Серія робіт харківського художника Романа Ногіна «Люди джазу» виглядає як інший вимір буття: коли бачиш ці картини, здається, що чуєш музику! В інтерв’ю для «Імпровізатора» митець розповів, як йому вдалося створити цей неймовірний ефект.
– Серія «Люди джазу» виділяється у Вашій творчості калейдоскопічністю, якимось неймовірним рухом. Ви створювали їх, слухаючи музику?
– Я зазвичай працюю під музику, і, хоча переважно люблю слухати класичну, джаз і його самостійний напрямок старий блюз – елемент справжнього натхнення для мене. Отже, серія створювалася в стилістиці, близькій постекспресіонізму, де портрети легендарних джазових імпровізаторів поєднують «умовне та реальне». Ця живописна і графічна манера спеціально придумана мною для серії Джазу, і дозволила робити численні спроби синтеза звука з образом музиканта та його рисами. Все почалося з малюнків, з яких потім народилися живописні образи картин, написаних олією. Я не портретую людину буквально, я створюю синергію – звуку, рис обличчя, натхненних емоційним станом музиканта під час імпровізацій, – і намагаюся втілити це кольором і лінією. Головна концепція в тому, щоб виразити суть – творці цієї музики ніби розчиняються в ній!
– Що Вас особисто пов’язує з музикою? Чи граєте Ви на якомусь інструменті? У Вашій родині були музиканти?
– У дитинстві, ще в молодших класах школи, я займався класичною музикою – чотири роки грав на кларнеті. Ще рік навчався грі на фортепіано, потім трохи на гітарі. Загалом – десь шість років. Мене направляла мама, яка в юності навчалася грі на фортепіано та співала в хорі Харківського оперного театру. В дитинстві я мав багаточасові зайняття музикою, без них нічого б не вийшло: втрачається «механіка» руки для гри на фортепіано, або кларнеті. Але шлях в мистецтві я обрав – живопис. Пройшов навчання, близько 12 років, після чого вже сам майже 26 років викладаю в Академії на кафедрі рисунка. Поєднувати музику та живопис було б, напевно, неможливо: і одне, і інше займає дуже багато часу. Залишилася любов до класичної музики – складної, асоціативно багатої та великої. Люблю Бетховена, Шопена, Саті, Баха та багатьох інших композиторів. Музика – це постійне натхнення: вміння відчувати її унікальність, непересічні тонкощі зіграло значну роль в моєму розвитку.
– Які джазові композиції та виконавці Ваші улюблені?
– Особливих уподобань саме серед композицій в мене немає, а з музикантів, виконавців люблю, наприклад, Біллі Холідей. У неї цікавий голос, дуже гарний тембр. Я написав кілька її портретів. Діззі Гіллеспі – яскравий музикант. Мені дуже подобається Майлз Девіс, меланхолійність його труби. Його композиції мене часто надихають. Колись я також захоплювався Томом Уейтсом, це більш пізній блюз. Звичайно, Елла Фіцджеральд.
– «Люди джазу» з самого початку задумувалася як серія, чи все почалося з одного портрета?
– Сучасне мистецтво взагалі формується проєктами. Ніхто не цікавиться однією картиною або ескізом – це все кухня художника. Професіоналізм починається з підходу. В Академії мистецтв у Харкові нас вчили системної роботі над проєктами. Тому «Люди джазу», як і інші мої серії, була частиною системної роботи. Починалася вона давно. Ще у 2000 році у мене був перший контракт з американською галереєю з Техасу. Це була комплексна робота: спочатку я створював малюнки, портрети джазових класичних музикантів для виставок, яких було дуже багато – кілька десятків. І всі в США, в різних містах Техасу, а найбільше в Х’юстоні. Я не міг тоді поїхати аби бути присутнім на них. З 2000-2003 років ці роботи розійшлися в різні колекції, чи опинилися в замовленнях для оформлення американських ресторанів, присвячених темі джазу.
– На яких виставках побувала ця серія? Чи відвідували Ви фестивалі джазу?
– Саме ця серія побувала на більш ніж 20 виставках. У 2005 та 2006 роках мої роботи були запрошені для участі в джазових фестивалях. Першим був North Sea Jazz Festival – в Нідерландах, в Роттердамі. Там була моя персональна виставка з 20 робіт. Тоді я відчув, що джазова публіка особлива, дуже чуттєва до сприйняття моїх робіт! Після цього я продовжував час від часу працювати з цією серією, іноді надходили замовлення для приватних колекцій в США, в Європі. Ця серія також виставлялася в Музеї джазу в Роттердамі. У 2013 році два портрети брали участь в аукціоні Christie’s в Лондоні: саксофоніст і одна з версій портрета співачки Біллі Холідей. Була виставка в Тайвані та в Мадриді. Було кілька експозицій у Києві. Була велика виставка на джазовому фестивалі в Перуджі, в Італії у 2022 році – вже після вторгнення росії в Україну. Я ледве встиг тоді вивезти роботи з Харкова та відправити їх до Італії. Готувався до цієї виставки понад рік, там було близько 30 моїх робіт, але я на ній не був присутній, їздила моя дружина. Після цього у 2023 році я брав участь у джазовому фестивалі в Німеччині, в Леверкузені, відвіз туди понад 20 робіт з Італії.
– Чи є в цій серії українські джазмени?
– Українських джазменів я не зображував, адже серія з початку була орієнтована на старий джаз 40-50-х років. Я працював для американського ринку, і мені була цікавою робота саме з цими образами – міфами та легендами джазової музики. Я не хотів задіювати сучасних музикантів, тому що це була б зовсім інша тема.
– Чи є у Вас друзі серед джазових музикантів – українських або зарубіжних?
– У мене є друзі серед музикантів в Україні, в США, є друзі на Facebook. Я знайомився з джазменами на фестивалях, але більшістю це просто знайомі. До речі, моя дочка Аглая Ногіна – теж художниця, вона закінчила Київську академію та зараз навчається в академії мистецтв у Німеччині, в Дюссельдорфі. Ще зі свого навчання в Києві вона дружить з українською групою, близькою до джазу, – Schmalgauzen. Вона є художником групи та створює для них візуальний контент – малюнки для мерчу, оформляє диски.
– Споглядання Ваших творів дає відчуття, що Ви дійсно любите імпровізувати. Від чого залежить зміна стилю зображення?
– Дякую, гарне питання! Цей момент підкреслюю та акцентую – адже всі засоби виразності залежать від сенсу, наповнення та суті відображеного. Картина – це не просто розмальований клаптик полотна, це висловлення мене – автора, моя візуалізована думка. Я відбираю або спеціально створюю пластичну мову, яка буде максимально виразною для цієї конкретної теми. Іноді хочеться зробити просто легку декоративну роботу. Для цього у мене є, припустимо, серія «Жіночі розмови» – там просто живопис інтер’єрного характеру, який не має занадто великого філософського навантаження. Він експресивний, емоційний, на ньому я відпочиваю. Крім цього, у мене є філософські серії, які більше стосуються мого світосприйняття та світогляду. Також є серії, пов’язані з політичними, трагічними подіями – такими, як війна, напад росії на Україну. У мене є кілька серій, які я постійно веду, переходжу від однієї до іншої, і для кожної намагаюся створити власну пластичну мову. Спочатку з’являється малюнок, йде пошук композиції, аж потім народжується стилістичне рішення. Тому що теми дуже різні. Наприклад, у мене є серія «Пам’ять міст», де я намагаюся міркувати про час і простір, про зв’язок певних культурних історичних прошарків. Цей процес можна схарактеризувати як їх відбиток. Але «Пам’ять міст» має ґрунтовне філософське навантаження – і тому я візуально обрав сюрреалістичну стилістику, вона для втілення мети найбільш доречна. Не можу собі уявити, як би я мовою серії «Пам’ять міст» взяв і почав писати, до прикладу, тему джазу. Для професійного художника це виглядало б абсурдно. Якщо ж автор постійно займається однією темою, не замислюється про інші, а експресивно малює те, що йому раптом спало на думку, – можливо, і не потрібно змінювати стилістику. Але у мене різні думки, і зовсім різні теми.
– Чи хотіли б Ви створити серію робіт, яку можна умовно назвати «мистецтво про мистецтво»?
– Картини з серії, а головне – концепції цих серій народжуються доволі непросто. Це все виношується роками. Особливо складно досягти виразності пластичної мови, щоб вона була завершеною, і зрештою просто подобалася б самому автору. Я часто залишаюся незадоволений своїми роботами, і може пройти певний період часу пошуків, аж поки вони не почнуть дійсно мені подобатися. Роботи народжуються в душі з якихось думок, які виношуються, формуються залежно від чогось побаченого, почутого, прочитаного. Або з філософських поглядів, аналізу світу, аналізу свого місця в цьому світі. З усвідомленням процесів, що відбуваються або назрівають у світі. Коли сформована думка, ідея, суть, концепція – починаєш працювати над формою. Це і є – проєкт. І потім, можливо, щось виходить. А бувало, що і не виходило. Я можу створювати картини, які будуть безумовно гарними, цікавими глядачам – тільки на ті теми, які мені по-справжньому близькі в той чи інший момент. Я можу впевнено говорити лише про те, що вже зробив – адже це мій продукт як автора, за який я несу відповідальність.
Анна Архипова,
Наталія Кряж
Довідка:
Роман Ногін народився 1976 року в м. Харків, Україна. Отримав диплом художника монументального живопису у Харківської державної академії мистецтв у 1999 році. Протягом 26 років – з 1999 року і до сьогодні, викладає традиційний академічний та сучасний творчий рисунок на кафедрі Рисунка в Харківській державній академії дизайну та мистецтв. Виховав багатьох художників та дизайнерів, відомих в Україні та у світі. Брав участь у більш ніж 100 виставках та проєктах у США, Європі та Азії. Роботи зберігаються в колекціях України, США, Нідерландів, Великої Британії, Німеччини, Швейцарії, Китаю, Тайваню.