У Першій частині – Увертюра – розповідалося про непростий шлях з Києва до Мальти під час війни та перші враження від зустрічі зі стихією моря й камерною красою острова Гозо. Авторка перебувала поруч із співачкою протягом усієї поїздки, спостерігаючи і фіксуючи кожну деталь.

Прокинувшись, я побачила з вікна кактуси-опунції. Вони щедро були вкриті червоними плодами, з яких на Мальті роблять  популярну настоянку – «Байтру» (треба буде її скуштувати!).

Я вийшла на залиту сонцем вулицю, де стояв аромат міцної кави, свіжої випічки та морського повітря. І раптом зрозуміла, чому неофіційні кольори Мальти жовто-блакитні. Більшість будівель тут – від стародавніх храмів до сучасних міст – із жовтого вапняку. А навколо – синє море та небесна блакить! До речі, безхмарне склепіння – справжня візитівка Мальти, де понад 300 сонячних днів за рік!

Звивисті вулички були схожі на лабіринт. Вони виявилися настільки вузенькими, що нагадували казкову декорацію. Зʼясувалося, що смисл такої щільної забудови дуже практичний: стіни будинків, розташованих впритул один до одного, утворюють холодок, який захищає перехожих від спекотного мальтійського сонця.

Зустріч із морем тимчасово довелося відкласти – перед репетицією ми домовилися з Людмилою Монастирською зустрітися на каву в театрі “Астра”, а потім вже відправитися до театру “Аврора”.

Це неймовірно, але у столиці Гозо – Вікторії, де населення менше ніж 7000 осіб, – не один, а цілих два (!) оперних театри! Якщо перенести цей феномен на столицю України, то виходить, що два оперних театри для Вікторії — це як 900 (!) для Києва! І це не перебільшення, а точна пропорція, яка дозволяє усвідомити унікальність цього культурного парадокса!

Але й це ще не все! Два оперні театри розташовані НА ОДНІЙ ВУЛИЦІ, практично навпроти один одного! Такого не зустрінеш навіть у найбільших мегаполісах світу!

Обидва оперні театри були побудовані практично одночасно (з різницею в кілька років – 1968 і 1976) на народні пожертви! Це ж як треба обожнювати оперу, щоб на НАРОДНІ ПОЖЕРТВИ будувати оперний театр. І не один, а цілих два! Ба більше, мешканці власноруч брали участь у будівництві, працюючи там на волонтерських засадах вечорами та у вихідні! А після завершення будівництва так само на волонтерських засадах вони беруть участь у постановках – хтось співає в хорі, хтось виконує роль гримера або костюмера. Ось така неймовірна любов до опери у гозитанців!

До речі, на острові Мальта, який значно більший, жодного оперного театру немає.  Є театр Маноель 1731 року побудови, який вміщує 600 глядачів, але він драматичний. А “Астра” та “Аврора” стали символами амбіцій маленької громади Гозо, яка мріяла створити оперну сцену світового ґатунку.

Коли я підійшла до “Астри”, переді мною постав бароковий фасад із класичними колонами, балконом та декоративними елементами. За столиком на терасі театру вивчала меню Людмила Монастирська.

І “Астра”, і “Аврора” – не лише «храми мистецтва», але й осередки для зустрічей та спілкування. Тому ресторанчики на першому поверсі відчинені навіть поза часом вистав. Тут зустрічаються туристи; відпочивають місцеві; обговорюють вистави і зустрічаються з улюбленими артистами меломани.

Побачивши мене, Людмила Монастирська підвелася.

– Симпатичне місце, чи не так? – промовила вона і вказала рукою на диванчик: Сідайте сюди, вам тут буде зручніше!

Співачка запропонувала мені краще місце, а для себе обрала стілець.

– Людочко, може краще навпаки? – заперечила я, але вона мʼяко перебила:

– Ні-ні! Для мене важливо, щоб людям, які біля мене, було добре!

Я спробувала пояснити, що і для мене так само. Просто якась безвихідь!

– Гаразд, тоді сідаймо на софу разом, – ухвалила соломонове рішення співачка, і я згадала слова Аристотеля: «Справжня дружба – це рівність».

Зранку Людмила Монастирська уже встигла побувати в театрі “Аврора”, де дізналася про те, що два оперні театри «жорстко» конкурують між собою!

– Уявіть, – промовила вона з запалом, – у кожного театру – свої прихильники, і кожен намагається перевершити інший у масштабі, якості постановки та складі солістів!

Саме конкуренція між “Авророю” та “Астрою” перетворила маленький острів на великий центр оперної культури, відомий далеко за межами Мальти. Кульмінаційним моментом, коли невеличкий острів стає центром великої мистецької сили є осінній фестиваль, який називається «Місяць опери на Гозо».  2025 року була заявлена культурна «дуель» «Сили долі» в “Аврорі”, де брала участь Людмила Монастирська,  та «Тоски» в “Астрі”.

Ми замовили каву. Гозо поступово прокидався. Вулиця Республіки ставала жвавішою – більше машин, людей, звуків. Сонце починало припікати – немов на дворі був не жовтень, а розквіт літа.

Співачка подумки налаштовувалася на першу репетицію:

– У такі хвилини я найкраще розумію парадокси своєї професії. Зараз прийду до театру, вперше побачу тенора. Вийдемо на сцену, і цей незнайомий чоловік почне мене палко обіймати та освідчуватися в коханні. А я буду робити вигляд, що ладна за нього вмерти!

Людмила мене розсмішила. Під таким ракурсом я на оперне мистецтво не дивилася. Ми ж зазвичай сприймаємо кінцевий результат репетицій – виставу, де все виглядає велично і драматично. Тому навіть не задумуємося, через що доводиться проходити виконавцям у процесі підготовки.

– Я дуже люблю музику «Сили долі», – продовжила співачка. – Це така глибока, філософська опера! Зовсім не схожа на інші твори Дж. Верді. Тут немає легких для сприйняття номерів типу пісеньки Герцога з «Ріголетто». І партія оркестру – не легкий акомпанемент, а розгалужена симфонічна тканина.

Людмилі Монастирській є з чим порівнювати. У світі вона вважається провідною вердіївською виконавицею. В її репертуарі – всі відомі опери Дж. Верді, написані для міцного драматичного сопрано (окрім «Отелло»): «Аїда» (Аїда), «Макбет» (Леді Макбет), «Бал-маскарад» (Амелія), «Набукко» (Абігаїль), «Аттіла» (Одабелла), «Двоє Фоскарі» (Лукреція Контаріні), «Дон Карлос» (Єлизавета), «Трубадур» (Леонора), «Сила долі» (Леонора).

Пролунав телефонний дзвінок. Людмила взяла слухавку: Метью Султана, координатор культурних подій театру “Аврора”,  – нагадує про початок репетиції, адже в міжнародних проєктах запізнення не допускаються.

За пару хвилин ми дійшли до театру “Аврора”. На відміну від барокової “Астри”, він виглядав як монументальна будівля модернізованого класицизму: симетричні лінії, строгі декоративні елементи, аркові входи.

На фасаді висів великий банер: «La forza del destino» («Сила долі»). На першому поверсі, як і в “Астрі”, був розташований ресторанчик. Праворуч – великі сходи, перегороджені бордовою стрічкою.

– Стороннім сюди прохід заборонений, – сказала Людмила, – але нам можна!

Це означало, що стрічка розмежовує простір ресторану і «свята святих» –  шлях, яким артисти прямують на репетиції.

Піднявшись сходами на другий поверх, ми побачили на стінах у фойє багато афіш, надрукованих в єдиному стилі. Це була історія театру в постановках.

– Прямо як в Метрополітен-опера в Нью-Йорку! – промовила Людмила.

Ми підійшли ближче, аби роздивитися репертуар та імена виконавців.

– Це ж треба! – вигукнула співачка, – скільки тут виступало видатних митців! Я ж майже з усіма ними працювала! – вона вказала на першу-ліпшу афішу: От, бачите – Стефано ла Колла, неймовірний спінто-тенор. Ми з ним в Мюнхені виконували «Аттілу» Дж. Верді. Або видатне грузинське меццо-сопрано – Ніно Мачаідзе. Унікальний голос! У 2019 році співала тут Мімі з «Богеми» Дж. Пуччіні. А я з нею виступала у паралельних продукціях в Лос-Анджелесі… – співачка відволіклася від афіш: А перше, про що мене спитали в театрі “Аврора”, чи не знайома я з Марією Гулєгіною, яка тут тріумфально співала «Турандот»?

Міжнародна карʼєра Людмили Монастирської фактично почалася з того, що вона замінила видатну М. Гулєгіну в «Тосці» у Німеччині і отримала найвище міжнародне визнання.

– Пізніше, коли ми побачилися особисто, – згадувала Людмила, – я прийшла до неї… по автограф. Вона уважно подивилася на мене і промовила: «Ходять чутки, що в оперному світі зʼявилася друга Гулєгіна!». І побажала мені стати першою Монастирською!

На афішах також виблискували інші світові імена: угорське сопрано Ева Мартон, болгарська легенда Райна Кабайванська, блискучі тенори –  Ніл Шікофф, Нікола Мартінуччі, Франко Фаріна.

Знайшли ми і афішу минулої постановки «Сили долі» Дж. Верді 2007 року.

– Дивіться! – вказала Людмила на виконавця Дона Альваро. – Героя тоді виконував український тенор Володимир Кузьменко! А партію Леонори – італійська примадонна Паола Романо, яка на початку 2000-х років співала Аїду у нас в Національній опері України.

Я перебирала в памʼяті інших видатних виконавиць партії Леонори у світі: Монсеррат Кабальє, Рената Тебальді, Марія Каллас. Показово, що на цю партію призначають виняткових співачок. Адже вона вимагає віртуозної майстерності, ідеальної вокальної техніки, насичених низів. А ще її виконання передбачає високу витривалість: розгорнуті сольні арії,  дуети, сцени з хорами.

В мальтійському анонсі перед нинішньою премʼєрою влучно написали: «Сила долі» – це гігантська опера (4 акти, 8 картин) з великим акторським складом та грандіозними хорами! Її або виконуй масштабно, або іди додому!».

Ця масштабність – одна з причин, чому «Сила долі» не так часто ставиться у світі. До того ж  її нерідко критикують за заплутаний сюжет, в якому без бокала шампанського (а краще трьох – у кожному антракті!) – не розберешся!

Переповісти його логічно практично неможливо. Тому дуже стисло узагальню основні події:

Акт I: Закохані Леонора та Альваро хочуть утекти разом, але випадково Альваро вбиває батька Леонори.

Акт II: Леонора шукає притулку в монастирі, бо вважає, що Альваро вбитий. Альваро йде на війну, бо вважає що Леонора померла.

Акт III: Альваро і брат Леонори Дон Карлос, зустрічаються на війні як солдати. Карлос прагне помсти за смерть батька.

Акт IV: Леонора багато років живе відлюдницею. Альваро й Карлос сходяться у двобої. Карлос смертельно поранений. Леонора намагається допомогти братові, але він смертельно ранить її. Леонора помирає на руках у коханого. Герой проклинає невідворотну «силу долі».

До речі, Альваро залишається живий лише в другій редакції опери. Тоді ж композитор переписав увертюру, деякі масові сцени, наново створив частину фіналу. У такому варіанті опера стала популярною. Цю ж редакцію взяли за основу постановки на Мальті.

Ми з Людмилою продовжували розглядати афіші, коли почули позаду привітання італійською:

– Buongiorno!

Перед нами стояв диригент Колін Аттард: усміхнений, але зосереджений перед репетицією, з пухнастим сивим волоссям, яке надавало його образу особливої натхненності.

– Buongiorno, maestro! – відповіла Людмила.

Колін Аттард з 1994 року – художній керівник театру “Аврора” та Філармонічного товариства Леоне. Він не лише диригент, а й композитор, а також організатор музичних фестивалів, що робить його ключовою постаттю в розвитку оперної та концертної культури на Гозо.

Маестро побачив у мене в руках записник, і звернувся уже англійською:

-Ви журналістка?

– Так.

Диригент прихильно уклонився і усміхнувся до Людмили:

– Співайте гарно, бо потім журналістка напише, що диригент був поганий!

У цьому жарті – вся квінтесенція відповідальної ролі диригента-постановника. Якщо вистава вдається, критики хвалять співаків, оркестр, сценографів, режисерів. Якщо ж ні – критикують диригента!

Перед тим як зайти до зали, Колін Аттард запитав Людмилу, якою мовою їй зручніше спілкуватися на репетиціях: італійською чи англійською?

Ось вона – перша передумова участі в міжнародних проєктах – знання мов! Необхідно вхоплювати смисл з півслова, чути та розуміти зауваження диригента та режисера, обговорювати з партнерами професійні моменти, жартувати у перервах, листуватися в чатах.

Людмила Монастирська володіє італійською та англійською. І за потреби вільно перемикається з однієї мови на іншу. У такі миті я намагаюся зрозуміти, де в неї знаходиться «кнопка», що відповідає за «увімкнути/ вимкнути», бо її мозок мені уявляється компʼютером.

Пролунав третій дзвінок.

Маестро запросив нас до глядацької зали – незабаром мала починатися репетиція.

Яна Іваницька

Фото: архів театру Аврора (Гозо), особистий архів Людмили Монастирської та Яни Іваницької

Частина 3: Перші репетиції

Довідка:

Яна Іваницька – письменниця-документалістка (авторка восьми книжок); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт», 2008 рік). Перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 33-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 440 статей, з них 48 наукових); сценаристка документальних фільмів; перекладач-драматург (24 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.