Обираючи роботи для цієї публікації, я думала не лише про Cécile Davidovici, а й про те, що стане наслідком травми мільйонів українців.
Автор цих дивовижних картин взяла до рук голку та нитки після того, як втратила маму. На час цієї втрати юна француженка будувала кар’єру в зовсім іншому виді мистецтва. Вона закінчила кіношколу в NY, і як режисер випустила два документальні фільми, відзначені нагородами багатьох міжнародних фестивалів.
Після смерті мами у житті Сесіль почався період старого кіно. Точніше, старого відео. Вона знову і знову переглядала домашні VHS-касети, на яких була мама і радість.
З якогось моменту у художниці почала з’являтися потреба замінити зображення та звук фізичними тактильними матеріалами. Як дитину, яку мама огортає затишною ковдрою, дівчина укутувала свої спогади кольоровими нитками. Вони пов’язували її і з мамою, і з бабусею, яка була швачкою і навчала Сесіль рукоділлю.
Від однієї аматорської вишитої картини до іншої склалася серія “1988”, представлена в одній з паризьких галерей. Як сказала художниця на відкритті своєї першої персональної виставки, вишивка “допомогла мені закріпитися в цьому часі”.
Парижанка залишила кіно, щоб сконцентруватися на текстильному мистецтві. Її роботи стають складнішими, створення одного полотна може займати місяць, але головне – займати думки та народжувати нові емоції, переживання.
Травматичний досвід відкрив для Cécile Davidovici унікальну нішу у творчості та внутрішній потенціал, про який креативна француженка і не підозрювала. Вона ж ніколи не займалася малюванням! І я дуже сподіваюся, що травматичний досвід, пережитий і який ще доведеться пережити, стане ґрунтом для особистісного зростання для багатьох моїх співвітчизників. І для України загалом!
