Ваша Величносте, українка… Ці прекрасні жіночі обличчя обʼєднала цікава театральна подія, щорічний Фестиваль-премія GRA, національний театральний Оскар, де омріяні статуетки отримують найкращі із найкращих театральних митців, яких визначає неупереджене міжнародне журі із відомих мистецтвознавців. Цього разу в номінаціях лідирували жінки.

За романом «Доця», який написала відома волонтерка і перекладачка Тамара Горіха Зерня, яка виховує трьох дітей, поки її чоловік служить в ЗСУ, поставлено чимало театральних вистав по всій Україні і навіть за кордоном. Та поставте вже нарешті хтось кіно! «Доця» отримала Шевченківську премію, стала книгою року ВВС.

І саме інсценізація «Доці» Львівським Національним театром імені Заньковецької перемогла у ГРІ як найкраща вистава-рефлекcія на події російсько-української війни. Це дуже щемна, дуже прониклива, дуже оптимістична постановка Ігора Білиця, де ту саму Доцю, спершу дівчинку-підлітка, потім дівчину і зрештою сорокарічну безстрашну та незламну жінку, грає і відома українська актриса Соломія Кирилова, якій аплодували на Каннському фестивалі, де було презентовано вже знаменитий тепер фільм «Памфір», в якому Соломія блискуче зіграла роль дружини колишнього контрабандиста. Саме Соломія Кирилова отримала український театральний Оскар за кращу жіночу роль.

Режисерка Оксана Дмітрієва ставить прекрасні вистави для дітей у прифронтовому Харкові, репетируючи у приміщенні з холодними батареями та показуючи їх маленьким глядачам в бомбосховищі… І я от не знаю, де вишукує натхнення та оптимізм ця тендітна красуня, аби глядачі посміхались та вірили в перемогу… Її вистава «Жираф Монс» в Харківському ляльковому театрі перемогла в номінації найкращої вистави для дітей. Оксану Дмітрієву люблять і дорослі театрали. Особливо столичні. На її постановки «Отелло» у театрі на Лівому березі та «Калинову сопілку» в мистецькому центрі «Краків» — справжнє паломництво…

Таке ж саме, як і в Театр «Золоті ворота» на неймовірно цікаву та драйвову виставу «Кортес», пʼєсу до якої написала Лєна Лягушонкова, а поставила яскрава і талановита режисерка Тетяна Губрій. «Кортес» був моїм фаворитом у ГРІ, і я стоячи аплодую журі, яке визнало його кращою виставою України на камерній сцені, а Тетяну Губрій — кращою режисеркою, ну і пʼєсу теж відзначили.

Ще два моїх фаворити теж перемогли. Це балет «Тіні забутих предків», що поставив найкращий вихованець Раду Поклітару, вже знаний український хореограф Артем Шошин і музику до якого написав мегаталановитий композитор Іван Небесний для Львівської національної опери. І я не помилилась у виборі журі головної вистави року, хоча багато було вангувань, що переможе «Візит» Давида Петросяна. Ні, було б наївно думати, що міжнародні експерти не помітять дисонансу між європейською сценографією, сучасною філософською притчевістю та грою акторів, які застрягли в парадигмі системи Станіславського. «Візит» програв у цій гонці, як програє кінь-ваговик, запряжений у воза, коню-скакуну, що легко перестрибує через барʼєри… Так, звісно, що Максим Голенко — режисер найкращої вистави.

«Вороги. Історія любові» — культовий роман Зінгера на львівській сцені про поствоєнну реальність, яка чекає й Україну. І якщо вам пощастить з квитками, то ви ще можете її побачити 11 грудня на гастролях у Києві, в приміщенні Театру імені Лесі Українки.

Особисто я мрію тепер подивитися знамениті «Дзяди» Адама Міцкевича у постановці Франківський драмтеатр, які теж стали переможцями, та хто б сумнівався! Думаю, що всі вистави, які були номіновані у ГРІ (а їх там чимало) треба возити на гастролі. Бо інакше, навіщо тоді город городили?

Людмила Семенюк, журналістка, арт-блогерка, театральна оглядачка