Нова книга авторства українських музикознавиць Ірини Тукової та Олени Корчової «Часи задзеркалля: вибір Бориса Лятошинського» (Київ : Лабораторія, 2026) – це емоційна і відверта оповідь про того Лятошинського, якого ми ніколи не знали, про його життєві вибори, про ті події, що супроводжували його на шляху усвідомлення себе як українського композитора. Спеціально для читачів “Імпровізатора” авторки поділилися враженнями від роботи над книгою.

Ірина Тукова: У пошуках Бориса Лятошинського

Експериментувати, створювати для себе професійні виклики, а потім з більшим чи меншим успіхом їх долати — мабуть, одна з визначальних рис мого характеру. Книга «Часи задзеркалля: вибір Бориса Лятошинського» стала, гадаю, найбільшим із таких викликів. Вона була написана в прямому сенсі цього слова «з нуля» менш ніж за два роки. Перші самостійні студії життєтворчості Лятошинського розпочалися влітку 2023 року, а наприкінці березня 2025-го основна частина рукопису, створена разом із моєю колегою та співавторкою Оленою Корчовою, вже була надіслана до видавництва «Лабораторія». Отже, ця книга писалася в Києві, під час Великої війни, — про композитора, який переважну частину свого життя прожив у цьому неймовірному місті в часи, що за складністю не поступаються нашим.

Хто такий Борис Лятошинський (1895–1968) і чому саме він став героєм цієї книги? Якщо спробувати відповісти на ці запитання стисло — адже розгорнутим відповідям присвячено 256 сторінок, — то це композитор, який своєю творчістю та діяльністю поставив українську академічну музику (її також називають класичною) в один ряд зі здобутками європейських сучасників — зокрема Ріхарда Штрауса, Альбана Берга, Бейли Бартока, Артюра Онеґґєра та інших. Це вчитель, який виховав не одне покоління українських музикантів; його учні сьогодні є найвідомішими українськими композиторами у світі. Це людина, яка в страшні часи сталінізму змогла зберегти гідність і не забруднити себе наклепами на колег чи відмовою від власних творів. Без Лятошинського наша класична музика, припускаю, була б нині геть іншою. Тому знайомство широкого кола поціновувачів української культури з академічною музикою, на моє переконання, варто розпочинати саме з цієї непересічної постаті.

Коли я розмірковувала над тим, яку характеристику можна було б дати всій життєтворчості Лятошинського, у моїй голові з’явилося лише одне слово — складність. Воно стосується не тільки життєвого й творчого шляху композитора, а й нашої з Оленою роботи над текстом. Про які саме складнощі йдеться? Не описуватиму всіх перепон, що поставали перед нами, але про деякі з них розповім.

Жодна з нас раніше не працювала над книжками, розрахованими на широке коло читачів, а не на наукову спільноту. Як писати про музику так, щоб було і цікаво, і виникало бажання її послухати, і водночас ставала хоч трохи зрозумілою технологія її створення? Ми шукали слова, пояснення, метафори, наводили важливі спеціальні музичні терміни з коментарями. Сподіваюся, що нам вдалося не лише пояснити, а й запросити до слухання. Але, що найважливіше, у книзі розміщено QR-коди, за якими можна знайомитися з творами Лятошинського та його сучасників.

Ми з Оленою ніколи раніше не працювали у співавторстві, хоча особисто й професійно товаришуємо вже багато років. Перед нами постала дилема: чи зливати наші голоси в унісон, як це зазвичай робиться в книжках із кількома авторами, чи спробувати розмежувати зони відповідальності й принципово вибудувати полішаровий текст, у якому наші голоси звучали б незалежно. Ми обрали другий підхід і чітко визначили свої ролі: авторка-документалістка та авторка-коментаторка. Кожен розділ книги складається з трьох частин: у центрі — Documentary, де подано факти життєтворчості композитора; Spoiler і Reflexion слугують інтелектуально-емоційним обрамленням основної частини. Спершу, зрозуміло, писався Documentary, а вже потім до нього додавалися коментарі. Нам у такий спосіб працювати було цікаво, а чи є результат вартим уваги — про це судити читачам.

Як авторка-документалістка, я зіткнулася з цілим оберемком різноманітних складнощів професійного ґатунку. Існує чимало наукової літератури, присвяченої Лятошинському. Однак, як не парадоксально це звучить, біографія композитора й досі овіяна міфами: певні дати його життєпису потребують верифікації, а дещо взагалі наразі залишається від нас прихованим. Тож упродовж тривалого часу я майже жила в архівах — або фізично, або віртуально (частина архівних матеріалів перебуває у відкритому доступі в інтернеті). Я переглянула, мабуть, десятки кілограмів різноякісних старих документів, прочитала гору періодики 1920-х–1930-х років. Я шукала факти й намагалася реконструювати події сторічної давнини.

Для чого все це робилося? Для того, щоб спробувати зрозуміти Бориса Лятошинського; щоб відкрити для всіх людину, яка сумнівалася, помилялася, кохала, робила власні вибори. Лише в такий спосіб, мені видається, можна осягнути не тільки те, чому й у який спосіб були написані ті чи інші музичні твори, а й чому композитор обрав саме таку стратегію виживання в тоталітарній країні — стратегію, що дала йому змогу зберегти незалежне «я» і залишити нам у спадок музику, яка донині захоплює слухачів у всьому світі.

«На всіх вирішальних етапах життя Борису Лятошинському доводилося обирати: композитор чи юрист, Київ чи Москва, органічна для нього складність чи нав’язане йому режимом спрощенство, зрештою, гідність і самоповага чи успішна радянська кар’єра. Черговий вибір, який він робив, частково був зумовлений зовнішніми обставинами, але переважно — його людською сутністю, талантом, переконаннями, вихованням. Для нас сьогодні найважливішим є те, що Лятошинський жив і працював в Україні та без зайвого пафосу реалізував для української музики той заклик, що озвучив далекого 1925 року нестримний Микола Хвильовий, — Європа! У музиці багатомірній, відвертій, глибоко особистісній і психологічно складній, музиці для людини і про людину Лятошинський розвивав, переосмислював, актуалізував на українському ґрунті все те, що було наріжним каменем європейської культури».

Цей передостанній абзац книги, на мою думку, концентрує в собі всі ті смисли, які ми намагалися осягнути самі та донести майбутнім читачам.

Олена Корчова: У пошуках навколо Бориса Лятошинського

До початку роботи, про яку йдеться, і у мене, і в Ірини вже було умовно-письменницьке минуле — кожна з нас не так давно опублікувала по фаховій музикознавчій монографії. Відтак я добре усвідомлювала, що на нас чекає найближчі два роки — принаймні, психологічно та організаційно. Однак працювати на засадах скільки-небудь масштабного співавторства мені не доводилось. Тому однією з перших перед нами постала проблема вибору моделі нашого «двоголосся» — тобто дійсно, в унісон писати-звучати чи все ж таки в контрапункт. Як завжди, вирішити проблему допомогли реалії й обставини: реально я не мала можливості (і не відчувала за собою права робити це) поринути в документалістику Лятошинського суцільно; обставини ж склалися так, що композиція тексту, яку ми довго шукали і були щасливі, коли зрештою віднайшли, передбачала обов’язкові «врізки» в контексти. Це й стало зоною моєї відповідальності і, що не менш важливо, зоною мого експертного вибору.

На побіжний погляд, між сімома наявними в книжці Спойлерами і Рефлексіями не відчувається принципової різниці, всі вони мають однаково лаконічний обсяг і складаються з акцентів на тих фактах історії (глобальної світової та локальної життєвої історії Лятошинського), які цю історію визначали. Однак, трохи відкриваючи закулісся роботи автора-коментатора, зізнаюсь: для себе я розрізняла приховані функції фрагментів обрамлення і намагалась це показати. У Спойлерах мій голос більшою мірою перебуває в діапазоні головного автора, можливо навіть виступає як alter ego Ірини, готуючи читача до сприйняття чергового документального розділу. А вже в Рефлексіях я сама прагну висловитись як читач, який щойно здобув (у моєму випадку — відновив у пам’яті) чергову дозу інформації, співставив її з власним баченням і, як то кажуть, включився в тему.

Посередині чотиричастинної структури змісту ми наважились на доволі далеке відхилення від сюжету. Йдеться про написане мною Інтермеццо під назвою «Музичний модернізм в радянській Україні», де документальна канва накладається ще й на академічний, адаптовано-науковий контент. Мабуть, без цього можна було би обійтися — якби в нашому професійному середовищі, занадто глибоко застряглому в прорадянських наративах, були вчасно оновлені лекала, розвивалась би незалежна методологія розгляду західної музичної культури ХХ століття і якби ми були долучені до численних напрацювань наших колег, що досліджують інші мистецькі види. Та, на превеликий жаль і сором, до цього ще далеко. Однак, на щастя, модернізм як інструмент пізнання, як позначник епохи, як мірило музичної лексики, сам постукався до наших архаїчних бастіонів. Це сталося, власне, з початком повномасштабної агресії, коли приналежність українських композиторів радянської доби до модерністських цінностей багатьма колегами-сучасниками розцінюється як маркер певного рівня ідентичності, як фронтір на руйнівному шляху сталінського і постсталінського світу.

Додам ще кілька зауваг про загальну композицію книжки. Вона є динамічною, десь подібною до звучання музики, яку писав наш герой, тобто процесуальною і побудованою на «постійно змінних» біографічного сюжету. Ми починаємо доволі передбачувано, з періоду навчання й професійного становлення, де провідним сюжетним вектором є реалізація бажання Лятошинського стати композитором. Далі, у другому розділі, в сюжет активно включається побічний, але всім нам важливий персонаж — місто Київ, його буття в 1920-х роках, його атмосфера, драма, бюрократична какофонія і вплив усього цього на долю митця. Третій Есей-розділ, здається, повністю капсулює сюжет навколо єдиного музично-сценічного твору, «Золотого обручу» Лятошинського за повістю Франка. Однак таке звуження має зворотній бік — ми розглядаємо черговий епізод життєтворчості композитора в дуже специфічному контексті, в світлі спроб 1920-х років розбудувати українську радянську оперу, яка була б одночасно партійною, національною та професійно дієвою для різних аудиторій. Як ми показуємо, це був неможливий набір вимог, такий блок запитів до естетичної системи, який її, вільно висловлюючись, «поклав» на кілька наступних десятиліть. Зрештою, у заключному розділі ми вийшли на пік пошуків визначального змісту часів ранньорадянського задзеркалля — заглянули в пекло ідеологічних процесів, частина з яких була щирою, інша — імітаційною, вистачало й карикатурних, й катастрофічних. Чим далі вимушене транслювання митцями, зокрема й музикантами, «правильної» партійної позиції (як індивідуальної, так і колективістської в межах незліченних угрупувань) перетворювалось на питання фізичного виживання і гру в чекістську рулетку: ідеологія вперлась в екзистенцію… От на цьому моменті життєвої драми Лятошинського, невимовно складному для сучасного розуміння і водночас невимовно суголосному нашій власній дійсності, ми наразі й зупинились.

Думаю, для нас із Іриною написання книжки, а особливо її смислове наповнення, узгодження документалістики з есеїстикою, біографії з епохою теж обернулось вибором. Це вибір не задовольнятись усталеним, не обходити незручних моментів, не тиражувати міфи, а головне — не залишати радянське задзеркалля без світла складної правди.

Фото у заголовку: Вікторія Головченко