23-річний Генрі Ґюнтер, син німецьких емігрантів із Балтімору, загинув 11 листопада 1918 року за 1 хвилину до 11.00 GMT, погодженого часу припинення вогню воюючими сторонами. Цього дня було підписано Комп’єнське перемир’я та офіційно завершено Першу світову війну. На згадку про її жертви вже 1919 року в деяких країнах – учасницях Great War відзначалася річниця припинення вогню, в тому числі – в окремих штатах США. Але в 1926 Конгрес прийняв резолюцію, що закликала всі американські штати відзначати 11 листопада як Armistice Day (День перемир’я). 1 червня 1954 року подію було перейменовано на Veterans Day, і з цього моменту вона присвячується ветеранам усіх війн Америки.
Тому наша історія сьогодні – про Жозефіну Бейкер (Josephine Baker). Ветерана сцени, ветерана боротьби за громадянські права війни та ветерана Другої світової, яку Хемінгуей називав “найсенсаційнішою жінкою з тих, що будь-коли існували”.
Ніщо не вказувало на блискуче майбутнє Жозефіни при її народженні 1906 року’. Її мати Carrie McDonald, прачка та колишня танцівниця мюзик-холу, постійно сварилася зі своїм цивільним чоловіком і, ймовірно, батьком малечі Eddie Carson – барабанщиком єврейського походження. Пара розлучилася, коли Жозефіні було чотири. Керрі якось намагалася влаштувати своє особисте життя, а її донька найчастіше грала на вулиці в сент-луїському районі Chestnut Valley, що містив нічліжки, публічні будинки та квартири без каналізації.
Коли Керрі вийшла заміж і народила ще двох дітей, восьмирічну Жозефіну віддали в служіння білій господині, яка, м’яко кажучи, не була чемною. До принижень і жорстокості, які щодня зазнавала малолітня прислуга, додався страх за своє життя після того, як дівчинка стала свідком “різанини у східному Сент-Луїсі” (The East St. Louis massacre) у 1917 році – серії жорстоких нападів білих американців на афроамериканців, внаслідок яких постраждали понад 6000 осіб.
Вочевидь, перспектива життя в Сент-Луїсі не приваблювала Жозефіну. У 13 років вона втекла з міста, влаштувалася на роботу офіціанткою, і танцювала на вулиці. Дівчині вперше пощастило – буквально від перехожого вона отримала запрошення вирушити до невеликого туру з оркестром Jones Family Band & Dixie Steppers в якості танцівниці. Приблизно в той же час вона вперше одружилася з водієм вантажівки, але шлюб тривав кілька тижнів.
Подорожі країною “з танцями та піснями” сподобалися Жозефіні, вона переходила з одного оркестру в інший, познайомилася у Філадельфії з William Howard Baker і знову вийшла заміж. Цей шлюб теж був швидкоплинним, бо коли молода танцівниця мала можливість виступити на нью-йоркській сцені, чоловік запропонував Жозефіні від неї відмовитися. Вона вирішила відмовитися від чоловіка – і в 1923 році дебютувала на Бродвеї в мюзиклі “Shuffle Along”. Шоу стало першим успішним мюзиклом для чорношкірих і започаткувало блискучу кар’єру Бейкер, яка залишила прізвище чоловіка після розлучення.
Ще кілька успішних постановок зробили Жозефіні ім’я на Бродвеї, і французький імпресаріо запропонував їй дуже вигідний контракт – головну роль у мюзиклі “La Revue Nègre” на сцені Théâtre des Champs-Élysées. Безперечний талант Жозефіни, дивовижна пластика, екзотична зовнішність та захоплення американським джазом в Европі – сприяли стрімкій кар’єрі американки в Парижі. Треба додати, що у 1925 році, коли Бейкер дебютувала у Старому Світі, сюди потягнулося дуже багато її співвітчизників, багатих і креативних. Молодим енергійним американцям дуже не подобався ретроградний “сухий закон”, і для них Жозефіна Бейкер із її новою естетикою була своєрідним символом свободи.
На сцені темношкіра красуня виступала в мінімалістично-провокаційних вбраннях – її одягом могли бути лише великі пір’яні віяла, а спідниця з бананів, в якій танцівниця одного разу вийшла перед глядачами, не просто спричинила фурор, а стала одним із знакових предметів гардеробу епохи. Поза сценою Жозефіна Бейкер, вбрання якої створювали найкращі паризькі дизайнери, була прикладом елегантності та шику. Своєму домашньому гепарду танцівниця подарувала діамантовий нашийник. Шанувальники називали її “Чорною Венерою” та “Чорною перлиною”. Американка була неймовіірно популярною, більш того – вона була секс-символом без огляду на колір шкіри.
Доходи дозволили їй відкрити власний нічний клуб Chez Josephine, вона записувала свої пісні. До кінця 1920-х років Жозефіна піднялася на вершину шоу-бізнесу як найоплачуваніша артистка Европи та найпопулярніша артистка Парижа. На початку 1930-х вона розпочала кінокар’єру, і її фільми глядачі зустрілі із захопленням.
Закономірно, що Бейкер сподівалася повторити свій успіх на батьківщині. У 1936 році вона виступила хедлайнером у наймоднішому американському шоу – Ziegfield Follies, але ворожість публіки до “чорної” виконавиці змусили її відмовитися від планів. Обурена відвертим расизмом, Жозефіна повернулася до Парижу, і набула французького громадянства. Вона навіть одружилася з багатим французьким промисловцем, але богема набагато більше обговорювала роман епатажної зірки з Фрідою Калло, ніж її сімейне життя.
Життя не тільки Жозефіни, а й усіх французів змінилося з початком Другої світової. Офіційно актриса залишилася працювати у місії Червоного хреста на окупованій території, але після війни стало відомо, що вона була зв’язковою Опору. Франція оцінила внесок Жозефіни Бейкер у боротьбу з фашизмом, нагородивши її Військовим хрестом та Орденом Почесного легіону.
Зірка повернулася на сцену 1945-го, а 1947-го змогла купити замок Les Milandes у Новій Аквітанії. І знову вийшла заміж за диригента Jo Bouillon. Ці відносини тривали 14 років і були найдовшими у житті Жозефіни. Пара усиновила двох азіатських хлопчиків, а потім ще 10 малюків із різних країн, із різним кольором шкіри. Мама називала їх “райдужне плем’я” і в 1956 році розлучилася з шоу-бізнесом, щоб повністю присвятити себе вихованню дітей.
Але до того, як офіційно піти зі сцени, Бейкер таки досягла визнання на батьківщині. У 1951 році солідна продюсерська компанія організувала для неї тур в США. Деякі заклади, в яких актриса мала виступати, хотіли влаштовувати вистави окремо для чорних і білих глядачів, але зіткнувшись із жорсткою позицією зірки, змушені були прийняти її вимоги. Таким чином, Жозефіна Бейкер зробила значний внесок у подолання сегрегації в індустрії розваг.
У 1963 році вона приєдналася до Мартіна Лютера Кінга-молодшого в Марші на Вашингтон і виголосила перед натовпом пам’ятну промову. Актриса, одягнена у військову форму, була єдиною жінкою, яка виступила на заході. Виступи на цьому не закінчились. Через фінансові труднощі Бейкер довелося продати замок у Франції і, щоб забезпечити майбутнє своїх дітей, вона вирішила відправитися у світове турне. Найпомітнішим став аншлаговий концерт у Carnegie Hall, після якого публіка вітала актрису такими оваціями, що вона розплакалася на сцені.
У Парижі шоу зірки відбулося в Théâtre Bobino, одному з найпрестижніших залів “міста світу”. І теж – із грандіозним успіхом. На жаль, через кілька днів Жозефіна Бейкер померла через крововилив у мозок. 20 000 людей прийшло проводити зірку в останню путь. Бейкер стала першою американкою, яку поховали у Франції із військовими почестями.