У другій частині розповідалося про культурний парадокс Гозо – два оперних театри на одній вулиці, перші зустрічі з театральним середовищем та підготовку Людмили Монастирської до репетиції «Сили долі» на Мальті. Авторка перебувала поруч із співачкою, спостерігаючи та фіксуючи кожну деталь.

 Двері до партеру театру “Аврора” були відчинені.

– Як незвично, – промовила Людмила Монастирська, коли ми зайшли всередину.

Перед очима постали розписи видатного мальтійського художника-модерніста Емвіна Кремони. Вони не мали нічого спільного з поєднанням класичних кольорів бордо і золота, до якого звикли відвідувачі європейських театрів. В “Аврорі” крісла мали яскравий теракотовий колір, що перегукувався з помаранчевим піском знаменитого пляжу Рамла. Декоративні орнаменти на балконах були нанесені на чорний фон і мали теплий відтінок охри, що нагадувало мальтійський камінь.

У стелі, ніби вплетені, сяяли дві сучасні люстри. Кожна мала вирізьблене ажурне коло, стилізоване під знамените гозитанське мереживо. По краях була розташована низка маленьких світильників, які увечері запалювалися золотавим сяйвом.

Акустика залу вражала. Можливо, свою роль відіграв і матеріал крісел: штучна шкіра, на відміну від оксамиту, не поглинала, а відбивала звук.

Ми пройшли на перший ряд партеру і розташувалися в центрі. Поки Людмилу Монастирську не запрошували на сцену, вона сиділа поруч зі мною.

***

На підмостках розспівувалася меццо-сопрано, італійська співачка Крістіна Меліс, відома своїми виступами в Арені ді Верона, Театрі Сан Карло (Неаполь), Королівській опері (Брюссель). У 2013 році К. Меліс гастролювала у Києві – брала участь у Міжнародному фестивалі «AVE VERDI».

– Преціозилла! – прошепотіла Людмила, вказавши на Крістіну. – Я побачила її сьогодні на сніданку в готелі і одразу здогадалася, що це – меццо-сопрано. З часом починаєш розрізняти різні типи голосів навіть за поведінкою і стилем одягу.

Ось що значить професійний досвід та інтуїція! Я придивилася до Крістіни Меліс: усміхнена, стрижка каре, джинси, блуза. Особисто мені жодна деталь навіть не натякнула б на тип її голосу!

– А взуття у неї, певно, сценічне, – промовила Людмила. – «Притирає», щоб потім на виставі було зручніше.

Крістіна була у чобітках на невеличкому підборі. Розмірено ходила по сцені, змінювала темп кроків, іноді підстрибувала — і справді, «притирала».

***

Початкові репетиції – особливі. Все ще далеке від кінцевого результату. Все – пунктир, натяки, контури, рухи. Але саме в них уже видно імпульси, які призведуть до майбутнього великого дійства.

На сцені – чергове світло: кілька софітів, які не претендують на художню цінність. Навіть партер не занурений в темряву – як це буває під час вистави. Прозорі завіси на сцені то опускаються, то підіймаються на штанкетах.

Співаки репетирують у власному одязі. Реквізиту іще немає. Тому хтось ходить із клавіром в руках. Хтось – із термочашкою.

Спостерігаючи за творчим процесом зсередини, я вкотре розумію: ГОЛОС і ТЕХНІКА – лише передумова для світової сцени!

Найперша вимога (окрім божественного звучання) – фізична і моральна загартованість, аби гідно проходити «забіги» на довгі дистанції. Адже маршрут «з корабля на бал» (тобто – з літака на репетицію) не кожен витримає.

Я дивлюся на Людмилу, за плечима якої вісім видів транспорту і безсонна ніч. І якби я не пройшла разом з нею цей шлях, дивлячись на неї,  навіть не здогадалася б про пройдені перипетії.

Гастролі у Л. Монастирської настільки часті, що організм, який уже наче й звик, інколи «збивається з курсу».

– Буває, прокидаюся вночі, – говорить Людмила, – і не можу зрозуміти – де я? В якому місті? Майже як в анекдоті: «До біса конкретику – в якій країні?!!»

***

Оперному співаку життєво необхідна адаптивність. Партнери, режисери, диригенти можуть бути різних культур, шкіл, темпераментів. Кожен театр має свій стиль і ритм. Співакові потрібно перебудовуватися, не втрачаючи стабільності звучання, та водночас уміти швидко «влитися» в новий колектив.

На Мальті зібралися артисти з України, Греції, Японії, Іспанії, Італії, Мальти. І на період постановки  мали стати однією творчою родиною.

Я із насолодою спостерігала за атмосферою, яка народжувалася у мене на очах. Люди, які вперше бачили одне одного, усміхалися, обіймалися, говорили взаємні компліменти, жартували. Я розуміла: ці кілька хвилин перед репетицією – єдина можливість «познайомитися» і встановити «контакт» з тими, хто вже за мить буде твоїм братом і татом.

Брат – грецький баритон Дмітріс Тіліакос, соліст Ковент-Гардена та Паризької опери.

Батько – італійський бас Девід Прокаччіні, який також активно виступає на європейських оперних сценах.

Ось до партеру зайшов виконавець партії Альваро – тенор Стефано Секко, який підкорив багато провідних театрів, включно з Віденською Штаатсопер, Ла Скала, Ла Феніче, Ареною ді Верона. За мить Людмила вже розмовляла зі Стефано як з добрим знайомим. Співаки жартували, усміхалися. Я подумала: тепер на сцені вона співатиме любовні дуети не з «чужим чоловіком». Їх уже повʼязують два жарти і три усмішки!

***

Міжнародні проєкти – це завжди шалено стислі терміни постановки. Тому режисерські репетиції ніколи не починаються з обговорювання концепцій. Ніяких репетиційних класів, жодних пауз і розминок. Одразу – низький старт! На сцену! В дію! У взаємини з партнерами!

Тому  оперний співак має приїжджати на гастролі не просто з вивченою партією, а з матеріалом, який «прошитий» в підкірку мозку.

Що це таке – я по-справжньому зрозуміла, коли Колін Аттард, зупинивши оркестр і солістів, зробив уточнення і сказав: «А тепер починаємо за два такти до цифри 48».

Для концертмейстера чи музикантів оркестру, у яких перед очима ноти, все зрозуміло. А що робити співакові?

Йому дістаються дві-три ноти музичного вступу – і він має чітко зорієнтуватися. Якщо не вийшло, оркестр можуть один раз і зупинити. А от з другого – скажуть «до побачення».

Мене вражало, з якою точністю Людмила Монастирська реагувала на ремарки диригента. Її вступи були безпомилковими. Це свідчило про знання партії (Господи прости, за таке порівняння!) на рівні «патологоанатома» – в розрізі! І це при тому, що «Сила долі» в Національній опері України не ставиться.

Перші репетиції – ще не прогони. Багато зупинок. Сцени виконуються не за порядком. Це унікальна нагода побачити умовність театру. Людмила Монастирська спочатку виконувала сцену смерті, а після –  любовний дует. За день доводилося багато разів «вмирати» й «оживати». «Померши», вона іноді відкривала одне око,  –  треба ж бачити, що там робить режисер і як, за його підказками, краще застигнути в позі «вічності». А коли партнер, ридаючи, трусив її Леонору за плечі, могла раптом посміхнутися, похвалити його за чудову експресію і знов «відійти».

***

На сцені Людмила Монастирська та Хіденорі Іноуе. Японський бас-баритон почав співати досить пізно –  у 28 років. Але за 10 років карʼєри встиг підкорити понад 30 театрів, зокрема в США, Німеччині, Італії, Румунії та Гонконзі.

Великий дует Леонори та падре Гвардіано. Складний, розгорнутий. Зіткнення особистої пристрасті та церковної дисципліни. Сопрано має витримати психологічну напругу й технічні вершини, а бас – зберегти велич і спокій, не перетворюючи сцену на суху проповідь.

Леонора Людмили Монастирської в цьому дуеті – жива душа, яка шукає рятування. Вона балансує між покорою і особистим болем. Передає страх і рішучість. Її голос потужно-блискучий у пристрасті  і прозоро-зворушливий у молитовних фразах.

Після виконання дуету Хіденорі вийшов з образу «духовної непохитності», засяяв променистим усміхом і… міцно обійняв Людмилу прямо на сцені!

Я зрозуміла, що стала свідком унікального моменту: адже у японській культурі демонстрація чоловічих емоцій – табу! Японці не обіймають навіть близьких друзів! Тим більше публічно!

Отже, ці обійми не просто про захват. Вони –  про виняткову силу емоційного ПОТРЯСІННЯ! Це означає, що мистецтво Людмили Монастирської «пробило» навіть тисячолітні культурні кордони.

У перерві співачка спустилася до мене в партер. До нас підійшов Хіденорі, звернувшись до Людмили:

– Маестра, я чув, що у вас незабаром гастролі в Метрополітен-опера? Коли саме?

– У травні-червні 2026 року я співатиму там «Турандот» Дж. Пуччіні, – відповіла Людмила.

– Оооо! – театрально вигукнув співак, оцінивши неймовірну теситурну складність партії та додав: Феноменально! Я в цей час теж буду у Нью-Йорку! Матиму щастя з вами побачитися!

Коли співак вийшов з партеру, Людмила зітхнула:

– Ви чули? Хіденорі називає мене «маестра». Це так мене засмучує!

– ???

– Зазвичай словом «маестро» звертаються до диригентів, – пояснила співачка. – Відносно співаків його використовують значно рідше. Я чула, що так називали лише Пласідо Домінго… Невже я така стара?

Я мимоволі усміхнулася.

Слово «маестро» означає «майстер» і до співачок його, справді, майже не вживають. Примадонн радше називають «signora» або «madame». «Маестра» звучало хіба що до Марії Каллас чи Монтсеррат Кабальє.

Отже, це не про вік. Це – про виняткову повагу!

***

Коли Людмила Монастирська не брала участь у певних сценах, вона не «вимикалася» з процесу.

Памʼятаю, на підмостки вийшов італієць Тіціано Браччі (виконавець партії Фра Мелітоне), відомий своїми виступами у Віденській Штаатсопер, Ковент-Гарден, Берлінській Дойче-опер. Його баритон критики називають buffo – за комедійність та характерність звучання.  

Почувши Т. Браччі, Людмила Монастирська одразу оцінила його акторські здібності та з захопленням промовила: «Який типаж!».

Почали репетирувати третю дію – сцени війни. На сцені зʼявилися артисти хору із гвинтівками та піснями. Все виглядало досить урочисто, навіть красиво. Втім, Людмила подивилася на все це іншим – не мистецьким – поглядом, і раптом промовила:

– Схопила себе на думці, що у театрі війна завершується гучними оплесками. А у нас в Україні – могилами та хрестами…

Перший репетиційний день добігав кінця. Поки всі складали речі, співачка підійшла до концертмейстера, довго щось говорила. А повернувшись до мене, пояснила:

– Хотіла подякувати людині, яка акомпанувала нам із ранку до ночі. А ніхто не промовив до нього жодного доброго слова!

Це рідкісна якість Людмили Монастирської – дякувати за те, що інші сприймають як обовʼязок. Вона бачить за будь-якою працею живу людину – з її сумлінням, цінністю, втомою.

– Ох, і наспівалася! – з полегшенням сказала Людмила, коли ми виходили із зали. –  Утім, це перша репетиція з партнерами, тут не «побережешся»!

І додала із захопленням:

– Але ж яка божественна музика! І яке щастя, що вам випала нагода почути її наживо!

Яна Іваницька

Фото: архів театру “Аврора” (Гозо), особистий архів Людмили Монастирської, Яни Іваницької.

Частина 4: Нічна симфонія Ір-Рабата

Довідка:

Яна Іваницька – письменниця-документалістка (авторка восьми книжок); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт», 2008 рік). Перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 33-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 440 статей, з них 48 наукових); сценаристка документальних фільмів; перекладач-драматург (24 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.