Коли за часів маккартизму співробітники ФБР прийшли до Еліс Ніл (Alice Neel) із наміром обговорити її зв’язки з комуністичною партією, художниця спробувала посадити їх позувати для картини. Їй дійсно були цікаві різні персонажі.
Переважно американка писала портрети друзів і сусідів, дуже часто це були ті самі люди. З 1938 і до своєї смерті в 1984 Еліс Ніл прожила в Гарлемі на 107-й вулиці. Вона часто малювала місцевих дітей і підтримувала з ними зв’язки, коли вони ставали дорослими.
Наприклад, 1971 року художниці позував дизайн директор Vogue Ron Kajiwara, а вона знала його маленьким хлопчиком, сім’я якого приїхала до Нью-Йорка з табору для інтернованих японців у Каліфорнії. Ще однією її сусідкою та моделлю була Alice Childress, єдина афроамериканка, яка писала і продюсувала п’єси протягом сорока років. Інший свій знаменитий портрет, на якому зображено Irene Peslikis, засновницю Нью-Йоркського інституту феміністського мистецтва, авторка назвала “Марксистка”.
Іноді роботи художниці виглядають незавершеними, але саме в цій незавершеності полягає їхня безперечна досконалість.
Можливо, дещо “лівий” вибір персонажів американки змушував арт-критиків ставитись до неї обережно. Один з них навіть писав, що Еліс Ніл не вдається “заглянути за межі своєї pussy”, виходячи з того, що в зображенні людського тіла портретистка була дуже демократичною.
Але кожен її портрет – чудовий. Герої американки з прямолінійними поглядами, з зворушливими припухлими очима і головами, незмінно більшими, ніж мали б бути, схожі на дітей у світі дорослих.
“У політиці та в житті мене завжди приваблюють невдахи, аутсайдери”, – писала Еліс Ніл. Сама ж художниця не належить ні до тих, ні до інших.
Після нещодавньої ретроспективи в Нью-Йорку, що зайняла кілька галерей у Metropolitan Museum, газета The New York Times писала, що Ніл “не поступається, а можливо, і перевершує таких художників, як Люсьєн Фрейд і Френсіс Бекон і просто приречена на культовий статус рівня Вінсента ван Гога та Девіда Хокні”.
