Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем для катів.
Леся Українка
Коли почалася повномасштабна війна, друзі промовили: «Яно, пиши! Це – твоя зброя і наша памʼять». І я розпочала свій воєнний щоденник, занотувавши першу фразу: «Раніше єдина власна назва писалася з маленької літери – сатана. Після 24 лютого 2022 року до цього слова приєдналися ще два – путін та росія». У своїх щоденниках всі слова, що вибудовуються в один смисловий ряд з путіним та росією, я також пишу з маленької.
Я стала свідком життя воєнного Києва, який не полишала від першого дня війни. Навіть тоді, коли відбувався штурм столиці. Ніхто не знав, чим закінчиться ця дика і непередбачувана навала, чи увірветься російська армія до Києва? У перші дні ми все ще наївно думали, що війна – це коли військо йде на військо, коли бомблять лише стратегічні обʼєкти. Ми боялися техніки – танків і літаків-винищувачів. А слід було остерігатися самих росіян. Адже ми навіть не здогадувалися, що в кількох кілометрах від нас піддають тортурам зв’язаних мирних мешканців, ґвалтують жінок, розстрілюють цивільні автомобілі на дорогах, не могли навіть припустити, що московити розважаються, давлячи БТР-ами і розстрілюючи людей і тварин. Уся ця інформація стала відомою лише після втечі російських військ з Київської області.
А в той час, перебуваючи практично в епіцентрі подій, ми могли лише молитися під акомпанемент вибухів, що лунали із передміст Києва – Бучі, Ірпеня, Мощуна, Гостомеля і вірити. ВІРИТИ, що центр давньої Русі – місто, яке завжди вважалося сакральним, ВИСТОЇТЬ.
Я ВІРИЛА. Вірила в те, що Оранта стародавнього собору – Софії Київської – вбереже столицю від ще однієї навали. Не дарма ж її називають «Непорушна стіна». Адже за останні 1000 років чого вона тільки не пережила – набіги хана Батия, міжусобні війни русичів, дві війни світові, революції, голодомори… І росія таки не взяла Київ, з ганьбою відвела війська з Київської області.
Минув рік. Прочитавши свій воєнний щоденник, я зрозуміла: час його друкувати. Ще й тому, що бомби і ракети літають постійно, і зберегти цей матеріал не так просто. Одна мить – і він міг зникнути назавжди, хоч і говорять, що рукописи не горять… Горять…
Директор видавництва «Саміт-книга» Іван Степурін, з яким я працюю багато років, запропонував подаватися на грант. І мої щоденники пройшли по конкурсу. Книжка «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий» була надрукована за сприяння «Українського інституту книги». 1000 екземплярів розлетілися по бібліотеках всієї України. Наразі ми з видавництвом готуємо електронну версію книжки, яка побачить світ вже в січні 2025-го року.
Щоденники я веду й досі. Під час блекаутів доводиться писати від руки – з ліхтариком, при свічках, бо росія розбомбила електромережі. І чим більше я занотовую, тим більше мені спадає на думку: може, Бог мене зберіг (принаймні, до цього моменту!), щоб я записала все, чого була свідком?
Мене часто питають: чи буде продовження? «Війна очима киянки: рік другий… третій?» Ні! Я ще трохи почекаю, і наступна книжка уже вийде під назвою «Перемога очима киянки».
P. S. До уваги читачів пропонуємо фрагменти з книги «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий», які публікуватимемо щотижня в неділю. Іноді фрагменти будуть безпосередньо привʼязані до дат і подій, іноді – подаватимуться у формі ессе чи роздумів.
«БАЛАДА ПРО СВІТЛО, або ПОДОЛАТИ ТЕМРЯВУ»
росія почала масові ракетні та дронові удари
по українських електростанціях.
Нова стратегія геноцидної війни –
досягти повного знеструмлення нашої країни.
Аварійні відключення світла відбуваються
по всій території держави –
від кількох годин до цілодобвих.
Стрічка новин, жовтень 2022 року
Нас вирішили занурити в темряву…
А ми почали помічати зірки над містом – яких ніколи не було при світлі ліхтарів. Ми почали гуляти під сяйвом повного місяця і дивуватися тому, як яскраво він світить.
На Фейсбуці одразу поділилися лайфхаками, як смажити яєчню на полумʼї свічок, а наші технічні генії вигадали, як в домашніх умовах підключити павербанк для вайфай роутера і під час аварійного вимкнення світла залишатися з інтернетом. Не на ту країну напали! В нас зараз такі таланти прокинуться, що й самі не уявляли!
Ми ж з будь-якого мінуса навчилися робити плюси! Нема світла вдень – більше гуляємо, не працює звʼязок – спілкуємося наживо. Нема світла ввечері – лягаємо спати раніше (а це для здоровʼя корисніше)! Менше читаємо новин (тут взагалі суцільні плюси!) – нервова система укріплюється, зір не псується.
За девʼять місяців, гадаю, міцно подолаємо демографічну кризу. Якщо до блекауту навіть під час війни у нас щодня народжувалося майже 600 немовлят, то після – в країні буде вдесятеро більше маленьких бандерят. Бо чим ще займатися, як світла нема?
До того ж, саме в темряві краще видно світлих людей. Згадую, як зустріла подругу. Питає мене: «Чи є у тебе світло?» – «Нема», – кажу. – «І у нас нема, – усміхається вона. – Значить, чудовий час запалити свічки та пити вино!»
Нас вирішили занурити в темряву, а вона ще більше нас згуртувала. Тепер сусіди допомагають одне одному розігрівати їжу, заряджати мобільні телефони і надавати інші корисні послуги. А на вулицях зʼявилися «соціальні безкоштовні павербанки» та «безперебойні зони вайфаю», щоб завжди залишатися на звʼязку. Бо саме під час війни ми, як ніколи, зрозуміли, що наша сила – в єдності.
Нас вирішили занурити в темряву, а ми вигадуємо нові концертні жанри: «вечір при свічках» або «екскурсія наосліп», де ти маєш зрозуміти сутність речей лише завдяки тактильним відчуттям.
Чорний квадрат Малевича отримав друге життя. Тепер цю картину підписують: «Любий Києве, ти прекрасний і без світла!» Бо ми розуміємо, що мав на увазі Сент-Екзюпері, коли писав, що головного очима не побачиш. Наш Київ (і всю нашу Україну) – зі світлом чи без – ми бачимо серцем. А оптимізм наш від того, що нікому не під силу зламати закони життя: бо яка б не була темна ніч, а після неї завжди наступає світанок!
Ех, росіяни… ви програли, коли лише припустилися думки, що можете налякати нащадків Великої Київської Русі, яка принесла на землі наші православну віру, де люди вітаються: «Слава Ісусу Христу!» Ви, нехристи, прийшовши до нас із мечем, були вражені, яка ми набожна нація! Ви дивувалися нашим селам, де в хатах – вівтарі з іконами, а при вʼїзді – Хрест із Розпʼяттям. Не забуду світлину, зроблену вже під час війни: одне з таких Розпʼять, біля Нього – встромлена в землю ракета, що не вибухнула. А під світлиною підпис: «Він, навіть розпʼятий, зміг зупинити зло!».
Західні політики сьогодні порівнюють Україну з розп’ятим Христом. Адже вона, стікаючи кровʼю, затуляє собою весь світ. Але настане мить, і Україна Воскресне, як Воскрес Христос! Бо росія так і не зрозуміла, що неможливо налякати мороком Воїнів Світла, які мають невгасиме сяйво в душі!
Яна Іваницька, доктор філософії
Фото з книги «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий»
Інші фрагменти з книги:
Цвинтар розстріляних автомобілів
Довідка:
Яна Іваницька – письменниця (авторка семи книжок – про мистецтво, а також про повномасштабне вторгнення росії в Україну «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий»); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт); перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 30-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 400 статей, з них 48 наукових), сценаристка документальних фільмів, ведуча прямих ефірів, режисер монтажу, перекладач-драматург (22 постановки у Національному театрі оперети України). Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.