Сталін розстріляв керівників перепису населення СРСР 1937 року. Хоча, порівняно з попереднім переписом 1926 року, чисельність його “підданих” збільшилася приблизно на 15 млн, склад окремих національних груп значно зменшився, що суперечило тезі про “мудру політику” партії. Зокрема, чисельність українців зменшилась на 18%. Не загалом населення, яке проживає на території Української РСР, а саме українців, бо у переписі критерієм визначення національності була рідна мова. До речі, людські втрати серед казахів склали 27%.
Очевидно, що причиною демографічної катастрофи в Україні став Голодомор. 1933 року, коли проблема голоду стала наріжною у селянських господарствах, батько Івана Задорожного попросив свого знайомого вивезти сина до Києва та віддати його до дитячого будинку. Овдовілий мешканець Київщини любив свого первістка, на відміну від його другої дружини, яка опікуючись власними дітьми, так і не змогла замінити хлопчику померлу матір. Видаленням Івана з сім’ї насамперед вирішувалася проблема зайвого рота. Так здавалося Феодосію Задорожному. Але він помилявся і невдовзі помер від голоду.
Іван про смерть батька дізнався через багато років. Потрапивши до Києва, 11-річна дитина втікла від супровідника. Перспектива потрапити до дитячого будинку лякала хлопчика. Шукати втікача, звісно, ніхто не став. Щоб якось прогодуватися, він тинявся Подолом, де стояли баржі, і просився на будь-яку роботу: порожню бочку перекотити, підмести, кавуни розвантажити, одержуючи за це шматок хліба або кухоль молока. Жив Іван просто на вулиці, щодня шукав підвал чи горище, щоб переночувати. Одного разу в порожньому будинку він знайшов папір, фарби, пензлі, і це стало його головним скарбом.
Іван Задорожний малював завжди. Навіть мачуха не стала його лаяти після того, як він розписав вугіллям свіжовибілені стіни. Так їй сподобалося! Сторонньому чоловікові, що знайшов Івана, який спав за колоною будинку на Малій Житомирській, теж сподобалися зроблені крейдою на асфальті малюнки хлопчика. Він довго їх розглядав, а потім забрав автора до себе додому.
Дружині благодійника ім’я Іван здалося дуже простим, і прийомиш отримав своє друге ім’я – Валентин, і перший у своєму житті документ, де воно значилося. Але стосунки в новій сім’ї не складалися, тому радянський чиновник, що прихистив хлопця, через рік допоміг йому влаштуватися різноробом у редакцію газети “Вісті з України”, де Валентин міг ночувати на шкіряному дивані. Свою єдину сорочку він прав у Дніпрі, а головний редактор намагався так завантажувати підлітка роботою, щоб він ще встигав ходити до школи.
Якось у редакції захворів ретушер, і ”різнороб” з легкістю виконав його роботу. Редактор спочатку не повірив, що це справа рук 13-річного хлопчика, але, зрозумівши, що має справу з талантом, став давати йому роботу ретушера. А також порадив показати свої малюнки у дитячій художній студії. Побачивши їх, викладач студії буквально за руку відвів підлітка до художньої школи, куди 14-річного Задорожного одразу ж прийняли. Іван навчався і продовжував працювати в редакції, щоб якось забезпечувати свої потреби.
У 17 років доля закинула його до П’ятигорська, а у 20 – на фронт (після двох місяців підготовки з однією старою рушницею на десятьох). Відзначений нагородами, двічі поранений Валентин вів щоденник під час війни. Завдяки чиєїсь пильності, щоденник потрапив у СМЕРШ. Потім туди потрапив і його автор.
Тиждень у Задорожного вибивали зізнання у шпигунстві. Він не здався. А коли постав перед судом “трійки”, о, диво, один із суддів відмовився визнати фронтовика винним. Ба більше, повіз папери зі справи до парторга прифронтової зони Леоніда Брежнєва, який пообіцяв відправити клопотання Калініну. Шість місяців до перегляду справи Задорожний провів у таборі в Архангельській області, але все ж таки був виправданий.
Потім знову стройові частини. Тільки після війни молодий ветеран зміг здійснити свою заповітну мрію – вступити до Київського художнього інституту.
Підготовка майбутніх монументалістів, що називається, відповідала “викликам часу”, тому випускна робота Задорожного називалася “Сталін клянеться Леніну, що продовжуватиме його справу”. Професійний митець продовжив розвиватися у бік соціалістичного реалізму, але естетику та тематику картин українця змінила Відлига. У 1960-х під впливом іконопису, народного мистецтва та бойчуківської школи живопису сформувався стиль Задорожного.
Період відносно вільної творчості тривав недовго, на початку 1970-х українського художника вже звинувачували в націоналізмі. Розуміння Задорожний, що він більше не зможе йти на компроміс із самим собою призвело до події, яку можна назвати катарсисом самоочищення майстра – у 1974 році він спалив свої станкові роботи періоду реалізму і почав займатися виключно прикладним мистецтвом та книжковою графікою.
Звичайно, Задорожний не міг не малювати, але не розраховував заробляти живописом. Помітними проєктами художника у період з 1975 по 1985 роки стали вітражі для Київського фунікулера, Шевченківський вітраж у Київському університеті, декорування готелю “Либідь”, де художник створював гобелени, різьблені дерев’яні колони зі скульптурами слов’янських богів, світильники, посуд та навіть форму для офіціантів у ресторані.
Перебудова знову відчинила вікно можливостей для представників творчого цеху. Два-три роки українець малював, ніби намагався встигнути втілити усі свої ідеї. Багато його робіт датовані останнім роком життя – 1988-м.
1986-го Іван-Валентин Задорожний написав у своєму щоденнику: “Кому потрібне наше сіре, бездушне малювання, що здійснюється керуванням зверху від дати до дати? Може, Чорнобиль струсне нас? Художники не повинні займати позицію мовчальників. Народ хоче правди, а не фальші та імітації почуттів. Нове мислення повинне перемогти, тобто, правда, щирість, пошук у поєднанні з каторжним трудом митця”. На його життя випало багато українських трагедій, а ми – учасники та свідки чергової. Ми повинні її пережити! І справжнє мистецтво здатне додати життєвої сили!
