На Мальті мені пощастило опинитися там, куди зазвичай нікого не пускають. Не в глядацькій залі та не за лаштунками прем’єри — а всередині самого процесу, на репетиціях міжнародного оперного проєкту. Весь цей час я була поруч із Людмилою Монастирською.

Мене цікавив не «бронзовий образ» Національної легенди України, а жива людина, яка стоїть за всіма своїми титулами. Те, як співачка світового масштабу дозволяє собі бути вразливою; як у тиші репетицій проступають нюанси, зазвичай приховані від глядача; на якій надлюдській дисципліні тримається оперне мистецтво — і як навіть найсильніша душа потребує тиші.

Втім, цей цикл, що складається з десяти статей, — не лише про оперу. Він про життя в його парадоксах і розломах: про війну в Україні й мирну Європу; про курйози в дорозі й на сцені; про неймовірну природу та давні памʼятки острова Гозо; про випадковості й силу долі, що іноді межує з чудесами.  

Щиро дякую менеджеру театру “Аврора” Метью Султані за довіру і можливість бути присутньою на всіх репетиціях та за лаштунками проєкту.

 Частина перша: Увертюра

Київ знову бомбардував божевільний сусід.

В голові зринали слова Тараса Шевченка: «Не спалося… А ніч як море…».

Намагаючись переплисти це нескінченне «море», я раптом згадала, як Людмила Монастирська розповідала мені, що незабаром співатиме «Силу долі» Дж. Верді на Мальті.

Просто посеред ночі купую квиток і лише потім усвідомлюю: зворотного шляху немає! Мабуть, такі імпульсивні дії під час війни – прагнення душі не просто виживати, а ЖИТИ!

Коли я розказала Людмилі, що лечу на її мальтійську виставу, співачка лише промовила: «У мене немає слів… Я шокована…».

Перед міжнародними гастролями графік Л. Монастирської був насичений. Вистави в Національній опері, отримання відзнаки Президента «Національна легенда України», поїздки в Одесу – на фестиваль  «Оксамитовий сезон» та Перший вокальний конкурс «RECITAR CANTANDО», де Людмила Монастирська була співголовою журі (разом з Нікола Колабіанкі – суперінтендантом венеціанського театру Ла Феніче).

Але в усі мистецькі свята стрімко вривалася воєнна буденність. Після закриття «Оксамитового сезону» співачка надіслала мені повідомлення: «Я проспівала лише два твори, які планувалися в першому відділенні. У другому мусила виконувати українську пісню, але після третьої повітряної тривоги всіх розпустили… Такі тепер наші реалії…».

До Києва Людмила Монастирська повернулася із великим запізненням. На залізниці стався теракт. Поїзди рушили об’їзними шляхами. Наступного разу до Одеси довелося добиратися автобусом.

Поки співачка гастролювала, я вибудовувала логістику. Мальта – це архіпелаг у Середземному морі. Три з восьми островів – населені: власне, Мальта (найбільший), Гозо (другий за розміром) і Коміно («умовно населений», бо кількість мешканців коливається від трьох до десяти осіб). Виступ Людмили Монастирської мав відбутися у Вікторії – столиці острова Гозо.

До війни літаки на Мальту прямували з самого Києва – три години і ти на місці. Нині ж подорож нагадувала зміну декорацій у театрі: таксі, потяги, літаки, пороми…

«Квест» починався вже на етапі купівлі залізничних квитків на поїзди. Після закриття повітряного простору їх розбирали швидше за пиріжки. Онлайн-продаж починався  о 9.00. А вже о 9.03 нижні полиці були розкуплені.

Довелося кілька днів тестувати сайт в режимі «полювання». Зате у призначений день я не лише «ухопила» нижні полиці, а й отримала офіційну відзнаку Укрзалізниці «Кращий ловець». Під час війни українці зрозуміли важливий закон: мозок не вміє одночасно боятися і сміятися. І тепер кожну складність ми перетворюємо на маленьку перемогу,  кожну перешкоду – на жарт!

Мандри у воєнний час – це окрема тема. Доводиться перестраховуватися і наперед підкладати соломинку. Квитки треба обовʼязково роздрукувати. При собі мати ліхтарики, павербанки, готівку, сухий пайок, воду, теплі речі та ліки. Бо залізницю бомблять. Потяги застрягають посеред поля. Сайт Укрзалізниці піддається хакерським атакам. Через обстріли енергосистеми зникає світло. Кожна поїздка – репетиція виживання!

Якщо раніше пекло війни стосувалося лише території України, то перед нашою поїздкою на Мальту російські дрони почали вже літати по європейських країнах. Там – паніка. Щоб збити один шахед, в небо підіймають цілу ескадрилью винищувачів, повітряний простір закривають. Читаю, що в Хелмі (Chełm) оголошують повітряну тривогу, а Варшавський аеропорт перериває свою роботу.

Матко Боска Ченстоховска! Це ж наш маршрут: Київ-Хелм-Варшава. Ще й квитки у нас – впритул до початку репетицій Людмили Монастирської!

А проєкт масштабний, міжнародний! Участь беруть мальтійці, італійці, японці, греки… Якщо запізнитися – то це вже буде не Матко Боска, а, Господи прости, курва-мама!

***

Доля нам усміхнулася. Варшавський аеропорт відкрили. Колії після чергового обстрілу полагодили. Навіть залізничні квитки в останню мить ми поміняли на люкс, аби їхати в купе без сторонніх.

Спати в міжнародних поїздах не доводиться – постійні перетинання кордонів, паспортні контролі. Всю ніч ми зі співачкою проговорили. Людмила цікавилася моїм дитинством і розповідала про своє. Вона часто занурюється в ті часи, де про неї турбувалися і безумовно любили. Де бабусі казали: «тільки б не було війни» – а вона слухала їх і не розуміла, наскільки війна – це страшно.

Час від часу ми відволікалися від бесіди та нічного чаювання, пірнали у новини. У стрічці Facebook зʼявлялися нові публікації театру “Аврора”, який давно розпочав піар-акцію нової постановки:

• «Сопрано світового рівня Людмила Монастирська очолює оперний каст постановки «Сили долі» в театрі “Аврора”»;
• «щоб здобути участь такої зірки, як Монастирська, довелося побігати»;
• «Лише одна вистава!»

Людмила не звикла до «разових» виступів. Її гастролі завжди були марафоном – по 8-12 премʼєрних спектаклів.

Утім, на Гозо не буває «серії» вистав – просто не вистачить публіки. Населення острова близько 30 тисяч. А місць в “Аврорі” – 1600. Це 5,3 % всього населення! У порівнянні з Києвом – це те саме, що у Національній опері було б 170 000 місць.

Людмила переживала, казала:

– Ну хоч би два-три спектаклі! А то один! Коли є серія – дещо простіше. Якщо раптом щось пішло не так, існує можливість це надолужити. А на Гозо треба буде одразу «стріляти в десятку», бо другого шансу немає!

***

Наш поїзд прибув до Хелма о шостій ранку. Годинне очікування наступного (до Варшави) перетворилося на іспит з витривалості: в повітрі мряка, крижаний вітер, температура повітря плюс один.

Будівля вокзалу в Хелмі відсутня. Голий перон із лавками. Навіть кави нема де купити. Одна невеличка кавʼярня неподалік станції, та й вона на світанку зачинена.

Ми переступали з ноги на ногу, пальці починали дубіти. Люда обводила поглядом пасажирів-транзитників з нашого поїзда, сумно зітхала:

– Ось так подорожують наші українці уже чотири роки поспіль…

Вона – співачка зі світовим імʼям – їздить так само, бо телепортацію ще не вигадали, навіть для статусних і титулованих осіб. А їздити доводиться постійно – гастролі у Монастирської регулярні.

– Памʼятаю, зима, віхола, – продовжувала співачка, – а я сиджу на пероні на лавці, капюшон накинула, сніг в обличчя валить…

Людмила розповідала, а я бачила, як парує повітря.

– Людочко, помовчіть, будь ласка!

Дивовижно, як одна й та сама фраза в різних ситуаціях може звучати образливо, а може висловлювати турботу.

«Інструмент» співака тендітний. Це – тоненькі голосові звʼязки, які знаходяться всередині організму і реагують на вологість, протяги, нерви, недосип, холод.

…Наші телефони завили сиренами. Це означало, що місто, з якого ми щойно виїхали, знову бомбили. Виникало дивне відчуття: ми фізично рухалися вперед, але думками залишалися там, в Києві, де люди ховалися в укриттях, де кожна сирена могла стати останньою. Дорога перетворювалася на подвійний вимір — зовнішній шлях до Мальти і внутрішній, сповнений тривоги, до новин з фронту.

Відбулася чергова атака на сайт Укрзалізниці, він знову «ліг», і я вкотре зраділа обачності щодо роздруку квитків. Стратегія виживання – думати наперед – вкотре себе виправдала!

Сонце вийшло з-за обрію. Темрява відступила. Перше проміння осяяло перон і, здавалося, навіть трохи зігріло. Хоча за годину очікування ми таки встигли добряче промерзнути!

У вагоні поїзда я загадала про текілу, яку в останній момент кинула до валізи (на всяк випадок). Обережно питаю:

– Людочко, будьмо?

Співачка примружує зелені очі:

– Це що? Текіла?!!

Я одразу розумію абсурдність пропозиції.

ТЕКІЛА!

О СЬОМІЙ РАНКУ!

ОПЕРНІЙ СПІВАЧЦІ!

– Наливайте скоріше, бо я вже бурулька! – вигукує Людмила.

Поїзд мчав між польських селищ, залишаючи в минулому сірий холодний ранок. Ми пили текілу з однієї чарки (хто ж розраховував на бенкет?) та закусювали сушеним бананом (ні ковбасу, ні сир до Шенгенської зони не провезеш).

– Який вишуканий стіл! – сміялася Людмила. – А чи немає в меню ще чогось?

– Ой! Свіжий огірок залишився! – згадала я.

– Що ж ви мовчите! Діставайте скоріше! – зраділа Люда додатковому делікатесу.

Ми знову сміялися. Третю чарку загризали огірком і відчували, як поступово по тілу розливається тепло: ми таки виграли цю маленьку битву з холодом і незручностями. Навіть подумалося: от працював би наш аеропорт «Бориспіль», і не було б чого згадати! Дивно влаштована людська психіка: вона найкраще запамʼятовує те, що вибивається зі звичного ритму життя.

Найоригінальнішу трапезу ми завершили так само оригінально: гарячим чаєм із таблеткою аспірину.

Під час стикування у Варшаві Всходній ми навіть встигли пообідати, після чого третім поїздом добралися до Варшавського аеропорту.

Позаду залишилася ціла доба нашої подорожі. А якби не війна, шлях до аеропорту зайняв би пів години…

Хотілося кави з гонором, бо свого вже ніц не було.

***

В аеропорту мене охопило дивне відчуття. Здавалося, що я потрапила у паралельну реальність: навколо – черги на реєстрацію, голоси диспетчерів, оголошення про посадку, і головне – пасажирські літаки, які злітали та приземлялися перед самим носом. Адже чотири роки, окрім винищувачів, ракет та шахедів, я нічого в небі не бачила.

Зловила себе на думці, що дивлюся на літаки як дитина: з подивом. Для мене це був не просто «транспорт», а знак того, що світ живе далі. Я дивилася на людей із валізами, на їхню легкість, і відчувала, що ми — ніби гості з іншої планети.

Людмила промовила:

– Тут нікому немає діла до того, що сусідню країну знищують…

Я зрозуміла, що ми думаємо про одне й те саме. Її слова прозвучали як вирок і біль водночас. У цій буденності аеропорту було щось непримиренне: світ продовжував рухатися, а ми несли в собі тягар війни, який залишався невидимим для інших.

Рейс на Мальту затримувався. Спочатку на годину… потім на дві… три… Ми розуміли, що прибудемо проти ночі. Як добиратися на острів Гозо? Чи курсуватимуть пороми вночі?

Зважаючи на те, що аеропорт мав імʼя Фредеріка Шопена, тут постійно звучала його музика: мазурки, вальси, ноктюрни. Шопена я обожнюю, але в цій колотнечі вона здавалася недоречною.

Я намагалася розрядити атмосферу:

– Доведеться милуватися зірками на березі моря!

– Я згодна! – підхоплювала співачка. І ми, не змовляючись, починали разом співати пісеньку з «Діамантової руки»:

Весь покрытый зеленью – абсолютно весь

Остров невезения в океане есть…

Пожартували, перекусили, підігріли співачці пляшку води під гарячою водою (бо куди ж пити холодну перед гастролями!) і … почали шукати «шляхи відступу» – пробивати доступне житло на острові Мальта, щоб переночувати.

З гучномовців полинула ніжна мелодія Мі-мінорного концерту Шопена. І ось тут я забула про все на світі! Навіть про колотнечу навколо. Справді, божественна музика! А надихнула композитора на її написання студентка-співачка Констанція Гладковська – сопрано, чий голос викликав у Шопена нечуване до того хвилювання.

Слухаючи трепетну мелодію, я повернулася до Людмили. Вона писала повідомлення. Показала мені нову афішу її виступу, де було великими літерами написано: «Світова примадонна, зірка оперної сцени Людмила Монастирська…».

Співачка примружилася:

– От не люблю я оці всі слова – «примадонна», «зірка»…

Оголосили посадку. Ми підхопилися з місця. Розлилася пляшка води. Людмила взяла серветки та почала протирати підлогу аеропорту, усміхаючись:

– А що? Зірки теж іноді підробляють!

В літаку я всю дорогу захоплено розповідала про те, що встигла заочно закохатися в Мальту і тепер мрію дослідити кожний куточок пішки!

***

Коли літак приземлився, сьогоднішній день видався чудом: ми немов потрапили до казки, де в одному дні вміщувався морозний ранок і тепло мальтійської ночі!

Таксі маневрувало вузькими вуличками. Невеличкі будиночки, стрілчасті арки, замкнені дворики, пальми.

Хвилин за десять ми наблизилися до Валетти – столиці Мальти, що вважається однією з найменших в Європі. Завдовжки вона лише 500 метрів. Але вся її територія внесена до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

Перед нами відкрився морський фасад: гавані, бастіони, купола церков. І головна «візитівка» Валетти: круглий купол церкви Кармелітів та гострий шпиль англіканського собору Святого Павла.

За Валеттою таксі почало маневрувати серпантином. Ліхтарів ставало все менше.

Природа дуже нагадувала Північну Африку та Західну Азію. Острів Мальта виявився кам’янистим і був схожий на пустельні регіони зі своєрідними терасами та пагорбами. Дерева тут вважалися розкішшю. Переважали чагарники, агава і кактуси опунція.

Це були перші острівні гастролі Людмили Монастирської. Вона звикла до бурхливих мегаполісів: Нью-Йорк, Париж, Мілан, Лондон, Лос-Анджелес. На Мальті ж все виглядало значно камерніше, затишніше, місцями – безлюдніше, а вночі – ще й лякаюче.

– Де ви збираєтесь тут гуляти, Яночко? – вигукнула співачка, згадуючи мої грандіозні плани з опанування островів. – Мені страшно!

Я подивилася за вікно машини. Погляд зачепився за три самотні ліхтарі посеред скелястих прерій.

А й справді, де я збираюся гуляти?

– Гадаю, я трохи скоригую свої плани, – промовила я.

– Та де там «трохи»? – виголосила Людмила. – Гадаю, кардинально!

Я намагалася бути оптимісткою, бо на власному досвіді знаю: сприйняття нового місця залежить від втоми. Варто лише відпочити – і все сприймається зовсім інакше! Тим більше при сонячному сяйві! А ми сьогодні після важкої дороги були просто у розквіті свого занепаду!

Хвилин за сорок, долаючи «американські гірки» та серпантин, таксі прибуло до порту Чиркевва.

МОООООРЕ!!!

Я мріяла про тебе всі чотири роки війни! Цей йодистий запах! Це вогке повітря, просочене легким бризом!

Людмила Монастирська нещодавно повернулася з Іспанії, тому до зустрічі зі стихією поставилася стриманіше. Зараз її більше хвилювало те, як складуться гастролі.

На щастя, пором курсував цілодобово, і нам не довелося рахувати зірки на узбережжі. Gozo Channel виглядав як сучасний білий корабель з жовто-блакитними стрічками, що символізують кольори Мальти (приємно, що вони перегукуються з кольорами українського прапора!).

Пором виявився величезним і нагадував круїзний лайнер. Внизу розташовувався гаражний відсік для перевезення автомобілів. Нагорі було кілька великих залів, кафе, бари, дитячі куточки, відкриті тераси для огляду моря.

Ми пройшли на закриту палубу, аби уникнути протягів. Всередині панувала легка туристична атмосфера: люди пили каву, читали, фотографувалися. Молодь, переважно одягнена в шорти та майки, весело сміялася і голосно щось обговорювала. Звучала то англійська, то мальтійська мова, що поєднувала арабські корені з італійською мелодикою.

Людмила обвела поглядом палубу, оцінила абсолютну курортну атмосферу і вигукнула:

– Що я тут роблю?.. Ба більше – що тут робить оперний театр?

І справді, здавалося, що, окрім сонця і моря, цим людям нічого більше не потрібно. Однак, я читала про те, що в день вистави відбуваються справжні чудеса: люди в шортах та майках перетворюються на великосвітське товариство у стильних фраках та розкішних вечірніх сукнях.

Людмила Монастирська вислухала мою розповідь. В її очах бриніла фраза Станіславського: «Не вірю!».

Пором повільно наближався до порту Мджарр — головних «воріт» на Гозо. Це той самий острів, який пов’язують з «Одіссеєю»: саме тут Гомер оселив у печері німфу Каліпсо. І сьогодні ця печера височіє над пляжем Рамла, відкриваючи неймовірний краєвид на Середземне море.

Ми вийшли на відкриту палубу, щоб уперше зустрітися з островом. Скелясті береги, невеличкі яхти біля причалу. Над гаванню — готична каплиця Богородиці Лурдської, залита золотавим сяйвом ліхтарів.

Неспішність. Тиша. Спокій.

Співачка вперше розслаблено усміхнулася.

Ми закохалися в острів Гозо.

Яна Іваницька

Фото: архів театру “Аврора” (Гозо), особистий архів Людмили Монастирської, Яни Іваницької

Частина 2: Два оперних театри на одній вулиці

Довідка:

Яна Іваницька – письменниця-документалістка (авторка восьми книжок); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт», 2008 рік). Перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 33-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 440 статей, з них 48 наукових); сценаристка документальних фільмів; перекладач-драматург (24 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.