Я не маю наміру розповідати історію київського джазу. Цією справою вже давно займаються поважні люди, які “на це вчилися” та для яких це справа життя. Мені кортить викласти тільки власні спогади та думки про те, що я знаю точно та можу особисто відповісти за сказане, уникаючи усіх сумнівних моментів. Спонукали мене до цього певні обставини, що дуже зачепили за живе. Про них розповідь буде трохи далі. Поступово, в хронологічній послідовності, я намагатимусь згадувати та розповідати про те та про тих людей, про що та про яких вже починають забувати. Але так вже улаштований світ, так було завжди, на превеликий жаль. А ще – це данина друзям, яких вже нема.
Консультувати та допомагати мені “донести усю правду” погодився мій найближчий друг та однодумець, видатний джазмен, ветеран українського джазу, один з найкращих саксофоністів за всю історію київського джазу, а ще просто чудова людина – Євген Єременко. Він, попри свій стан здоров’я та немолодий вік, через звичку, що складалася десятиліттями, щоденно 3-4 години присвячує улюбленому інструменту. Відданість саксофону створює стиль його життя. Коли Євген не грає, а таке трапляється дуже рідко, сусіди починають хвилюватися. Хоча за логікою повинно бути навпаки. Полюбляють його музику у великому будинку усі від малого до старого. Єременко один з небагатьох тих ветеранів пристойного віку, що грають, який завжди тримає себе у формі, а вона у нього бездоганна. А головне зараз полягає в тому, що він завжди знаходився у вирі майже усіх подій, що відбувалися у київському джазі – від диксиленду до музики сьогодення.
Одразу про ті обставини, які так боляче зачепили мене.
Декілька років тому мені довелося зіткнутися з ситуацією, що засмутила мене та змусила глибоко замислитись. А сталося це тоді, коли у мене запитав про історію київського джазу один з моїх улюбленців, молодий джазмен, якого я знаю від дня його вступу до училища Глієра аж до признання у Канаді, кращий з кращих, саксофоніст Богдан Гуменюк. Він майже нічого не знав про згадану історію, хоча у Києві жив та навчався не один місяць та навіть не один рік, але тільки будучі у Монреалі замислився, і то не за власним бажанням, а на вимогу обставин.
Трохи потому кураторка артпроекту Closer та засновниця фестивалю Am I Jazz Ольга Бекенштейн, людина дуже обізнана у світовому джазі, вважала, що до її приїзду з Америки та діяльності молодих українських музикантів, яких вона курувала, у Києві джазу майже не було. Від почутого я аж зніяковів та все, що знав, одразу забув. Це мене спантеличило, але не надовго. Будемо вважати, що ця стаття є запізнілою реакцією на запитання, на які я не зміг відповісти тоді в силу отриманого шоку. Тепер зробити це я просто зобов’язаний.
В Київській Муніципальній Академії Музики ім. Глієра – центрі джазової культури та освіти – завжди було та є дуже серйозне ставлення до викладання історії світового джазу, його джерел та напрямків, а от про вітчизняний наче забули. А може, дійсно, його ніколи не було?! Прикро! Дуже прикро!
Існує Енциклопедія Українського Джазу під редакцією Володимира Симоненка, але хто-небудь доносив її до широкого загалу? Хто-небудь розкривав її зміст студентам та викладачам? Може, хоч трошки? Правда, це взагалі про український джаз, а не про київський, хоча там є й про Київ. Але, знову ж, в контексті.
Зараз так склалося, що київський джаз створюють, в основному, приїжджі молоді музиканти, й виходить це у них зовсім непогано. Мені подобається. Вони здобувають освіту та фах у Києві, а потім здобувають визнання у Європі, ба навіть у світі. Але ж їх професіоналізм починається на київській землі та під київським небом. У Києві вони навчаються, підіймаються та стають на ноги, а вже потім: Америка, Канада, Німеччина, Австрія, Польща…
На жаль тільки зараз, коли робота над спогадами мною майже завершена, стало відомо про вихід у світ фундаментальної праці найкращого знавця та літописця київського джазу Юхима Маркова у вигляді друкованого видання під назвою “Джаз під каштанами”. Треба сказати, що ця книжка та моя стаття – зовсім різні речі. Книжка Маркова – результат багаторічних досліджень з професійно викладеним історичним текстом та найціннішим фотоматеріалом, який має вагу на кшталт тематичного зібрання державного фото фонду. Це справжня друкована історія в повному розумінні цього слова, яка повинна бути перекладена на державну мову та рекомендована для обов’язкового вивчення у галузевих навчальних закладах. А я, в цьому разі, є неупередженим коментатором свого часу та подій, що пов’язують мене з тією чудовою епохою в київському джазі. Я просто ділюся тими історичними випадками, які стосувалися мене особисто та учасником яких я був. А що до моїх оцінок, то вони особисто мої і я їх нікому не нав’язую. Хоча так, іноді вони дуже категоричні (от такий я є), зате, гадаю, по-справжньому об’єктивні в силу мого багаторічного досвіду та всього, що я добре знаю. Усі згадані моменти історії пройшли через мене немов струм високої напруги. А тепер, в силу особистих зобов’язань, з вашого дозволу, я продовжу працювати.
Мені нічим поділитися про київський джаз 30-их, 40-их та першої половини 50-их років минулого століття. Дещо маю, але то було без мене. Я не був свідком тих подій, тому помовчу. Мої спогади починаються з кінця 50-их – початку 60-их років минулого століття, де я вже не помилюся.
Це був час розквіту київського диксиленду: диксиленд Данілевського (парк Фрунзе) та диксиленд Козлова (ДК Фрунзе та з-д Червоний гумовик), диксиленд Геофізиків та Юрія Касаткіна (ДК заводу Арсенал), пізніше диксиленд Інституту Зв’язку (КОНЕІЗ) під керівництвом Ігоря Сергеєва. Оркестри були майже професійні, але грали професійно, з неабиякою завзятістю та віддачею. У Геофізиків грав чудовий барабанщик, мій друг Віктор Каліта, якого приходив послухати весь Поділ, а тоді це чогось вартувало на міському рівні. Надалі Каліта стане одним з провідних барабанщиків України, якого назвуть українським Максом Роучем. Це дуже значне прізвище у світовому джазі. Найвидатнішим диксилендовим барабанщиком Києва був Михайло Юхимов з оркестру Ігоря Сергеєва. Гра в такому оркестрі дуже специфічна, та Михайло вправно володів нею. Ми були друзями, тому він якось поділився, що грати цю, здавалося б просту музику, зовсім не легко, і це при його майстерності та відповідальності. Михайло добре знав музику та вмів її слухати. В день концертів чи значущих репетицій намагався слухати тільки диксиленд. Як з’ясувалося, це було дуже важливо. “Ця музика настільки особлива, що рекомендовано її ні з чим не змішувати. Диксиленд тай годі”, – поділився Михайло.
На початку 60-их оркестр Юрія Касаткіна починає грати на танцях у Будинку Офіцерів. Добре пам’ятаю друзів зі складу (я їх називав складом Євгенів): Євген Яценко – труба; Євген Єременко (особистість до болю знайома) – кларнет, саксофон; Євген Хлус-Воскресенський (керівник мого першого оркестру) – тромбон; Юрій Касаткін (кумир мого юнацтва) – фортепіано, керівник; Олег Шпаков – другий піаніст. А от прізвища інших ні я, ні мій консультант згадати не можемо. Єдине, що ми пам’ятаємо, це те, що вони були робітниками заводу Арсенал. Вечори, коли грав цей склад, були по-справжньому святковими. Молодь дуже схвально сприймала джаз і з великим запалом танцювала під нього. Таким ненав’язливим було долучення широкого загалу до цієї чудової музики.
А пізніше, на при кінці 60-их, вже диксиленд Ігоря Сергеєва пропагує джаз з естради молодіжного кафе “Евріка”. З цим оркестром мій квінтет ділив графік роботи навпіл. Програми були більше концертні ніж танцювальні, та й слухачі були більш старшого віку. В ті дні, коли вони грали, потрапити до кафе було майже неможливо. Що відбувалося – зараз уявити собі важко. Всі як один, навіть випадкові перехожі, ставали фанатами диксиленду. Всі були інфіковані ним. Відвідувачі на смаки вже не поділялися. Кожному солісту аплодували дуже бурхливо. Ну і, звичайно, центральною особою був Михайло Юхимов, хоча усі інші музиканти, на чолі з чудовим кларнетистом Ігорем Сергеєвим, були високого класу. Зараз згадалося, що “додав жару”, дуже важливого для цього напрямку, видатний київський трубач Євген Яценко, який після припинення існування диксиленду Юрія Касаткіна з’явився в цьому складі.
Неперевершеному, мабуть, по-справжньому професійному оркестру Інституту Зв’язку під керівництвом Ігоря Сергеєва судилося почесно завершувати епоху київського диксиленду. Це була загальна туга за тим, що минає. Ніхто тоді не знав, що це назавжди. Про цей чудовий напрямок у джазі стали мало говорити, але згадують з великим теплом. Не дамо забути!
Фото надані автором
Д а л і б у д е…