Кожен мій приїзд до рідного міста Умань завжди викликає особливе почуття — ностальгію, від якої стискається серце. Це було нещодавно, це було давно… У пам’яті спливають картини дитинства, особливо хочеться поділитися спогадами про мою дитячу музичну школу і як педагогу пов’язати їх зі своїми роздумами про естетичне виховання людини.

Я народилася і до 15 років жила в цьому чудовому місті, відомому своїм дендропарком «Софіївка» — другим за величиною і найкрасивішим парком в Україні, якому вже 230 років (був закладений у 1796 році польським магнатом Потоцьким для своєї дружини Софії). Ця рукотворна пишність та історія її створення розвинули в мені почуття візуальної краси, а навчання в музичній школі Умані збагатило знаннями та навичками в музиці.

У цій школі (зараз це Уманська дитяча школа мистецтв) я провчилася 8 років. Вона є однією з найстаріших і найкращих шкіл Черкащини. За 126 років існування вона виховала цілу плеяду талановитих музикантів та вокалістів, які своєю творчістю приносять славу не тільки місту, а й усій Україні. Там навчалося багато відомих особистостей і музикантів України. Серед них — шеф-редактор українського журналу «Джаз», кандидат мистецтвознавства Валерій Павлович Титаренко, який зробив великий внесок у розвиток джазу в Україні; відомий джазовий піаніст і педагог не тільки України, а й Європи, народний артист України Володимир Соляник. Колишні випускники школи — відомі діячі культури України: Лідія (лауреатка міжнародних конкурсів, концертна виконавиця на сценах світу) та Алла Сахарови — заслужені артистки України; Олена Оріщук — доцент кафедри фортепіано (Донецька, Пекінська консерваторії); композитори Борис Левенберг (Ізраїль), Вадим Ніколаєв (Уманський обласний музичний коледж ім. П. Демуцького) — член Спілки композиторів України, Вікторія Ченська (солістка Київської опери). Видатний педагог України, викладач кафедри спеціального фортепіано Київської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. М. Лисенка при Національній музичній академії України, випускниця Н. М. Найдич організувала на базі школи Фестиваль фортепіанної музики «Травневі зустрічі», на якому протягом багатьох років знайомила школу та суспільство зі своїми видатними та відомими у світі учнями-піаністами-виконавцями (Дмитро Найдич, Дмитро Чоні, Павло Лисий та ін.).

Пам’ятаю, як ми, діти, з радістю ходили на заняття зі спеціальними музичними папками з ручками на довгих мотузках і дуже пишалися цим: саме за ними можна було визначити, що ми — учні музичної школи. Я навчалася в однієї з найкращих, дуже вимогливої викладачки школи — Лілії Яківни Гойхман. І завжди намагалася вивчити набагато більше, ніж вона задавала додому. Мені подобалося, коли вона запрошувала на наші уроки інших викладачів, щоб вони послухали, як добре я граю!

Найкращих учнів нагороджували виступом на обласному концерті — на сцені міського театру. Це вважалося великим досягненням і гордістю: відбирали по одному учневі зі школи. І мені випала честь представляти нашу школу, коли я навчалася у випускному класі. Цей день дуже добре запам’ятався: я виконувала знамениту п’єсу Ференца Ліста «Лорелея». Моя викладачка завжди надихала мене розповідями про твори, які давала вивчати. Ці барвисті історії розпалювали мою уяву, додавали емоцій. Легенда про Лорелею мене дуже зворушила. Виступ був тріумфальним!

Також у мене була незабутня і чудова репетиторка Ася Лазарівна. Разом із Лілією Яківною вони прищепили мені любов до музики та праці, яка так необхідна для того, щоб досягти значних результатів. Мої батьки не були пов’язані з мистецтвом, але були для мене прикладом працьовитості. Батько — учасник бойових дій, у квітні 1945 року брав безпосередню участь у боях за Берлін. Після закінчення війни тата в грудні 1951 року направили на роботу в Північну групу військ (Польща) викладачем географії в середній школі при військовій частині (м. Легниця) і директором цієї школи. У 1953 році тато повернувся до Умані, де працював учителем географії, завучем і директором школи та одночасно вступив до аспірантури й закінчив її. У січні 1961 року його запросили до Києва на роботу молодшим науковим співробітником в Інститут економіки АН УРСР. Тато був чудовим екскурсоводом, дуже добре знав історію не тільки Софії Потоцької, а й докладно весь маршрут від Києва до Умані. Мама була депутатом міської ради в Умані, завідувачкою аптеки. Моя тітка була завідувачкою міської дитячої бібліотеки, і я постійно ходила до неї по книги.

Після закінчення 8 класу середньої та музичної шкіл я вступила до престижного Київського музичного училища ім. Р. Глієра, оскільки вирішила продовжити музичну освіту, а музичного училища на той час в Умані не було. Я дуже багато займалася. Бажання вступити було настільки сильним, що я сиділа за фортепіано по 6-8 годин щодня. Бабуся стояла наді мною і благала: «Галочко, відпочинь, у тебе будуть боліти ручки!». Крім того, мені хотілося довести своїм друзям, особливо Міші Александрову, який навчався в Ростовському музичному училищі, Володимиру Полуляху, який вступив на навчання до Київського художнього інституту, що я теж можу вступити. І я це зробила. Життя в музичному училищі було дуже цікавим. Паралельно я відвідувала художні музеї Києва, лекції з живопису, що мене цікавили, розширюючи свій кругозір. Закладена в дитинстві любов до краси та мистецтва відіграла велику роль у моєму становленні.

Після закінчення музичного училища я працювала в кількох київських музичних школах і водночас концертмейстером у Київському вар’єте, а також спілкувалася з відомими балетмейстерами України. Саме там я познайомилася зі своїм чоловіком, відомим музикантом, композитором та аранжувальником Євгеном Дергуновим, який високо оцінив мої здібності концертмейстера. У нас вдома панувала творча атмосфера, квартиру постійно відвідували відомі музиканти.

Після смерті Євгена Дергунова у 2001 році в Києві створили першу і єдину в Україні Школу джазового та естрадного мистецтв (ШДЕМ), її директором став друг Євгена — відомий музикознавець Петро Полтарєв. Я досі працюю викладачем у цій школі і продовжую справу Євгена Дергунова. З 2002 року в школі щорічно проводилися Всеукраїнські джазові фестивалі, присвячені пам’яті Євгена Дергунова — «Зимові джазові зустрічі». З 2016 року в межах фестивалю «Зимові джазові зустрічі» проводяться Паради біг-бендів, присвячені пам’яті Є. Дергунова у філармонії та консерваторії.

Своїм учням я прищеплюю любов до музики, особливо до джазу, пишу невеликі п’єси, які вони виконують на конкурсах і фестивалях та отримують за це нагороди. Аналізуючи свою пристрасть до всього прекрасного, до пізнання світу, його культурної спадщини, знайомства з різними країнами, я розумію, що цей інтерес живе завдяки корінню, закладеному в моїй рідній Умані. Цього року після приїзду я прийшла до дитячої музичної школи, піднялася на другий поверх старовинними залізними сходами і зайшла до актового залу, де на сцені проходила репетиція педагога Ніни Павленко з випускницею. Вони грали «Блюз» Марти Майєр. І ця сцена немов повернула мене в дитинство — ніби минулих років не було. Чудовий живий творчий процес!

Все, що закладається в дитинстві, безперечно позначиться в майбутньому. Як каже прислів’я: «Що посієш, те й пожнеш».

Галина Макаренко-Дергунова

Фото — з архіву Галини Макаренко-Дергунової

Для колажу в заголовку використано фото Андрія Вдовиченка

Довідка:

Галина Макаренко-Дергунова — відповідальний секретар Асоціації естрадних та джазових оркестрів України Національної всеукраїнської музичної спілки, співголова Координаційного центру молодіжного джазового руху України та співголова Відкритого молодіжного джазового форуму. Авторка двох проєктів: «Творча співдружність міст України» та міжнародного творчого проєкту «Творча співдружність міст України та Європи «INTERNATIONAL ART PROJECT». Любить і постійно відвідує всі провідні джазові фестивалі України — одеський, львівський, вінницький, дніпровський, черкаський, київський. Статті Галини Макаренко-Дергунової публікуються в журналах і соціальних мережах. Нагороджена почесними грамотами та подяками за вагомий внесок у розвиток джазового мистецтва України, а в 2025 році — їй довічно призначена Президентська стипендія.