Коли в квітні 2022 року Київська область була деокупована, я обʼїздила її з фотоапаратом, аби зафіксувати злочини росіян. Тому в книзі «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий» більшість світлин – мої.

Фіксувати руйнування, спілкуватися з постраждалими людьми було настільки непросто, що якоїсь миті я відчувала: починаю задихатися. І не стільки від запаху гару, який не вивітрювався навіть через місяці, скільки від душевного болю, який перехоплював дихання. У найстрашнішому фільмі жахів не побачиш того, що творили і творять росіяни. І не лише з Україною, а з усіма країнами, куди вони вдерлися на танках. Вони вчиняють як під копірку. Здавалося б, різні покоління. За різних правителів. А поведінка – одна й та сама. Один психіатр влучно висловився про те, що ця нація – хвора. І це не образа, а медичний діагноз. Бо такої кількості маніяків на квадратний сантиметр, які зібралися в Бучі (читати: Ірпені, Мощуні, Маріуполі, Бахмуті, Попасній тощо) просто не може бути серед здорового суспільства.

Українцям сьогодні доводиться переживати неймовірні стреси, і градус наших переживань позамежний. Тому документалістика стала головним жанром цієї війни – документальні твори фіксують і описують РЕАЛЬНІ ПОДІЇ ТА ПЕРЕЖИВАННЯ. І як важливо, щоб нас почув світ. Світ, який поки не знає, що таке СПРАВЖНЯ ВІЙНА. Світ, доля якого вирішується сьогодні.  Адже, якщо росію не зупинити в Україні і не примусити відповідати за свої злочини, КОЖЕН В ЄВРОПІ (і не тільки) ВІДЧУЄ ВІЙНУ на своєму досвіді. Адже безкарність породжує нові злодіяння.      

ЦВИНТАР РОЗСТРІЛЯНИХ АВТОМОБІЛІВ

(Новоірпінська траса)

Фрагмент з книги «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий»

Восени 2022 року ми з подругою їхали Новоірпінською трасою, що за Києвом. Поруч із цвинтарем на виїзді з Ірпеня раніше була автостоянка. Сьогодні тут утворився ще один цвинтар – цвинтар розстріляних автомобілів. І, звісно, людей, які намагалися в тих машинах втекти з окупованої росіянами території.

Валя, яка дивом вціліла під час рашистської окупації Бучі, уже бувала тут. Коли я вирішила зупинитися, вона тихо сказала: “Я залишуся в машині, якщо ти не проти. Не можу ще раз…”

На вулиці сутеніло. Я відкрила дверцята автомобіля. Мене зустріли високі сосни та запах хвої. І на фоні цієї благодаті – розстріляні та спалені вщент транспортні засоби, які (щоб вміститися на цьому обмеженому просторі) були звалені у чотири-пʼять поверхів один на одний. Кілька сотень автомобілів!!! І таких «стоянок» тільки біля Ірпеня – чотири! Лише уявити: в кожній з цих понівечених машин їхали мирні люди, намагаючись врятуватися від рашистської навали!

Я повільно підійшла. «Господи, прими душі невинно вбитих…» – перше, що виринало з душі, але… За кого молитися? Я ж не знаю ні цих людей, ні навіть їхніх імен. Втім, Богові відомо, кого я маю на увазі. «… і даруй їм Царство Небесне…»

Почався дощ. Справжня злива. Певно, сама природа плакала за закатованими мирними людьми. Ще кілька місяців тому вони жили звичним буденним життям, будували просто плани на завтра…

Обходячи навкруги цей металобрухт (бо від машин нічого не лишилося, окрім вигорілих іржавих кузовіві), я думала про те, які були щасливі власники цих авто, коли їх купували, коли вперше сідали за кермо, відвозили дітей до школи та забирали дружин з роботи, їхали на побачення або допомагали комусь у скрутну мить…

Згадалося, як в перші дні війни мої знайомі (особливо ті, хто жив за кордоном) радили мені негайно сідати в машину та евакуюватися. Сварили мене за нерішучість. А я тоді чи не вперше відчула, що не знаю, що робити. Не було в світі жодної людини, яка б могла дати мені раду. А сама я не знала, як правильно вчинити. До війни я хоча б приблизно розуміла, якими будуть наслідки моїх тих чи інших кроків. Як в тій казочці: підеш праворуч – буде те-то, підеш ліворуч – інше. А тут – повна порожнеча невідомості. У стані війни, виявляється, не може бути ніяких спрогнозованих рішень. Про все можна дізнатися тільки постфактум. І нічий приклад не може слугувати взірцем. Бо з тих, хто залишився навіть в окупованих містечках – були врятовані. А з тих, хто їхав «зеленим коридором», начебто узгодженим обома сторонами, багато було розстріляно прямо на трасі.

Особисто мене щось зупинило. А через кілька днів я дізналася, що майже на всіх виїздах з Києва, уздовж всіх трас (бо Київ під час спроби штурму оточили з усіх боків) в кущах сиділи кадирівці і розстрілювали машини. Для них це була розвага. Своєрідне «сафарі». Після деокупації Київської області в кожній машині знаходили щонайменше по 40 (!) куль, а були автомобілі, в яких – і понад сто. Моторошні цифри, які дозволяють зрозуміти, що кожне авто перетворювалося на дуршлаг. Звісно, ніхто не вижив…

… Дощова стіна застилала очі, мої ноги були наскрізь мокрими, але я цього не відчувала. Машини, які проїжджали поруч, зупинялися, щоб віддати шану розстріляним співвітчизникам.

Зупинився і мікроавтобус із написом «Преса». Журналіст був іноземцем, вів міжнародний репортаж англійською мовою. Ох, не такої світової популярності ми прагнули, не такою непомірною ціною! Однак доля вирішує за нас, і нам нічого не залишається, як прийняти наше страшне сьогодення, бо прийняття – перший крок до подолання депресії, страху і до можливості йти вперед. А нам треба рухатися! Як ніколи треба! І тільки вперед! До нашої Перемоги!

Роблю ще два кроки. І несподівано бачу, як іржавий кузов одного з автомобілів хтось розмалював прекрасними жовтими соняшниками з лапатим зеленим листям. І підписав англійською: «Flower for hope» – квіти надії. Хтось, певно, як і я, ходив тут колами і відчував таку безмежну тугу, що несила була її витерпіти. І він знайшов їй вихід. Бо єдине, що допомагає подолати відчай – це мистецтво. Як добре сказано в пʼєсі Р. Гарвуда «Квартет»: «У мистецтві перемагає не відчай, а людина». І невідомий мені митець почав малювати – малювати НАДІЮ у цьому, здавалося б, безнадійному просторі безмежного болю. Власне, щось подібне уже було в українській літературі, – у вірші Лесі Українки «Cоntra spem spero» («Без надії таки сподіваюсь»). Навіть про квіти там теж написано:

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

… Істина, що історія розвивається по спіралі. Чому ж тоді вона нічому не навчає людину?.. Може тому, що її погано вчили?..

… Прямую далі. На лобовому склі (точніше, на місті, де воно мало бути) лежать дві засохлі троянди. Придивилася – ні номерів машини, ні навіть марки неможливо розібрати – вся вона понівечена. Так і застигла, скручена, наче в позі останнього скрику. Але хтось, певно, все-таки впізнав «своє» і вшанував памʼять близьких, для яких ця машина стала фатальним притулком.

Обійшовши навколо, я чомусь зазирнула всередину однієї з машин. Вона була найменш вигоріла з тих, що стояли поруч. На передньому сидінні я побачила п’ятьох кошенят. ЖИВИХ кошенят, які, згорнувшись клубочком, мирно спали одне на одному. Раптом руденьке розплющило очі і подивилося на мене затуманеним поглядом, який буває лише у тих, хто нещодавно побачив цей світ. Кішка-мати пішла десь на полювання. Я була упевнена, що вона повернеться – малеча була доглянута і обережна, значить навчена недовірі.

Я заворожено дивилася в ці блакитні оченята і розуміла: так перемагає ЖИТТЯ – біля цвинтаря, в розстріляному авто. Кажуть, у котів є властивість нейтралізувати негативну енергетику. Дякую тобі, кицюню, що взяла на себе таку нелегку місію – рятувати цей світ!

Першою думкою було – знайти магазин, купити корм та нагодувати малечу. Потім оговталася – вони ще надто незрілі, і можуть вживати лише мамине молочко.

Дощ вибивав барабанний дріб по іржавих автодахах… Кошенята почали прокидатися… Щоб не налякати хвостиків, я відчула: мені треба піти.

«Прими, Господи, душі невинно вбитих рабів Твоїх… і даруй їм Царство Небесне!» І дякую Тобі за соняшники надії, які не дозволять нам потонути у розпачі. І за маленьких пухнастиків, які стверджують ЖИТТЯ!

Яна Іваницька, доктор філософії

Фото автора з книги «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий».

Довідка:

Яна Іваницька – письменниця (авторка семи книжок – про мистецтво, а також книги про повномасштабне вторгнення росії в Україну «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий», Київ. – 2023 рік «Саміт-книга»); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт); перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 30-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 400 статей, з них 48 наукових), сценаристка документальних фільмів, ведуча прямих ефірів, режисер монтажу, перекладач-драматург (22 постановки у Національному театрі оперети України). Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.