Володимир Зеленський – мозок і душа “Студії Квартал-95”, невичерпне джерело гумору та гарного настрою. Навіть кілька хвилин спілкування з цією людиною заряджають позитивною енергією.

– Почуття гумору – це у Вас спадкова риса чи набута?

– Це вроджене почуття. До речі, люди з почуттям гумору дуже добре бачать одне одного. Мені це іноді нагадує фільми “Матриця” чи “Денна варта”, коли “інші” одразу розпізнають собі подібних. Це видно в очах. Є люди, у яких форма спілкування іронічна, і творча частина нашої команди – саме така. Ми ставимося до життя, до всіх, до себе, до своєї творчості з великою іронією. Наша творчість схожа на акторську професію. Це навіть не батьки дали, тому що найчастіше батьки зовсім інші, це просто дається, а звідки – чорт його знає…

– А батькам з Вами легко було, чи як сказати?

– Як сказати (сміється). Я не найпростіша людина, у мене не найспокійніший характер, і в багатьох питаннях їм було зі мною нелегко. Але, напевно, є щось, за що мене можна любити (сміється).

– А дівчата в школі любили чи остерігалися?

– Любили та залицялися до мене (сміється).

– Навіть так? А що для Вас – перемога, і якою була Ваша найбільша перемога?

– Я вважаю, що мої великі перемоги ще попереду. Але всі змагання для мене завжди закінчувалися дуже добре. Якщо немає духу змагання, якщо немає суперництва, якщо я бачу навколо тільки слабких або, не дай Боже, немає сильніших за мене людей, мені це взагалі нецікаво. Тому всі мої перемоги – тільки внаслідок того, що в мене були дуже хороші суперники.

– Ви колись займалися важкою атлетикою і… бальними танцями. Важко було поєднувати непоєднуване?

– Поєднувати? Якщо в мене є вихідні – я просто божеволію, бо маю бути постійно чимось зайнятий. Батьки мені прищепили, що я повинен займатися всім, і я всім займався. У мене тато – майстер спорту з важкої атлетики, я бачив, що в нього є медалі, а в мене немає. Як це так? А танцями я займався практично року півтора – після четвертого класу. Я тоді виграв чемпіонат міста з бальних танців – і все. І мене “відпустило”. А хлопці, які разом зі мною займалися, потім стали чемпіонами країни, пішли далі.

– Тобто, ви досягли якоїсь перемоги для себе і далі не пішли?

– У принципі, в мене так завжди.

– У вас багато гострих жартів, навіть “небезпечних”. Який жарт був найнебезпечнішим, і які були наслідки.

– Н-да, це якраз не той приклад, коли я можу сказати, що найнебезпечніші наші жарти та їхні наслідки ще попереду (сміється). Цього я б не хотів. Поки що завдяки чи то нашій удачі, чи то іронічному ставленню до себе наших політиків, чи то їхній зайнятості – їм не до нас, наслідків ще не було. Але ви не уявляєте собі, який у нас внутрішній цензор – те, що доходить до сцени, нами ж попередньо контролюється. Адже є речі, які просто неетично виставляти. Культура ж присутня! Але іноді, зовсім випадково, з’являються двозначні жарти, які деякі люди тлумачать по-своєму. Причому, буває, що в нас навіть у думках не було такого натяку, який сприйняли ці люди. Буває, що старі жарти настільки підходять до сьогоднішніх подій, що люди, побачивши старий запис, вважають, що він зроблений під сьогоднішню ситуацію. Ми дійсно патріоти України, і деякі моменти, які відбуваються в нас у країні, є для нас, як для громадян, образливими. У цьому випадку ми говоримо про це, і тут немає жодного другого сенсу. Є деякі особистості, які намагаються мені розповісти, як мені треба говорити, як мені треба поводитися, а при цьому за ними стільки гріхів стоїть, що краще б вони спочатку зі своєю совістю розібралися.

– Ви закінчували юридичний. Ваша освіта Вам якось допомагає?

– Ну звісно. Я був би чудовим адвокатом.

– Тобто, захистити себе завжди зможете…

– Фізично я себе захистити не зможу, а в розмові… Чесно кажучи, я втік з усієї цієї юридичної системи в те, чим я зараз займаюся, і так не хотів би туди повертатися, щоб усе це вивчати й захищати себе. Це переливання з пустого в порожнє. Це наші політики люблять усе це смакувати – вивчати закони, шукати обхідні шляхи… А мені це нецікаво.

– Ви якось до Нового року робили мюзикл “Три мушкетери”. Це Ваша улюблена книжка?

– Дюма, Жюль Верн, Кіплінг – романтизм, кохання… Це ж книжки дитинства, юності. От я не люблю “Війну і мир” Толстого. Пам’ятаю, як у школі важко було його читати. Я не люблю щось важке. Може, я помиляюся. Коли йду в кіно і бачу на афіші море крові, або напис “трилер”, або щось на кшталт “У них є тільки один шанс вижити…”, або “Він повинен врятувати світ” – це мене так обтяжує! Я цього не розумію.

– Ну, це ж фантастика. Просто в деяких авторів така бурхлива фантазія.

– Фантастика – чудова ситуація втекти від дійсності. Іноді хочеться. Але все має бути красиво. А всі ці фільми про маніяків – реальний посібник для людей із порушеною психікою. Я вважаю, що все має бути світлим, красивим, яскравим. Іноді має бути людині сумно. Має бути мелодрама. Усе має чомусь когось навчати. Щоб, скажімо, людина, вийшовши з кінотеатру, взяла й зателефонувала батькам. У мене, на жаль, часто бувають ситуації, коли мені телефонують батьки, а я то на нараді, то ще щось, поговорити не вдається.

– Бачитеся з ними нечасто?

– На жаль, рідко. Для них я хороший син, але не ідеальний. Я намагаюся робити те, що принесе їм задоволення, але для них важливіша, звісно ж, увага.

– А скільки років Вашій доньці?

– Чотири з половиною роки.

– О, це якраз той самий вік “від двох до п’яти”, коли діти кажуть багато смішних несподіванок. Що-небудь пригадаєте?

– Моє найулюбленіше її висловлювання “Тату, я тебе люблю більше, ніж мама!”. Або ось ще “Тату, у тебе борода… Вколи мене!” – це вона хоче, щоб я її притиснув до себе. Вона в нас узагалі образно мисляча дитина.

– А що вона любить?

– Любить цукерки, іграшки, мультфільми. Я часто їду, і одного разу я всього лише на годину вийшов у магазин, прийшов, а вона мене запитує: “Тату, а що ти мені привіз?”. Подарунки любить страшенно! Як справжня дівчинка, дуже любить сукні, підбори, любить прикрашати себе.

– Шанувальниці Вас не сильно дістають?

– Дістають – і пишуть, і телефонують у будь-який час доби.

– А як дружина на це реагує?

– По-різному. Це дивлячись що пишуть і о котрій годині телефонують (сміється).

– Але у Вас, начебто, репутація хорошого сім’янина, ревнувати й не варто було б…

– Може, через надто чисту репутацію й ревнує (сміється). Але взагалі, якщо говорити про прихильників – дуже приємно, коли мені приділяють увагу, щось добре кажуть, усміхаються.

– А Ваше весілля було смішним?

– Дуже смішним. Воно проходило в боулінг-клубі – це було єдине місце, де вміщалися всі мої друзі та родичі. Збоку стояли кеглі, на доріжках – столи. Я сам одружився, сам вів (щоправда, ще друзі допомагали), було дуже весело.

– Хто для Вас є зразком справжньої української жінки?

– Звичайно, насамперед моя дружина. Але якщо розглядати жінок, яких знають усі – це той склад “ВІА Гри”, коли співали Віра, Надя та Альбіна. Ви пам’ятаєте, у кліпі “Діаманти” – вони просто ідеальні українські жінки: сексуальні, начебто відкриті, але в одязі, з красивими фігурами, обличчями.

– Тоді запитання в тему: чим відрізняються найкращі друзі дівчат від найкращих друзів чоловіків?

– Ну, якщо для дівчат це діаманти, то для чоловіків… це теж цінності, але інші. Цінності реальні, не в лапках. Я впевнений, що для будь-якого чоловіка головна цінність – це дитина.

– А ви дорого коштуєте? Я маю на увазі, якщо вас запросити на корпоратив.

– У нас дуже дорогий колектив, у якому всі ми багато отримуємо.

– Тобто, дорогі товариші…

– Ну, щоб Ви зрозуміли, коли ми виступаємо, завжди гроші отримують і актори, і автори, і адміністратори. А наша творча складова – двадцять два автори.

– Ваша робота зобов’язує Вас перебувати в центрі подій. Як Ви все встигаєте – адже для цього треба дивитися телевізор або сидіти в Інтернеті, але ж ще величезний час приділяється виступам, репетиціям, та й хочеться, напевно, приділити увагу сім’ї?

– Дуже хочеться. Весь секрет у людях. У нас дійсно дуже сильний творчий колектив.

– Що Вам може зіпсувати настрій?

– Слова. Я дуже ображаюся на погані слова. Іноді буває, що люди десь знаходять мій номер телефону, телефонують і таке кажуть! Мене це дуже засмучує.  Ще я не вмію програвати. Якби я десь програв – мені було б соромно, я б утік… Але потім обов’язково б довів, що можу зробити краще.

Наталія Кряж