави, була незадоволена, бо вдома залишилася величезна кількість розкішних суконь, пошитих спеціально на мене. Але зовнішній вигляд мав для мене другорядне значення. Головне, що в найкращих залах світу я виходила з українським прапором – у Концертгебау в Амстердамі чи Альберт-холл в Лондоні».
У жовтні 2022 року (між виступами в Театрі Реджо в Пармі, де Л. Монастирська виконувала партію Леонори в «Силі долі» Дж. Верді) на запрошення всесвітньовідомої української диригентки Оксани Линів співачка дала сольний концерт у Болоньї, присвячений 150-річчю Соломії Крушельницької.
Людмила уникає будь-яких розмов про «патріотизм», бо за пафосом завжди прихована порожнеча. Просто говорить: «Я хочу зараз більше знаходитися тут, у Києві». Їй дуже болить, що в світі мало хто розуміє, яке лихо відбувається в Україні. Коли в Італії у поважному товаристві (закритому клубі Дж. Верді) у присутності Людмили Монастирської почали говорити, що Україна мала б віддати Донбас росії, аби зупинити війну, співачка парирувала: «А чому б замість Донбасу не віддати росії Сицилію чи Сардинію?»
«Чужу біду рукою розведу», – із сумом згадує Людмила відому приказку. – Іноземці нічого не розуміють і навіть не прагнуть цього, бо у них над головами не літають ракети, вони не знають, як це – безупинно переживати за життя своїх рідних. Не розуміють вони й іншого – якби Україна віддала Донбас, а не мужньо захищалася, слугуючи щитом для Європи, то російські солдати були б уже в їхніх домівках».
В росії Людмила Монастирська не виступає з 2014 року. Свою позицію висловлює відверто: «У мене достатньо роботи у себе в країні та за кордоном, тож я маю можливість обирати, де мені співати, а де – не співати». Щодо виконання російської музики в Україні говорить однозначно: «Під час війни, коли на нас наступають російські танки і прагнуть знищити цілу націю, пропагувати російську культуру вважаю неприпустимим!». Від виступу з російськими митцями на одній сцені відмовляється. Один з останніх контрактів скасувала у грудні 2024 року – до Південній Кореї.
Хоча ситуація зі скасуванням контрактів саме українцями досить неоднозначна. Це питання сьогодні болюче і вкрай актуальне. Бо, коли українці відмовляються від виступів, складається враження «мистецької капітуляції», бо росіянам від того лише користь: вони як існували на міжнародній арені, так і залишаються. А страждає український митець та імідж нашої країни. Тож, вирішувати це питання на міжнародному рівні має не виконавець, а представники держави – МЗС та Міністерством культури.
Є ще один факт, який, на жаль, не робить шани українським дипломатам у порівнянні з російськими. Коли на престижних сценах співають росіяни, на їхніх виставах присутні по кілька десятків представників консульств та посольств, не кажучи вже про прихильників, які часто штучно створюють успіх навіть другорядним російським виконавцям.
Коли ж у цих самих театрах співає Людмила Монастирська (або інші українські виконавці), в залі немає ні послів, ні інших представників держави, хоча саме митці здобувають славу Україні на весь світ.
Щоразу, відʼїжджаючи на гастролі, Людмила Монастирська повертається до Києва і виходить на сцену Національної опери України. «Я пишаюся нашим театром, а особливо під час війни, – говорить співачка. – І дуже вдячна Збройним Силам України та керівникам Національної опери за те, що ми маємо можливість працювати і дарувати людям мить Краси посеред пекельної буденності. У підвальному приміщенні (там де знаходиться гардероб) облаштували бомбосховище, де глядачі можуть перечекати повітряну тривогу. Звісно, важко бути перфекціоністом, коли тебе переривають на половині арії і просять спуститися до бомбосховища, але ми дуже намагаємося!»
Грати вистави під час війни – неабияке випробовування. Наскільки вистава з однією назвою відрізняється сьогодні в Україні та за кордоном. Де юре – в історії залишаться дві «однакові» афіші: «Тоска»! А де факто – це два різні явища. В одному театрі звучить музика, в іншому – сирени. В одному співаки хвилюються, чи буде під час вистави аншлаг? В іншому – чи буде під час вистави бомбардування? За кордоном співаки відпочили перед виступом. А який заважкий «багаж» мають українські виконавці перед виходом на сцену!
Наприклад, «Тосці» Людмили Монастирської передувала пекельна ніч на 6 квітня 2025 року. Після опівночі на Київ летіли спочатку шахеди, о 5-й ранку почався масований обстріл балістичними ракетами, а через півгодини приспів табун крилатих. Робота протиповітряної оборони, вибухи в місті, влучання, руйнування, загибель мирних мешканців, багато поранених… А ще додати повітряні тривоги під час репетицій, напругу від очікування обстрілу під час вистави, неможливість повноцінно відпочити ні до, ні після виснажливого виступу через терористичні обстріли вночі…
Це Героїзм – у таких умовах виходити на сцену. Бо глядач має право бути виснаженим і втомленим. А оперна співачка – ні. Я, сидячи в залі, щоразу чую, як партером прокочується хвиля піднесеного шепоту: «Дивись! Це – Монастирська… Монастирська… Монастирська…» Отже, Монастирська мусить бути енергетичним гейзером! Бо саме за емоційною «підзарядкою» глядачі йдуть до театру завжди, а під час війни – поготів.
Після одного з останніх наймасованіших обстрілів столиці, Людмила перетелефонувала мені дізнатися, чи все добре – хоча сама пережила це бомбардування. Відчувши мою втому, мʼяко, але непохитно промовила: «ЖИВЕМО ДАЛІ!» Це, мабуть, і є «упертість духу», про яку говорив Віктор Франкл – коли людина робить те, що має робити навіть попри обставини і всупереч слабкості тіла і дисонансам душі!
Співачка любить гуляти історичними місцями, милуватися кручами Дніпра, тисячолітньою Софією, Золотими Воротами. Адже Київ давно став для неї рідним. Тут вона навчалася, тут вийшла заміж, народила двох діточок. Тут вона сформувалася як співачка. Це – її місце сили!
Де тільки не побувала Людмила – від заокеанських прерій до європейських перлин, але красивішого місця за Україну, каже, не бачила. «Це Богом поцілована Земля!» – говорить співачка. І я згадую, що «хохол» у перекладі з тюркської – «син неба», людина, яку Бог наділив своїми дарами!
У 2024 році Людмила Монастирська отримала премію «Жінка ІІІ тисячоліття». Коли її попросили намалювати портрет, якою має бути сучасна жінка, вона відповіла: «Самодостатньою, яка поважає себе і оточення, сильною духом і водночас ласкавою, доброю, люблячою і жертовною».
Мені згадалося, як в одному інтервʼю співачку запитали: чи героїні, яких вона виконує, приходять до неї з театральним дзвоником, чи постійно живуть всередині і є відображенням її самої? Вона усміхнулася: «Постійно живуть ті, яким притаманна жертовність».
ЖЕРТОВНІСТЬ… Я розумію, що Людмила говорить про себе, але не акцентуючи на цьому. «У світі злому і холодному» саме жертовність набуває особливої цінності. А під час війни вона й поготів стає не лише благородним вчинком, а й необхідною умовою виживання. Адже саме жертовність освячує подвиги наших сучасних воїнів, волонтерів, медиків і всіх тих, хто, залишаючись в Україні, робить все для того, щоб Життя і Світло перемогли.
Сама Людмила їздить з концертами у прифронтові міста. Рідні переживають, але водночас безмежно пишаються нею. Обіймаючи їх перед гастролями, вона повторює: «Є люди, яким гірше за нас… яких треба підтримати…»
Те, що у прифронтові міста приїжджає співачка, яка ще вчора виступала в Ла Скала або Метрополітен, а нині спускається у бомбосховище і співає там українські пісні – величезна духовна підтримка і прояв Людяності, який надає крила тим, хто знаходиться на межі пекла.
Одна зі слухачок написала коментар до виступу Людмили Монастирської на Ютубі. Певно, красномовніше сказати про те, що значать для людей її виступи – неможливо: «Якщо під час війни існують короткі миті щастя, то це коли насолоджуєшся Вашим соковитим, яскравим, неймовірним голосом, який є еліксиром неземного Граалю для порятунку від щоденних жахів! На певний час навіть забуваєш про війну і горе!»
– Я схиляюся перед харківʼянами, – говорить Людмила. – Їх безперервно бомблять, а люди живуть насиченим життям – і ресторани працюють, і квіти сіються, і жага до мистецтва величезна. Після концерту я навіть прогулялася разом з містянами чудовим парком…
– Не страшно було? – питаю. – Адже лінія вогню зовсім поруч…
– Страшно. Але люди живуть в цих умовах постійно…
– Коли в дитинстві я читала книжки про війну, я захоплювалася подвигами співачок, які їздили з концертами на фронт. Хто б міг подумати, що я буду знайома з такою співачкою… – кажу я.
– А хто б міг подумати, що я буду цією співачкою… – зітхає Людмила. – При чому, у порівнянні з Другою світовою війною, сьогодні набагато смертоносніша зброя. У нас же немає жодного безпечного куточка в країні!
Людмила Монастирська також виступила з концертом у Запоріжжі. Була вражена, що під час повітряних тривог ніхто навіть не перериває ні репетиції, ні концерти. Адже там це марно – місто обстрілюють кожні 15-20 хвилин.
Концерт мав відбутися 22 березня 2024 року – у той самий день, коли рашисти випустили по Запоріжжю 20 ракет і влучили у Запорізьку дамбу. Вона була упевнена, що виступ скасують. Але ж ні! Всі квитки розкупили, і глядачі знайшли об’їзні шляхи до філармонії!
Саме із Запоріжжя на всі виступи Людмили Монастирської приїжджає дівчина-шанувальниця, яка зізнається: «Я так боюся, що росіяни окупують Запоріжжя, і я не зможу відвідувати вистави Монастирської!». Після кожного спектаклю вона дарує букет шикарних троянд. Нещодавно, розгорнувши їх, співачка побачила, що до однієї квітки скотчем примотана губна помада. Подарунок від людини, яка постійно знаходиться під обстрілами, але, попри це, випромінює тепло своєї душі, вразив її до сліз. Людмила почувалася вкрай розчуленою, але водночас ніяково. Я ж побачила інший бік «медалі»: можливо, саме вистави Л. Монастирської, на які їздить шанувальниця, є для неї тим світлим променем, який розсікає темряву і допомагає вистояти!
Під час виступу у Дніпровському Оперному театрі (фронт від області також знаходиться в кількох кілометрах) повітряна тривога тривала майже дві години! Співачку попередили: якщо протягом пʼяти хвилин не буде відбою, виставу скасують. Людмила була в розпачі – адже люди стільки чекали! У відповідь від адміністрації театру почула, що вона може залишитися і виступити для людей сама, заспівавши будь-що, але без супроводу оркестру.
«Я була готова на все, – каже співачка, – адже знала, що багато глядачів приїхали навіть із області». На щастя, пролунав відбій, і через дві години Л. Монастирська таки вийшла на сцену. Зала була переповнена!
«Я дивилася на цих глядачів, – каже Людмила, – і розуміла: вони не просто прийшли послухати музику. Вони прийшли відчути, що ми живемо, що ми сильні!.. Адже ніхто за кордоном не може уявити: як в Україні під час такої великої війни відбуваються вистави? Мене постійно про це запитують мої колеги зі всього світу… І у мене одна відповідь: українці НЕЗЛАМНІ! Я пишаюся всіма і кожним!»
Коли ми говоримо зі співачкою про те, як нас змінила війна, розуміємо, що наше щастя стало невибагливим. Ми почали цінувати те, що раніше сприймали як належне: сонце, першу квітку, світло в оселі, душевну розмову. Людмила зізнається, що саме зараз для неї важливо телефонні розмови перетворити на особисті зустрічі, короткі повідомлення – на теплі обійми. Найголовніше питання: «Як ти?», найголовніше щастя – дізнатися, що дорогі серцю люди – живі!
«Якщо взяти мій останній сольний концерт в Києві 19 лютого 2025 року, – каже співачка, – навіть той факт, що під час виступу не було повітряної тривоги, я теж сприйняла як величезне щастя!»
Сирена тоді пролунала якраз, коли я виходила із глядацької зали. Зраділа тому безмежно! І сама себе схопила на думці: яке парадоксальне у нас нині щастя – це коли бомблять, але трохи пізніше!
Концерт був неймовірний! Я вперше за своє життя бачила, як зала аплодувала, стоячи, уже після ПЕРШОГО відділення. Наприкінці Людмила Монастирська щедро виконала три пісні на «біс» – глядачі не хотіли її відпускати! Завершила виступ твором «Мати сіяла сон» на слова Бориса Олійника:
Мати сіяла сон
Під моїм під вікном,
А вродив соняшник.
І тепер: хоч буран,
Хоч бур’ян чи туман,
А мені сонячно! (…)
Тільки квітом своїм
При моєму вікні
Не опав соняшник!
Я несу його в світ,
Щоб не тільки мені,
Щоб і вам – сонячно!
… Я поверталася додому. Небо почорніло. Сирена продовжувала волати. Лютий свистів недобрими вітрами. А в моїй душі продовжував лунати спів Людмили Монастирської.
І мені було СОНЯЧНО!..
Продовження:
ЗВИВИСТИЙ ШЛЯХ НА ОПЕРНИЙ ОЛІМП
МАМА (ПАМʼЯТІ ВАЛЕНТИНИ ІВАНІВНИ ПОВСТЕНКО)
Яна Іваницька
Фото: Юрій Прияцелюк, архів Національної опери України, особистий архів Людмили Монастирської
P.S. 27 ЧЕРВНЯ 2025 РОКУ у Національній опері України відбудеться БЕНЕФІС ЛЮДМИЛИ МОНАСТИРСЬКОЇ. Вона вперше вийде в премʼєрній постановці «Трубадура» Дж. Верді у партії Леонори.
Довідка:
Яна Іваницька – письменниця (авторка семи книжок про мистецтво, а також книги про повномасштабне вторгнення росії в Україну «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий», Київ, 2023 рік «Саміт-книга»); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт», 2008 рік). Перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 32-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 440 статей, з них 48 наукових), сценаристка документальних фільмів, ведуча прямих ефірів, режисер монтажу, перекладач-драматург (23 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.