На самому початку року пішов від нас у засвіти український джазмен, найкращий з кращих, піаніст та композитор від Бога Сергій Вижляк. Недавно у спогадах його назвали українським Біллом Евансом. Це зовсім не так, хоча Сергій дуже поважав та знав творчість видатного піаніста як ніхто, але це було не його.

Сергій Вижляк – це реінкарнований Ред Гарленд. Він досконало до тонкощів вивчив дуже непросту манеру великого бопера** в усі періоди його творчості: від “золотого тріо” до квінтету Майлза Дейвіса та співпраці з Джоном Колтрейном. Ред грав особливо. З 14-ти років Сергій, завдяки батькові, який вночі професійно робив для сина записи з ефіру та з рідких на той час платівок, магнітофонних перезаписів, цілими днями, а то й теж вночі, слухав свого кумира та вчителя, намагаючись копіювати його, що виходило зовсім непогано. Для бездоганного копіювання треба мати неабиякий хист з технічним та теоретичним арсеналами. У Сергія усе це було, тому скоро наполеглива праця почала приносити позитивні результати. А головне полягало у тому, що він з роками спромігся не тільки зрозуміти манеру Реда, а і навчився мислити як великий вчитель. Він був наскрізь просякнутий бі-бопом* Гарленда.

В житті Сергій був дуже невгамовним. Завжди зайнятий, завжди кудись поспішав, завжди йому було мало того, що знав. Від великого прагнення все знати, наслідуючи батька, він добре засвоїв радіо та електроніку. Захоплювався авіацією (теж від батька).

В дитинстві, будучі учнем 5-го класу спеціалізованої музичної школи для обдарованих дітей імені Миколи Лисенка, ще зовсім малий Сергійко, завдяки природному дару – кольоровому баченню нот, захоплювався музично-кольоровими дослідами. Він згадує як з дитинства відрізняв ноти по кольорах та бачив різнокольорові літери та цифри. Це графемно-колірна синестезія, за якої сприйняття графем (нот, цифр та літер) асоціюється з баченням кольорів. Це рідкий природний дар. Випадково зберігся саморобний нотний аркуш, якому вже більше 60-ти років, з музично-колористичними дослідами малого дослідника. Тоді це виглядало як щось не зовсім реальне, фантастичне, але не по-дитячому захоплюючим та нагадувало експерименти великого композитора, теж синестета, Олександра Скрябіна.

Природа щедрою мірою наділила Вижляка, що значно допомагало йому у творчому житті. Він ніколи ні в чому не копирсався. Для нього усе лежало на поверхні.

У подарунок від природи він отримав ще й композиторський талант. На цій ниві Сергій теж плідно працював.  У розпалі творчих пошуків на світ з’являється одна з кращих його композицій “Для Тетяни” – п’єса-посвята любій вчительці. І знову колір в нотах, але вже у високо професійному творі. Зі слів знавців композиції, колористика в нотах надавала його творам особливої лірики. Вона ніби  була присутня поруч наживо. П’єса дуже скоро набула популярності в Україні та за її межами. У 1988 році Вижляк включає унікальний твір до програми свого виступу на джазовому фестивалі “Хрустальний Лев” у Львові. Феєричний виступ приносить Сергію звання лауреата, а “Для Тетяни” здобуває відзнаку як краща композиторська робота фестивалю.

Сергій Вижляк був відомий як музикант ліричного баладного напрямку, а він складний для виконавця, але приємний для сприйняття слухачем. Цей стиль змушує імпровізатора складно мислити не короткими фразами, а формувати зразу цільні речення, а це розумово зовсім не легко при обмеженнях “квадратом”***. У відомих джазменів альбоми блюзів та балад завжди були апофеозом творчості. Мало хто пам’ятає, що Сергія за ліричну манеру називали “лоскотальником”.

Під час виступів у київському клубі “Шелтор” в складі блюзової групи “Друге дихання” Вижляк показав себе справжнім блюзменом. Складалося таке враження, що він все життя грав тільки блюз. Коли він виконував соло на органі Hammond відвідувачі припиняли танцювати, побоюючись пропустити бодай одну фразу. Люди різного віку приходили почути Вижляка. Серед музикантів, не тільки блюзових, а і джазових, досі є така думка, що він грав якийсь свій блюз, відомий тільки йому. На це звертали увагу навіть іноземні знавці та музиканти.

Його нестримність у пошуках, його одержимість привели до зовсім нових знахідок, а саме – відкриття в собі виконавського таланту непересічного трубача. Він дуже скоро опанував цей інструмент з манерами кращих трубачів стилю бі-боп: Кліффорда Брауна, Лі Моргана, Дональда Берда та Кенні Дорама. На основі манер цих виконавців у нього, як буває в таких випадках, склалася своя манера, манера трубача Сергія Вижляка. Коли через деякий час у нього, як у прогресивного трубача, з’явився флюгельгорн, він звернувся до манери Арта Фармера. І тут у нього усе вийшло відразу! На джем-сейшенах Сергій приховував поруч з роялем трубу та в моменти кульмінацій брав її та грав на високому професійному рівні, наслідуючи свого улюбленого Кліффорда, якого просто обожнював. На початку такої дії ані музиканти, ані слухачі не могли второпати, що відбувається, але скоро приходили до тями та із захватом слухали ще нікому не відомого трубача Сергія Вижляка. Як стало відомо тільки тепер, що деякі професійні трубачі-імпровізатори заздрили його вмінню. Особливо цікаво у нього це виходило під час перебування в Грузії, де слухачі дуже запальні та з великою повагою ставляться до музикантів, особливо такого рівня.

Винятковість таланту вплинула на всю творчість композитора та виконавця. Його неодноразово запрошували музично проілюструвати художні виставки та цілі цикли на телебаченні, як колись Соні Ролінса. В цьому разі важливу роль відігравав синтез його природних дарів. Музика в його виконанні та живопис, який він дуже тонко відчував, ставали чимось органічно суцільним.

Музичні смаки Вижляка були дуже різноманітні, навіть деколи антагоністичні та повністю відображали не постійність його характеру. З часом змінювалося усе, але не ставлення до творчості композиторів-імпресіоністів: Клода Дебюссі, Моріса Равеля, Еріка Саті. Вони для нього були немов Боги. Був період, коли його увагу не на довго привернула британська рок-група The Who з зовсім чужою, як здавалося, для нього музикою, але він в ній щось відчував. А далі ще більше: від джаз-року та фанку до азербайджанських мугамів та грузинських пісень, яких він знав безліч. Він вільно спілкувався грузинською та добре знав фольклор, побут та звичаї цієї країни, яку вважав другою батьківщиною, але при цьому був великим патріотом України. Незмінними святими речами для нього до останнього дня залишалися: Ненька Україна з рідним Києвом та бі-боп!

Сергій Вижляк, беззаперечно, був одним із кращих джазових композиторів та виконавців України, неодноразовим лауреатом джазових фестивалів, а бопером взагалі номером один, і не тільки як піаніст. Свого часу його виступи збирали повні зали. “Йшли на Вижляка.” Це були справжні свята джазу не тільки в рідному місті. Слухачі обожнювали його. ”Ти кращий!” – написав на згадку про творчу зустріч славетний американський джазовий гітарист Пет Метіні під час гастролей у Києві, та запропонував взяти участь у спільному проєкті, але…

До кінця життєвого шляху Сергій зміг сформулювати в собі найвищий джазовий інтелект, навіть джазову мудрість, що було властиво не усім джазовим музикантам, але він, як завжди, був винятком та чомусь обрав самітництво і весь нажитий скарб забрав з собою.

СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ ПО ТОБІ, ДРУЖЕ, БУДЕ ЖИТИ ДОВІКУ!

Ігор Барциховський

Фото надані автором

*Би-боп – джазовий стиль, що склався на початку – середині 40-их та зробив революцію в джазі.

**Бопер – виконавець стилю бі-боп.

***Квадрат – формоутворення, що складається з 8 або 12 тактів.

Лютий 2024 року. м.Київ, Україна.