З Катериною Прокопенко, засновницею організації «Асоціація родин захисників Азовсталі», ми зустрілися на презентації фільму «Люди зі сталі», де вона емоційно розповідала про необхідність зробити все, щоб витягти наших воїнів із російського полону. Вона на собі відчула болісний стан родичів військовополонених, коли її чоловік – командир бригади «Азов» Денис Прокопенко – перебував у полоні. Тендітна, дуже красива молода жінка звалила на свої плечі цю важку ношу. Вона здатна на самопожертву і весь свій час віддає боротьбі. Але ж у Катерини талант – своєю творчістю дарувати любов і радість. Її малюнки щирі – і вони не про ненависть. Вони про любов, підтримку та відродження.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
– Зараз основна тема Вашої творчості – війна. А яка улюблена тема була у Вас до війни?
– На момент 24 лютого я була ілюстратором у компанії «Сільпо», працювала над коміксами, різними інформаційними творчими проєктами, почала робити анімацію. У мене взагалі були плани стати художником-аніматором і реалізуватися в цій сфері: є якась база анімації – так звана stop motion, школа ретро – як у Disney малювали багатошарову анімацію. І я хотіла розвиватися в цьому напрямку, вивчати нові можливості, елементи в анімаційному полі. Але, на жаль, усе змінилося. У 22-му році мій творчий запал ще протримався в якомусь режимі воєнного малюнка. У мене було багато натхнення робити ілюстрації на підтримку України та проти росії, для визволення полонених – нагадування про «Азовсталь».
Посмотреть эту публикацию в Instagram
У 23-му році в мене були ще якісь цікаві ідеї. Зараз повертаюся до цього все менше та менше. І мені від цього сумно, бо бракує енергії, якогось ментального бажання цим займатися. Хоча в голові часто виникають якісь креативні ідеї. Сідаю з планшетом і розумію, що в мене вже таке виснаження від усього цього життя, трагічних подій і ситуації з полоненими, з Оленівкою, що не можу вичавити ілюстрацію навіть для себе!
Посмотреть эту публикацию в Instagram
І важко робити щось інформаційне про полонених – у мене насправді не вистачає креативу. Усе, що тут відбувається, немов з’їло мене ментально. І весь час чекаю, коли ж буде цей порив, свіжий ковток повітря, щоб нарешті знайшлися сили зробити щось насправді класне. Це справді проблема, але я все одно сподіваюся, що трапиться момент, коли знову повернуся до того, чим жила та живу. Просто зараз ментально важко. Є шанс, що ось ще трохи – і повернуться всі наші полонені, а я знову зможу нормально займатися тим, що люблю. У всіх нас мрія – повернутися до свого нормального життя. Дуже чекаю, коли цей момент настане.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
– Тобто для Вас малювання не є терапією?
– Раніше було. Зараз, мені здається, що моя терапія – це природа, комунікація з тваринами. І, звісно ж, якщо є можливість – зустріч із чоловіком. Це теж якась ментальна терапія, але це рідкісний випадок, як і з малюванням. Спілкування з тваринами у мене зараз все частіше трапляється. І, коли бачу якусь тварину – немов поринаю в якийсь інший приємний світ. Дуже хочу завести песика – це точно було б моєю терапією. До того ж з’явилася б можливість частіше вибиратися на природу, з ним же потрібно гуляти. Зараз іноді не бачу в цьому сенсу – що я там буду робити, якщо є купа різної роботи. Так виходить, що не можу себе виштовхнути на якусь реабілітацію або просто хоча б відпочити від усього. Ну нічого, якось впораюся з цим усім.
– Коза – це Ваша тотемна тварина, чи Ви уособлюєте себе з нею?
– І тотемна, і – це склалося від мого першого прізвища – мене так називали в школі. І до повномасштабної війни я хотіла займатися персонажною ілюстрацією, взагалі розвивати цього персонажа як окремого. Зробила в інстаграмі персональну сторінку, яка мала бути інформаційною, творчою. Щоб малювати цього персонажа в різних сферах, показувати життєві замальовки. Але все змінилося, перекинулося на інший напрямок, трансформувалося. Зараз, як то кажуть, маємо те, що маємо. Але іноді в мене все-таки з’являється персонажна ілюстрація – з песиками, з козами. Іноді вона інформаційна: коли треба зробити якийсь збір, використовую цю графіку, типу «Коза збирає», «Пес збирає». Креатив іноді все-таки вистрілює, з’являються творчі ідеї, якісь замальовки, щось із них трансформую в проєкти, щось – ні.
– Що перше Ви намалювали, коли Вашого чоловіка звільнили з полону?
– Намалювала себе з ним (сміється). У мене на сторінці є цей момент. Денис перебував у Туреччині, а я була в США – якраз із боротьбою за нього та за хлопців. Для мене це була несподівана подія, і того дня ми не побачилися. Але вже в Америці в мене в голові з’явилася ілюстрація цього моменту, загалом я вже уявляла, що саме намалюю. І після нашої зустрічі, коли вже поїхала з Туреччини, створила цю ілюстрацію, фіналізувавши образ – додала одяг, намалювала, який вигляд мала в той історичний момент.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
– Що Ви вважаєте найбільшим своїм творчим досягненням?
– Насправді я про це не думаю і не ставлю за мету мати якісь публічні досягнення. Просто хочеться завжди себе переборювати, освоювати нове. Навіть якщо вивчу якусь програму – це вже особисте маленьке досягнення. І щоразу вони в мене є, але я не гіперболізую, не звеличую це. Тим паче зараз. Це не те, про що можна говорити, що я якийсь суперексперт чи суперілюстратор.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
– Чим Вас приваблює стоп-кадрова анімація?
– Мені хотілося б робити багато життєвих замальовок, фіксувати якісь життєві моменти. Мрію більше часу приділяти творчості, яка може когось розслабляти. Я відстежую в інстаграмі деякі канали людей, які займаються стоп-кадровою анімацією. І багато хто, подивившись таку творчість – щиру, просту, невимушену, безневинну, – у цьому вирі й хаосі, розчаруванні та ментальному божевіллі знаходять внутрішній спокій. Вона іноді так тішить око, що хочеться жити далі, і це надихає! Я б хотіла також приносити якусь релаксацію за рахунок своїх якихось майбутніх робіт. Їх поки що немає, але, сподіваюся, щось ще видам!
Наталія Кряж
Фото – з архіву Катерини Прокопенко