Продовження статтей “Про джаз та людей джазу, яких я знав особисто” , “Нарешті! Справжній джаз!” та “Ера джазової гітари”.
Початок XXI-го століття – це нова історія українського джазу, яка утворилася на базі історії попередніх десятиліть, але вона зовсім нова. Після застою, наслідки якого відчуваються і зараз, все стрімко рушило з місця разом з загальним прогресом. Рух вперед з’явився і в музиці, зокрема в джазі. Намітився новий підхід до вивчення його історії шляхом вільного доступу до першоджерел та усього нового, що відбувається у світовому джазі, з’явилися нові форми комунікації.
Я вважаю, що саме зараз, на стику двох історій – старої та нової, необхідно доторкнутися до старої як світ теми – значення особистості в історії та чітко визначити – дійсно, одна людина в усі часи здатна творити її. Свого часу такою людиною був Ігор Петренко, джазовий Бог на землі, який спромігся створити у Києві джазовий анклав з оркестром “Дніпро”. А через десятки років молодий, але амбіційний, талановитий трубач Денніс Аду зміг повторити славетний вчинок свого легендарного попередника. За короткий час, за підтримки однодумців – музикантів оркестру, він досяг нестеменного біг-бендового звучання з необхідними умовностями-штрихами, які створюють його стильову основу та яких нема в жодній партитурі! Це внутрішнє. Денис всіма фібрами відчуває свінг та вміє передати його оркестру. Таке відчуття та вміння трактувати твір можуть бути тільки вродженими. Це природний дар, який не можливо набути. Найкращі оркестровки без нього нічого не вартують. В біг-бенді мати перед собою ноти та бездоганно їх читати не є вирішальним.
Оркестр Денніса Аду в Україні був лише другим в історії після “Дніпра” Ігора Петренка, який відповідав найвищому рівню джазових оркестрів. Одного разу славетний американський саксофоніст Пакіто Д’Рівера, будучі хедлайнером не менш славетного на той час Leopolis Jazz Fest у Львові, прогулюючись містом, завітав вдень на один з концертних майданчиків фестивалю на площі Ринок, де в той час відбувався виступ згаданого оркестру. Професійно вслухаючись, але недобачаючи на великій відстані сцени, він без вагань живий звук прийняв за трансляцію якісних записів одного з кращих оркестрів світу Теда Джонса – Мела Луіса. Коли йому відкрили очі на його помилку, Пакіто збентежився та був украй вражений, адже він працював в цьому бенді та добре знав його брендове звучання. Це мало вигляд найвищої оцінки успіху, на яку заслуговує оркестр з його керівником. Якось, мимохіть, ще один уславлений український джазовий трубач, колега Денніса, Яків Цвєтінський сказав: “Для того, щоб біг-бенд по-справжньому звучав, керівникові треба народитися Деннісом Аду”, а Яків, при своєму досвіді та розумінні, просто так і півслова не скаже. Жоден оркестр не зміг досягти таких висот, та, мабуть, взагалі він був одним справжнім свінговим біг-бендом в сучасній Україні.
На той час значну підтримку оркестру Аду надала його менеджерка, справжня знавчиня світового джазу та відмінна організаторка, кураторка артпроєкту Closer та засновниця фестивалю Am I Jazz Ольга Бекенштейн (про неї у вступі до публікації вже була мова). От хто дійсно своїми знаннями та справами заслуговує звання “Леді ДЖАЗ”. Особистими зусиллями вона спромоглася створити міст між лідерами світового джазу та оркестром Денніса Аду, а це тісна співпраця як у виконавський, так і у творчій діяльностях, якої тоді дуже потребував оркестр.
На превеликий жаль оркестр з різних причин, про головну не складно здогадатись, не дожив до цих днів. Дуже жаль! Джазмени всієї країни дуже сумують за ним, та й іноземні музиканти згадують його зі смутком та подякою.
Щойно я вирахував важливу для історії деталь: Ігор Петренко та Денніс Аду були однолітками, коли починали свою славетну діяльність.
А зараз, порушуючи усі правила розвитку подій, повернемося у часі назад. По закінчені восьмирічної школи у рідному місті Денніс без особливих труднощів вступає до криворізького музичного училища, в якому завдяки неабиякому таланту та наполегливій праці за роки навчання отримує дуже міцну професійну підготовку. Згадує, що в ті роки трубу не випускав з рук, майже спав з нею. Кривий Ріг тоді був справжньою кузнею молодих талановитих музикантів, якою керував видатний педагог Олександр Гебель. Він зробив величезний внесок у становлення українського джазу (ще раз про особистість в історії). А далі, у 2004 році вісімнадцятирічний Денніс Аду стає студентом Київської Муніципальної Академії Музики ім. Глієра. Це була значна подія, як для молодого музиканта, так і для вже старого київського джазу. З цього дня вони вже разом на роки.
З часом вихованець криворізької школи джазу зміг розбудити київський джаз, який повільно засинав. Велика тобі подяка за це, Деннісе!
Що б я далі не розповідав, усе буде переказом всім давно відомого. Інтернет забитий самими свіжими відомостями про Аду, що каже про його шалену популярність як на Батьківщині, так і за кордоном. А у Києві, який для нього вже давно став рідним, він зміг створити чудову джазову атмосферу міста, яку на собі відчуває кожний шанувальник джазу. Пишаюся дружбою с цим достойним спадкоємцем традицій київського джазу. Вони в надійних міцних руках Денніса Аду! Я маю абсолютну впевненість в тому, що зовсім скоро, а може й завтра, ми будемо бачити та чути це ім’я серед імен кращих джазменів світу, і до цього все ЙШЛО…
АЛЕ ЗАВТРА БУЛА НЕНАВИСНА ВІЙНА! Страшна звістка застала Денніса у Ворохті на Прикарпатті, куди він приїхав на декілька днів відпочити зі своєю дівчиною та її батьками. “Страху та паніки не було, дошкуляла невідомість” – розповідає він. Поступово усе почало з’ясовуватись та само по собі прийшло рішення про негайний від’їзд до Києва. Але поїзд довіз тільки до Львова. Друзі постійно телефонували, добре, що працював зв’язок, та просили не їхати далі, залишатись у Львові. Вирішили залишитись на декілька днів, але вийшло на пів року. А завдяки популярності та особистої симпатії Дена, за декілька годин вирішилося питання з житлом. Друзі-музиканти, що виїхали до Польщі, надали у користування свою квартиру з усім необхідним.
І от тут виявилася справжня громадянська позиція та патріотизм Денніса Аду без зайвих фарб, як і у більшості джазових музикантів Києва та всієї України. “Такої єдності та безкорисності я ніколи не відчував” – згадує Денніс. Кращі з кращих об’єдналися в “Український Мистецький Фронт” та створили “Джазовий Батальйон”. Працювали на важких вантажно-розвантажувальних роботах, які аж ніяк не пов’язані з мистецтвом. Одне тільки фасування у мішки та завантаження піску для блокпостів чого вартує. Але ніхто не стогнав та не ухилявся. А потім, взявши інструменти в руки, зустрічали на міському залізничному вокзалі евакуаційні потяги з біженцями та переселенцями. І тривало це годинами на холодному повітрі. Промерзали до кісток. Реакція прибулих була різна, але згодом люди почали в музиці відчувати тепло притулку. А якось хлопчина з натовпу прибулих вигукнув: “Мамо, дивись, Денніс Аду грає на трубі!”, чим був вкрай здивований та захотів сфотографуватись на згадку з легендарним джазменом. Відчуваючи страх та занепокоєність в очах змучених людей, Денніс з колегами через джаз намагалися заспокоїти та надати надію тимчасово знедоленим.
Згодом професіоналізм почав нагадувати про себе, вимагаючи повсякденних занять, адже минув майже місяць без них, а для професіонала це дуже великий термін. Для цього потрібне приміщення. У вирішені цього питання допоміг проректор Львівської Національної Музичної Академії ім. М. Лисенка професор Остап Майчик, який надав можливість займатися в аудиторіях академії, та й узагалі, надалі допомагав чим міг. Завдячуючи цій чудовій людині творче життя почало налагоджуватися. Але при цьому волонтерство не припинялося. І тут Денніс з хлопцями знайшли нову форму допомоги ЗСУ. Почалися благодійні концерти та джем-сейшени, зібрані кошти з яких йшли на підтримку Збройних Сил. Саме ці заходи стали переважними у волонтерської діяльності джазменів. Як згадує Денис: “Грали так, немов в останнє, з повною віддачею та насолодою”. Тоді майже жили у львівському джаз-клубі з чудовою назвою LV Cafe Jazz Club.
На цей час припадає розробка та втілення у життя акустичного джазового проєкту “Джаз в Бомбосховищі”, який транслювався в ефірі. Основною метою проєкту було привернення уваги закордонної спільноти до подій в Україні та збір коштів на підтримку ЗСУ. Відео заходи мали величезний успіх та й збори були зовсім не малі.
Наступним був спільний проєкт з Миколою Кистєньовим, який мав патріотичну назву “Український Джаз” та був направлений на підтримку сплеску української культури, про яку заговорив весь світ. Після запису було вирішено “покатати” його у невеличкому турі містами Західної України та підтримати дух та настрій цього регіону українською музикою. Отримавши підтримку концертної агенції SIVAK, проєкт був представлений слухачам. Відгуки були дуже схвальні.
Після всього зробленого Денніс відчув момент, коли треба повертатися до дому і тому наприкінці червня, вже зовсім не вагаючись, вирушили до Києва. Та й хлопці почали роз’їжджатися по домівках, з усього серця дякуючи чудовому місту Львів. Але “Український Мистецький Фронт” своє існування не припинив. Він і зараз живе, виконуючи важливу мистецьку місію, покладену на нього. Збори на підтримку ЗСУ ані на день не припиняються.
Тільки повернувшись до рідного Києва, Денніс відчув як втомився та скучив за усім рідним, а особливо за джазом в рідних стінах. Тільки в ці хвилини з’явилася нагода усвідомити усе, що відбулося та “перезавантажитись”. У Львові, у тому неспокої та метушні, життя було немов марево, непокоїло усе: ситуація на фронтах, обстріли міста, невимовна туга за рідною домівкою. “Тільки з трубою в руках приходило заспокоєння” – згадує Ден.
Як з’ясувалося, приїзд був пов’язаний з початком вступної кампанії у Київський Муніципальній Музичній Академії, де викладає Аду. Вже під час іспитів Деннісу починають надходити запрошення до участі в різних джазових заходах як в Україні, так і за її межами.
Перший закордонний проєкт був ініційований знову-таки Ольгою Бекенштейн, яка запросила квінтет Денніса Аду до словацького міста Трнава, де вона брала участь у міжнародній культурній програмі. І знову Ольга на творчому шляху Денніса з підтримкою. Дуже приємно спостерігати цей джазовий дует взаємної поваги, в якому одному з двох не обов’язково бути музикантом. Ольга – це справжній джазовий менеджер світового рівня з міцними діловими якостями та з непідробною величезною любов’ю до джазу. Вона змогла дуже швидко заручитися повагою більшості джазової спільноти України.
36-годинний шлях від Києва до Трнава на автобусі був аж занадто виснажливим, але уся втома, усі негаразди зникли з першим акордом на сцені. Виступ, на якому було багато українців, був дуже вдалим. Музиканти відчували велику відповідальність своєї місії. Репертуар був підібраний таким чином, що кожний присутній зміг в уяві доторкнутися до Неньки. В програмі окрім авторських творів були обробки українських пісень в аранжуванні Денніса Аду. Після виступу підходили слухачі і дуже дякували, а в очах кожного жевріла надія на неодмінну та скору перемогу, яку підкріпив в них цей виступ. На цьому концерті Деннісом Аду – справжнім патріотом, була започаткована традиція починати виступ гімном України, де б він не відбувався. Так надалі й відбувалося.
Окремо треба відмітити участь Аду в International Festival Of New Trumpet Music, започаткованим понад 20 років тому одним з найвидатніших трубачів сучасності Дейвом Дугласом, який особисто запросив Денніса та ще двох українських трубачів – Якова Цвєтінського та Дмитра Бондарєва – взяти участь у фестивалі FONT. Одразу Дейв сповістив, що останні роки через ковід фестиваль відбувається онлайн і він пропонує записати невеличкі Live відео виступів задля того, щоб ще більше привернути увагу американського суспільства до війни в Україні. Пропозиція була дуже почесна та цікава нашим виконавцям. До записів приступили не гаючи часу. Усе склалося найкращим чином та отримало найвищі оцінки світової зірки Дейва Дугласа та джазової спільноти. Наші трубачі та Денніс Аду особисто дуже вдячні Дейву за високу оцінку та теплу підтримку в цей складний для України час. Я так думаю, що фрагменти цих записів буде цікаво почути та побачити читачам:
Надалі були надзвичайно важливі мистецьки заходи самого високого рівня в різних країнах світу: Болгарії, Франції, Норвегії, Сполучених Штатах, Німеччині, Нідерландах, під час яких Денніс з побратимами, як посланці нашої країни, популяризували український джаз та разом із ним усю сучасну українську культуру, яка під час війни привернула особливу увагу не тільки митців, а й звичайних людей. Доводилося бути ще й пропагандистами, доносячи населенню Європи та світу правду про події в Україні, уявлення про які були дуже різні, та навіть такими, що зовсім не відповідали дійсності. Виконання цієї місії дуже загартувало громадянина Аду. Розповідь про це заслуговує на окрему публікацію.
Завершує статтю пряма мова Денніса Аду: “За перші місяці війни я усвідомив, що можу бути корисним “на пісках” або регулювати перехрестя, якщо потрібно. Я можу робити все, що потрібно. Але я музикант, і грати на трубі я вмію краще за все інше. Особисто я вважаю, що збереження та розвиток культури є важливішою ланкою в розвитку нації й сучасного суспільства. Також зрозумів, що граючи на трубі, я принесу користі набагато більше, збираючи кошти на концертах та поширюючи нашу культуру на весь світ, ніж буду займатися чимось іншим, не пов’язаним з музикою”.
На цей момент Денніс зі своїми однодумцями роблять все від них залежне для прискорення часу, коли звучатиме акорд перемоги над вільною Україною.
Фото надані автором