Це не той балет, на якому втомлені робочим днем глядачі борються зі сном. Тут вони прозрівають і набираються сил. Щойно артисти виходять на сцену, відбувається фантастичне очищення мистецтвом — справжній катарсис!
«Київ Модерн-балет» подарував киянам вечір коротких вистав, поєднавши вже улюблені глядачами мініатюри з новинками.
Одноактний балет «Вгору по річці», показаний у першому відділенні, — фантазія на тему оповідання американського письменника Френсіса Скотта Фіцджеральда «Загадкова історія Бенджаміна Баттона». Вона представлена як укладення угоди вмираючого старого з дияволом, після якої його життя яскравим калейдоскопом прокручується у зворотному напрямку під пронизливу музику Олександра Родіна. Я захоплювалася цим балетом уже вдруге (і дай Боже, не востаннє!).
Друге відділення складалося з дуже різних за характером і настроєм історій, не пов’язаних між собою. Засновник і головний балетмейстер театру Раду Поклітару розповів про ці твори: «Постскриптум» — це калейдоскоп хореографічних новел. Де кожна з них — окрема історія, окремий зліпок із повсякденності й поетичності життя, яке ми проживаємо. Крім моїх трьох прем’єрних мінібалетів «Скорлупа», «Соната срібного світла» та «Я люблю тебе», ви зможете побачити роботи майбутніх зірок сучасної хореографії нашої країни — і, сподіваюсь, світу — молодих балетмейстерів Катерини Курман та Івана Зайця. З надр нашого театру виросла в мистецтві ціла плеяда хореографів, і я надзвичайно щасливий, що зміг підставити дружнє плече допомоги моїм юним колегам, коли вони робили свої перші кроки в мистецтві».
Це були короткі й змістовні історії, розказані мовою, зрозумілою в будь-якій точці світу. Вишуканим складом рухів. І мені дуже сподобався світловий та фоновий мінімалізм з акцентом на приголомшливо красивих танцюристах. Дивишся на ці постановки — і здається, що забуваєш дихати. Актори не просто проживають виставу, вони настільки виразні, пластичні, легкі, природні й неймовірні водночас, що хочеться все це “поставити на повтор” і переглянути ще і ще!
«Пил твоїх підвіконь» — дует, у якому пульсує відчайдушна і красива пристрасть, то затихаючи, то спалахуючи.
«Скорлупа» — візерунковий танець, у якому відчувається світлий початок нового життя, що подає таємні знаки, свій унікальний код, свої сонячні імпульси.
«Танцюємо Перголезі» — у цьому танцювальному дуеті є щось механічне, немов це звична робота двох ляльок, за пластиковою оболонкою яких живуть дві чутливі ніжні душі.
Мініатюра «Ці люди» — яскраві картинки з життя сусідів або просто друзів під грайливий французький шансон. У двох настроях. Шарман!
«Соната срібного світла» мені здалася сном сплячої красуні, яка не може вибрати одного з двох відданих шанувальників, бо вони чудово доповнюють одне одного. Фантастичні танцюристи. Ех, треба брати обох!
Наступною «вималювалася» комічна сценка «на трьох» — «Ой я чумак нещасливий». І це цілком зрозуміле «будьмо!» змінилося ще одним любовним трикутником — «1+1+1», де все було набагато складніше. У ньому свої пристрасті виливали всіма обожнюваний чоловік і дві палкі жінки. Настрій — вогонь, але ви навіть не уявляєте, чим усе закінчилося!
Після цих грайливих тріо раптом з’явилися трагічні ноти. Останньою була найбільша мініатюра вечора «Я люблю тебе» — історія похорону кохання. «Новопреставлений» отримує ангельські крила і намагається допомогти молодій вдові знайти нове кохання. Емоційна, добра, але дуже сумна історія. Раду Поклітару розповів про цей свій твір: «Це моя хореографічна фантазія про кохання, про перемогу чистого почуття над смертю і про перетин двох світів — світу живих і світу мертвих. Музика геніального латвійського композитора Петеріса Васкса дозволила нам створити виставу величезної емоційної екстравертності».
Чесно кажучи, важко описати весь спектр емоцій, відчутих цього вечора. Вечора насолоди ефектними постановками та найвищою майстерністю танцюристів, милування роботою м’язів, красою та складністю рухів. Було відчуття, що перебуваєш в іншому вимірі, з яким не хотілося розлучатися. І уявіть собі — актори вийшли на сцену театру, який кілька днів тому був понівечений ворогами: уламки пошкодженої будівлі ще не встигли вивезти, і вони купою лежали позаду неї. Колектив театру виніс цей біль за межі храму мистецтва і наповнив зал своїм фантастичним світлом, яке надихає і дає сили жити далі. І мені вкотре хочеться, щоб ці шедеври хореографії побачив увесь світ!
Наталія Кряж
Фото: В. Гнідаш
Якщо Вам сподобалася стаття, автору буде приємний комплімент