Ця історія відбулася з нами у романтичній Франції. В той дивний день листопаду 2025 року концерт хору Гомін в легендарному паризькому залі Гаво/Salle Gaveau виявився новою точкою відліку, доленосним перехрестям подій в часі та просторі. Розповім цю вражаючу історію, спираючись на особисті відчуття і – обов’язкові в цьому випадку – дослідження та документи. Навіть в підзаголовках ви читатимете цитати, сказані 100 років тому. В медіа різних країн світу.
«Сенсація найвищого ступеню!»
Престижний у світі музики Salle Gaveau, що налічує майже 120 років і названий на честь французького виробника фортепіано «Gaveau», має ідеальне розташування – у 8 окрузі Парижа за 200 метрів від Єлисейських полів. Ще наприкінці 1905 плани Salle Gaveau були розроблені архітектором Жаком Ерманом – з особливою увагою до його виняткових акустичних властивостей. На сьогодні місткість залу складає 1020 слухачів. З 1907 року, переживши війни та окупацію, зміну власників і ретельне відновлення, Salle Gaveau приймає найвідоміші імена в музиці та влаштовує численні світові прем’єри, ніколи не зраджуючи своїй місії слугування мистецтву.
Salle Gaveau був створений для камерної музики, тим не менш, свій перший сезон 3 жовтня 1907 року він відкрив хоровим концертом у виконанні le Bremer Lehrergesangverein за участі 140 вокалістів на сцені! Уявіть, новонароджений концертний заклад заявив світу про початок свого життя потужною силою людського голосу! Тому історія різних хорових концертів, до якої 17 листопада 2025 долучився й український хор «Гомін» – це окрема сторінка життєпису Salle Gaveau.
«До України мені було цілком байдуже, але тепер ладен скрізь відстоювати Мистецтво цієї країни!»
Щодо програми ретро-пісень хору «Гомін» розповідали чимало, інтернет переповнений відгуками професіоналів та емоціями слухачів. Керівник хору Вадим Яценко цілком обґрунтовано вважає 60-70-ті роки української естради абсолютно унікальним періодом пісенної культури – «фантастичних слів і фантастичної музики» епохи геніальних митців: Мирослава Скорика, Володимира Івасюка, Квітки Цисик, Назарія Яремчука…
Саме ці пісні лягли в основу хорової програми, яка стартувала ще в травні 2024 року. Її концепцію ретельно продумували всією командою, багато працювали над виконанням, сценічним дійством, візуальним рядом. «Картинка має стріляти завжди», – цитує Миколу Гобдича, свого вчителя і шефа, Вадим Яценко. І перетворює виконання пісень академічним хором в легкий кросжанровий перформенс, який візуально навіює думки про сюжети з минулого, ретро-кіно. Втім, хто зна, може, й з майбутнього музичного серіалу Нетфлікс? От такий би захоплюючий нон-фікшн – з життя молодих, закоханих і талановитих, заспіваний Україною. І не важливо – то є історії молодості ваших батьків, особисто ваші чи ваших дітей – вони для кожного неповторні. Слухають всі.
Музика часів СРСР винесла українську естраду на пік популярності серед «республік-сестер», бо відрізнялася від всього, що звучало тоді в ефірі, фольклорною харизмою, живими ритмами і вільною красою мелодій, з якими не хотілось розлучатися. ЇЇ співали для власного задоволення, з друзями – на святах і домашніх вечірках, а ще грали на різних сценах, слухали в радіотрансляціях і святкових гала-концертах.
Серед прагнення звести культуру СРСР до безнаціонального терміну «радянський народ» питання чіткої української ідентичності було в першу чергу питанням її якості. Українську культуру вдалося донести до кожного в умовно «легкому» жанрі естрадної пісні – тільки тому, що новий для вух і очей тих часів «український стрій» був обраний і відтворений найкращими музикантами-професіоналами! І в цьому «нерадянському» звучанні українські пісні ніколи не втрачали своєї унікальної, прадавньої живильної природи. Навпаки. Це й була та непересічна промоція української культури, яка згодом викликала справжній страх керівництва держави, переслідування і жорстокі розправи над українцями, які несли світу мистецький геній своєї країни.
«Я співаю, отже, я існую»
Але ті часи були продовженням історії боротьби та світової промоції української пісні, яка для молодої Української Народної Республіки почалася ще 106 років тому. Тоді УНР відчайдушно відстоювала своє право на самостійне існування від більшовиків.
І 2 січня 1919 року Симон Петлюра, талановитий журналіст, що обожнював українську пісню та сам співав, «залюблений в мистецтво» військовий і політичний діяч, а в 1919-му – Головний отаман Української Республіканської Армії (за сьогоднішніми мірками – Верховний Головнокомандувач ЗСУ), «створює нову ресурсну одиницю в боротьбі за незалежність – Українську Республіканську Капелу. Завдяки її концертам у Парижі й арт-тріумфу УНР європейські лідери мають увірувати в українську політику».
Про це пише блискуча українська дослідниця Тіна Пересунько. Її книга під назвою «Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира». Місія Капели Олександра Кошиця (1919–1924)» (До 100-річчя заснування Української Республіканської Капели. До 140-річчя від дня народження Симона Петлюри. До 100-річчя європейської прем’єри «Щедрика») створена в 2019 році на базі ретельного дослідження в архівах різних континентів і країн світу, шляхами мандрів Капели Кошиця. Зібрані документи вражають настільки, що читачі мусять бачити їх в оригіналі, як і обрані мною в довільному порядку цитати з книги Тіни Пересунько.
Отже – 100 років тому.
«Зі спогадів присутнього на концерті урядовця Олекси Приходька, саме «Легенда» Миколи Леонтовича надихнула Симона Петлюру відрядити українське музичне представництво за кордон: «Композиція справила таке враження, що уряд УНР тоді ж вирішив заснувати Капелу й вислати її до Західної Європи для репрезентації нашої музичної культури»».
«За підсумками конкурсу співаків до Капели набирається краща сотня голосів з усієї України».
«Українську Республіканську Капелу називають не інакше як «висока Державна культурна інституція». Для її пізнаваності за кордоном (як представницької держустанови) видається «тримовний бланк для листування хору з міжнародними інституціями: Українська Республіканська Капела, La Chapelle de la Republique de L`Ukraine, Ukrainische Republikanische Kapelle. Під час концертів у Великій Британії застосовується назва Ukrainian National Choir». «Завданням нашої роботи за кодоном було показати Європі душу і музичну творчість нашого народу, бо подорож ця мусіла бути пропагандивною у зв’язку з національно-державним відродженням України. Народна наша пісня, чудово оброблена, була для цієї цілі найкращим засобом», – писав у спогадах диригент Олександр Кошиць. «Українська Республіка прагне відновити свою незалежність, а тому вирішила наочно показати, що вона справді є. «Я співаю, отже я існую», – потверджує вона, переінакшуючи Блеза Паскаля. А співає вона дивовижно. Це зразок гарної та хорошої патріотичної пропаганди!» – пише «La Patrie Suisse» (Женева), 29 жовтня 1919 року.
«Через півроку віденська преса резюмує: «Культурна зрілість України має стати для світу легітимізацією її політичної незалежності»».
«Вони нанесли Україну на мистецьку мапу світу»
«Перший виступ «першої музично-дипломатичної місії України на світовій арені» проходить 11 травня 1919 року в Національному театрі Праги. Тут відбувається і європейська прем’єра славнозвісного «Щедрика»».
«Прибувши нарешті до Парижа, Українська Республіканська Капела дає прем’єрний концерт 6 листопада 1919 року в залі Gaveau». І ще два – 12 та 15 листопада.
«Французьку версію «Щедрика» подає у своїй статті «La Poésie Populaire de L`Ukraine» («Популярна поезія України») відомий європейський письменник, завідувач парламентської бібліотеки Бельгії Франц Гелленс як приклад чарівності української поезії». «З’являються навіть переклади тексту української щедрівки французькою й фламандською мовами: «Chtchédrik, Chtchédrik Chtchédrivotchka, Une petite hirondelle S`est posée sur le toit d`une maison, Elle s`est mise à gazoiller A apeller la maitre de la maison…», – пише «La Meuse», 22 січня 1920 року».
«Видатний французький історик, професор Сорбонни Шарль Сейньобос (Charles Seignobos) пише: «На мене особисто хор справив неймовірне враження, якого я не відчував з часів, коли слухав у Мюнхені творчість Вагнера. Жодна пропаганда не може бути ефективнішою для визнання української нації. Скільки б не заперечували існування Вашої нації, Ваші хористи доводять, що ця нація має музичну душу неперевершеної сили». «Диригентський та композиторський талант Олександра Кошиця та виконавська майстерність Капели підкуповують слухачів: «Рідко хто співав «Марсельєзу» з більшим натхненням, повагою й досконалістю», – пише паризьке видання «Le Temps» про українське виконання французького гімну».
«Особливою ознакою музичної дипломатії УНР стають благодійні концерти Капели на користь вразливих соціальних груп та відомих інституцій Європи: міжнародного Товариства Червоного Хреста, товариств охорони дітей Бельгії та Франції, сліпих інвалідів війни Великої Британії, робітничих організацій Німеччини тощо. На адресу диригента Олександра Кошиця надходить численна кількість подячних листів від європейських фундацій: «Передайте пану Кошицю та усім українцям сердечну подяку за щедрий жест підтримки французьких дітей» (французьке товариство «La Ligue fraternelle des enfants de France»)».
«В авангарді культурної дипломатії УНР – «Щедрик». Геніальний твір Миколи Леонтовича понесе у світ лаконічний меседж – прихід «української весни»».
«Якби пісня була державою, то Україна посіла би перше місце в світі»
«25 травня 1926 року на вулиці Расіна (Rue Racine) у Парижі сімома пострілами в груди агент більшовицьких спецслужб Самуїл Шварцбард вбиває Симона Петлюру… У такий же спосіб радянська окупація розправляється з Миколою Леонтовичем. Стікаючи кров’ю від пострілу чекіста, композитор помирає о 8-й ранку 23 січня 1921 року. «Тату, я помираю…», – останні його слова батькові (у той же день «Щедрик» тріумфує у Парижі!)… Доля морального знищення та забуття чекає й на Олександра Кошиця. Попри всі свої намагання повернутися до Києва, він лишається на еміграції до кінця життя. Вперше про українського диригента, відомого свого часу на весь світ, згадали в підрадянській Україні лише в середині 1960-х».
«За радянську добу будь-які згадки про УНР-івських діячів суворо переслідуються: герої стають злочинцями, митців розстрілюють, українську історію переписують. Олександр Кошиць дуже влучно охарактеризував ту культурну стратегію, котру взяла на озброєння окупаційна російська влада після повалення української самостійності: «Тепер настали часи нищення української Нації не тільки фізично, але й духово і не тільки силою, але й найгіршою зброєю – фальсифікатом». Правдивий і сильний образ української культури, її висока професійна планка й вроджена оригінальність, що підкорювала континенти, – цей якісний мистецький наратив після кремлівської окупації свідомо пропускався через жорна русифікації або понижувався до рівня «шароварщини». У своєму листі до доктора мистецтвознавства Павла Маценка диригент Олександр Кошиць пише: «Ви самі знаєте, як фальсифікують большевики (Москва) нашу народну пісню, паскудячи мотиви, наближуючи їх гармонізацію й голосоведення до кацапського, підмінюючи оригінальний текст і сюжети народні штучним паскудним витвором. Все сплановано на те, щоб понизити, подешевити, довести до зникнення, до забуття або до цілковитого злиття з кацапщиною в большевицькому кітлі». Олександр Кошиць помирає у Вінніпезі 1944 року, так і не дочекавшись гідного повернення до незалежної України. 1936 року «Щедрик» Леонтовича перетворюється на колядку «Carol of the Bells» і стає надбанням американської популярної культури. Про нього українці дізнаються з голлівудських фільмів, а не з власної історії. У квітні 1962 року після прочитання світових відгуків про Капелу відомий український дослідник, автор книги «Розстріляне відродження» Юрій Лавріненко заявив в ефірі «Радіо Свобода»: «Потрапивши під п’яту Кремля, Україна навіть не довідалася про свою світову культурну перемогу… Москва не хоче, щоб серед населення України росла самосвідомість культурної самостійної сили… Приховано від населення України і той факт, що українське мистецтво здобуло перше місце в світі ще за часів Української Народної Республіки»».
«Ці люди мають високу концепцію краси»
Через 106 років майже день-в-день на цій же сцені та в цьому ж прекрасному Salle Gaveau, де ще 15 листопада 1919 співала капела Олександра Кошиця, 17 листопада 2025 року прозвучав концерт хору «Гомін» в Парижі. Молоді музиканти, що в часи кривавої нищівної війни росії проти України їдуть країнами Європи з концертами на підтримку ЗСУ і культурної промоції України, віддають шану Український Республіканській капелі Олександра Кошиця. Вперше розповідають про неї зі сцени слухачам і вперше в рамках свого Європейського туру виконують головні композиції з репертуару Капели: «Щедрик» Миколи Леонтовича та духовний гімн України «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» Миколи Лисенка.
Концерт починається з містики. На п’ятій хвилині раптовий спалах на сцені, вимикається електрика і Salle Gaveau занурюється в темряву. «Це мені нагадує Україну», – каже Вадим Яценко зі сцени. «Ми продовжимо співати для вас за будь яких умов», – спокійно звучить його голос в темряві. Зал завмирає, а потім вибухає оплесками. Світло дуже швидко загорається, але… Мабуть, щось сталося в повітрі в цей момент. Буквально – відновлення колись втраченого контакту… Світла – до Світла.
Мало хто знає, що під час гастролей Капели 19 листопада 1919 року в театрі «Олімпія» міста Бордо стався інший випадок. Олександр Кошиць пише у своїй книзі спогадів: «Концерт почався при свічках, бо не було електрики, співали майже в темній залі. Я був такий хворий, що не пам’ятав ні одної ноти. В кінці першого відділу на словах Лисенкової колядки «Передвічний Наш Бог» – зразу пустили світло. Це мало несподіваний ефект, зразу підняло настрій і в мене, і в членів хору, й концерт прийшов дуже добре. Приходив директор консерваторії дякувати, мер міста теж прислав офіційну подяку. Рецензії чудові».
А у Salle Gaveau 2025 року звучала програма хору Гомін з відібраними шедеврами, ретро-піснями, які по суті своєї є програмою каверів – з часів 60 -70-х. Але яких!
По-перше, їх мелодійне різномаїття як і тоді, раніше, ідеально втілене в сучасних жанрах. По-друге, промоція ХХІ ст., а також суть новітнього звучання цих каверів хора Гомін, на відміну від минулого, як би парадоксально це не прозвучало, полягає в чіткому розвороті курсу в протилежний бік: від жанру естради – до корінної української традиції багатоголосного співу змішаним хором без супроводу. Але водночас – із блискавичним хоровим аранжуванням: поліфонічно віртуозним і гармонійно сучасним.
Власне, завдяки віртуозному хоровому аранжуванню це виконання сотворило унікальний сплав інструментальних та вокальних властивості музики. Стрімка та волелюбна природа українського мелосу почувається легко та грайливо в елементах джазових імпровізацій багатоголосся, мов рибка в Дніпрі. Виразні інтонаційні лінії здатні малювати яскраві художні образи навіть поза словами пісень, хоча – тричі щасливий той, хто розуміє їх досконалий мовний сенс. Орієнтована на конкретних 25 співаків і солістів хору, партитура грає їх живими голосовими тембрами, мов звуковою палітрою. І тут очікує нове відкриття – аранжування створене в єдиній стилістиці! Це робить концерт не зібранням випадкових пазлів-пісень, а натхненним співочим організмом, сповненим гармонійної взаємодії усіх складових. Звучала пісня «Цей сон», хіт на 8 мільйонів переглядів в ТікТоку – її первісну хорову обробку для чоловічого багатоголосся, зробив талановитий харківський музикант Євген Маляревський. Адаптована для змішаного хору «Гомін», що одразу визначило високу стилістичну планку всього задуманого проєкту, вона розквітла барвами. Більшість інших аранжувань створив соліст хору «Гомін» Ігор Гуцайлюк, а також Вадим Яценко. Результат? Ще один – через пів-сторіччя – надзвичайно цікавий досвід української команди музичних «стилістів від кутюр» над створенням музики, що стала сенсаційним відкриттям і справжнім українським брендом.
«Співай, Україно! Прийде весна, якої ти чекаєш!»
Ідеальний музичний інструмент у світі – це сама людина. Така думка, мабуть, підсвідомо оселяється у кожного, хто хоч раз послухав спів хору «Гомін». Ви думаєте, що прийшли на звичайний концерт української музики? А от і ні. Опинившись у залі, ви неочікувано отримали прогулянку в природньому вібраційному полі молодих голосів і співу а’капелла. Надихалися легкими вітрами, пахощами українських садів, гір і просторів, світлом днів і зорями ночей. Ці віртуозні вібрації, змодеровані любов’ю, надихають і змушують слухати вас – всім тілом, думками та емоціями, співати, вібрувати і рухатись разом з музикантами, абсолютно відключившись від реальності. Звуковий простір розгорнувся – і ви опинились в заповідній зоні власного вібраційного існування! Бо те, що вирує на сцені, і є те саме прадавнє і рідне звукове середовище. Ви покидаєте концерт з відчуттям неймовірної вдячності за свою відновлену якість сприйняття світу! Бо тіло і серце , що хоче співати, вже засяяли та включилися «оновленими налаштуваннями» – на життя. Співайте – від нині в будь яку мить у вас є доступ до QR-коду безмежного звучання України. Тому 9-ти бальні оплески не знають зупину – слухачі отримали щось набагато більше, ніж Музика.
Я чекала того моменту в концерті, коли спаде загальне збудження радості від звучання перших рідних композицій, і слухачі з виконавцями раптом зануряться в акустично-кришталеву глибину тиші Salle Gaveau – як в море, де прослуховується дихання, кожний всплеск підсилення чи згасання звуку, переливи тонких нюансів у віртуозному вмінні співати тихо, подекуди інтимно, не втрачаючи ані експресії, ані мереживної виразності, ані бігу та пульсації внутрішнього вогню. У мене пливли перед очима картини вікової майстерності українських вишиванок, витинанок, прозорих візерунків в оздобленні вікон, хатнього убранства в Різдвяних солом’яних прикрасах, в колиханні свічок затишних святкових осель, просякнутих ароматом щастя та закоханості у життя. Навіть знаменитий гуцульський килимок (популярна реліквія довоєнних часів з провінційного містечка Глиняни, що на Львівщині, який Вадим Яценко взяв з антуражу фольклорних «нео-вечірок» Львівського органного залу із собою у подорож, аби той мандрував містами та сценами Європейського туру), що лежав на сцені, мов клаптик мистецької опори України під ногами хористів, – беззвучно кодував простір на душевне тепло та приголомшливу красу.
Якби спитали мене, в якому жанрі були створені та виконані хором ці нові-ретро-пісні, мабуть, визнала би: це був взірець хорового камерного співу ювелірного гатунку – в усій розкоші музичних нюансів світової культури.
Анна Архипова
Висловлюю щиру подяку в підготовці матеріалу:
Jean-Philippe Bruttmann, Directeur Salle Gaveau, Paris
Тіні Пересунько, дослідниці, авторці книги «Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира». Місія Капели Олександра Кошиця (1919–1924)». До 100-річчя заснування Української Республіканської Капели. До 140-річчя від дня народження Симона Петлюри. До 100-річчя європейської прем’єри «Щедрика» – Київ, 2019 р.