Яна Іваницька: Як росіяни брали Чорнобиль (фрагмент із книги «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий»)
Перед тим, як запропонувати чергове есе з книги «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий» я хочу трохи розповісти передісторію – розраховуючи не стільки на українського читача, скільки на читачів інших країн, які читатимуть видання шістнадцятьма мовами. Адже для того, щоб зрозуміти саркастичний гумор цього фрагменту, необхідно знати контекст.
Отже, коли росія почала повномасштабне вторгнення, армія наступала з усіх боків. В тому числі – з боку Білорусі, через Чорнобильську зону відчуження. Щоб зрозуміти масштаби трагедії 1986 року на Чорнобильській атомній станції, що недалеко від Києва, варто лише назвати один факт: під час аварії 26 квітня відбулося виверження потужністю 300 атомних бомб, скинутих на Хіросіму. З того часу 30-кілометрова зона навколо ЧАЕС є небезпечною «зоною відчуження».

Однак, як справжні колонізатори, російські війська нехтували будь-якими особливостями українських реалій, але ніде це нехтування не було настільки очевидним, як під час їхнього перебування на ЧАЕС. У 2022 році російська армія окупувала Чорнобиль не лише без жодного пострілу, а й без жодного уявлення про те, як далі діяти з місцем, що потребує дуже особливого підходу.
Щоб виміряти рівень радіації, росіяни привезли своїх дозиметристів і, ґрунтуючись на їхніх даних, повідомили своїм солдатам, що тут так само безпечно, як на курорті. Частина росіян у це повірила і навіть почала називати ЧАЕС «санаторієм» для відпочинку між поїздками на фронт біля Києва. Адже вони вважали зону ЧАЕС безпечною, бо знали: українська армія їх не обстрілюватиме.
Низький уклін українським атомникам-добровольцям, які приїхали на Чорнобильську станцію під час окупації і цілодобово робили все можливе і неможливе, аби не сталася ще одна ядерна трагедія.
«ВАША СВЄТЛОСТЬ, ВАШЕ СІЯТЄЛЬСТВО»,
або ЯК РОСІЯНИ БРАЛИ ЧОРНОБИЛЬ»
З книги «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий»
Російський офіцер підійшов до Сергія Дедюхіна,
інженера з фізичного захисту ЧАЕС, і спитав:
“Кажуть, на території є сховище ядерних відходів.
Це правда, що там не можна копати?». Дедюхін відповів:
“Звісно, можна. Але недовго”.
(Квітень 2022 року. З реальної розмови)
Війна – це завжди страшно. Але коли вона почалася – розгорнута і повномасштабна – ми ніколи не думали, що це ще й смішно. Не дарма на теренах інтернету російській армії неодноразово присуджували «Премію Дарвіна», яку отримують ті, хто зазнає фатальних невдач через власну тупість. Яскравий приклад – те, як рашисти «брали» Чорнобиль. На цьому напрямку вони таки заслужили не лише медаль, але й орден. На честь того ж Дарвіна.

Сама думка заходити з боку Білорусі через «зону відчуження» у нормальної людини викликає заперечення. Але не у росіян. Вирішили – зробили. Почали заходити з козирів – штурмових десантних військ. З території Білорусі вилетів літак і всіяв небо над Чорнобилем парашутами. Втім, перша спроба виявилася невдалою: раптово здійнявся вітер і … десантура перетнула кордон у зворотному напрямку, приземлившись на території тієї ж самої Білорусі.
Під час другої спроби русскіє виявилися досвідченішими щодо вітру, але не врахували застарілість виданих їм мап. Бравим воякам всучили мезозойські екземпляри, в яких Земля ще тримається на трьох слонах. В результаті десант був упевнений, що опускається в густому лісі, а виявилося – на пустир. Ліс давно спиляли, і штурмовики опинилися на полі, як на долоні. Половину славні бійці ЗСУ розстріляли ще у повітрі, іншу – під час приземлення.
Втретє спрацював досвід двох попередніх «вторгнень», і русскіє вʼїхали до Чорнобильської зони на танках. Проте в цьому випадку не вистачило розуміння елементарних речей: 40-тонна махина миттєво здіймає у повітря шар радіації, який осідав там протягом 30 років. Втім, радіацію, як і Бога, не видно, а значить для русскіх вона не існує. Власне, як і Бог.

Надихавшись стронцієм, військові отримали «джек-пот» – наказ керівництва копати оборонні траншеї в Рудому лісі. Копали з ентузіазмом. Тож, те, що не встигли здійняти в повітря танки, підняли лопатами з-під землі – ну, щоб вже «наверняка»! Почала діяти дитяча приказка про 10 негренят. З кожним днем русскіх ставало все менше – їх штабелями почали відвозити до радіактивного госпіталю, що в Гомелі, з променевою хворобою. Хтось помирав одразу, комусь лікарі відпускали максимум рік.
Російський генерал, генерал-полковник, герой росії Володимир Шаманов у москві поквапився заспокоїти із трибуни російський народ. Авторитетно заявив: «Все, що кажуть про радіацію – фейк! Ці позиції займали наші партизани ще під час Великої Вітчизняної війни, і ні в кого з них променевої хвороби не було!» «Русскій народ» навіть цю байку зʼїв. Але що дивовижно: розповідалося ж не про часи Київської Русі, а про 1986 рік, свідком чому була більшість росіян, які нині живуть!
Втім і на цьому історія не закінчилася. Адже, якщо «русскіє ідут», то дійшли вони до того, що захопили і саму Чорнобильську АЕС. Робітники на ЧАЕС всі ходять в спецодягу, в респіраторах. Рашисти ж – без усілякого захисту. Двері, де було написано «суворо заборонено» – відчиняли найпершими, бо їм здавалося, що там знаходиться найцінніше. Для другої армії світу ж не існує ні заборон, ні перепон. Обікрали АЕС, забрали електрочайники, чашки, тарілки, ложки, виделки… А головне – в одному з секретних приміщень знайшли цікаві металеві штукенції. Що воно за чудасія не зрозуміли, але вигляд вони мали пристойний. Звісно, поцупили і по кишенях розпихали. Виявилося, що це 133 спеціальних елементи, які досі випромінюють радіацію. Два тижні знаходження поруч – смерть!

Коли росіяни почали світитися в темряві від отриманої радіації, наші гумористи радили: тих, хто знаходився в Чорнобилі тиждень – називати «ваша свєтлость», а тих, хто два – «ваше сіятєльство».
В усіх своїх невдачах росіяни, звісно, звинувачували українців. І тоді Кадиров зрозумів, кого треба взяти в полон, аби Україна пала. Було оголошено полювання на «прєдводітєля хохлов» – на БАНДЕРУ. Народ росії на цьому мало розумівся, знав, що він «нацист», а імʼя його начебто… Остап. Ну, цей Банд… Бенд.. Бендер? Точно, Остап. Остап Бендер. Принаймні, так це звучало в документальному соцопитуванні. Запис є в інтернеті.
Наші ж незламні співвітчизники у соціальних мережах випустили черговий мем: Портрет Степана Бандери та підпис: «Із нетерпінням чекаю зустрічі із Кадировим».

Згодом російські війська таки почали тікати з території АЕС та зони відчуження, бо одні вояки мерли як мухи, інші – потрапляли під вогонь ЗСУ. Втечу рашисти-пропагандисти охрестили «жестом доброй волі» і «отріцательним наступлєнієм». Через кілька днів головний крейсер російського флоту «Москва» здійснив «отріцатєльноє всплитіє». За 9 місяців війни ЗСУ подарували рашистам понад 100 000 отріцатєльних жизнєй. А незабаром, дуже в це вірю (!), ми будемо святкувати їхню отріцатєльную пабєду.
Яна Іваницька, доктор філософії
Фото (з мережі) надані авторкою
Довідка:
Яна Іваницька – письменниця (авторка семи книжок – про мистецтво, а також книги про повномасштабне вторгнення росії в Україну «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий», Київ. – 2023 рік «Саміт-книга»); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт); перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 30-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 400 статей, з них 48 наукових), сценаристка документальних фільмів, ведуча прямих ефірів, режисер монтажу, перекладач-драматург (22 постановки у Національному театрі оперети України). Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.