Театр Сучасної Драми та Комедії – молодий творчий колектив, репертуар якого зачіпає актуальні теми та свіжо і майстерно подає їх глядачеві. Його художній керівник Олександр Білера в інтерв’ю «Імпровізатору» розповів про реальні життєві драми та комедії театру.

– Чи змінився репертуар з початку повномасштабної війни?

– Абсолютно. Залишилася тільки одна вистава, решта – всі нові. У зв’язку з тим, що більша частина трупи виїхала за кордон, довелося змінювати і акторський склад, і творчий матеріал. Зі старого залишилася тільки одна комедія положень – “Пікантна ситуація”. Все інше – нові матеріали: “Кар’єра” Валентина Тарасова, “Країна Зеро” Надії Симчич, “Алло” Сергія Марена, “Поцілунок Монро” Ольги Анненко.

– Чи багато акторів приїхало з інших міст?

– Двоє – переселенці з Луганської області, решта були безпосередньо в Києві.

– Кого у трупі театру вважаєте справжньою зіркою?

– Я не звик виділяти когось окремо.

– Яка вистава за цей час була найуспішнішою?

– На цьому етапі найпопулярнішими є три вистави – “Алло”, “Поцілунок Монро” і дитяча казка “Таємниця Країни Сонячних зайчиків”.

– Яке місце займає імпровізація у ваших виставах?

– Досить вагоме. Ми даємо можливість акторам імпровізувати. Щоб, як то кажуть, не було мертвої фігури на сцені, потрібно давати трохи повітря. Це покращує акторську техніку, на тлі цього вони навчаються ще глибше втілюватися в образ, опрацьовувати його, відчувати ширшу палітру. Коли актора постійно заганяють в однотипну лінію, рано чи пізно образ стає неживим.

– Ви нещодавно повернулися з гастролей – міжнародного турне по країнах Європи. Наскільки складно було їх організувати?

– Дуже складно. Найважче – це виїзд чоловіків. До того ж ми діяли абсолютно на свій страх і ризик – не було жодних контрактів, відповідно, жодне міжнародне право нас не прикривало, крім прав людини. Було побоювання, що хтось із нашої команди раптом відмовиться, або хтось із того боку – в останній момент. Слава Богу, у нас усе вийшло. Щоправда, був технічний момент. Коли ми вже їхали додому, одне наше авто зламалося. Я, як відповідальний за групу, ризикував залишитися там надовго і прострочити час повернення. Довелося викликати тральника і тягнути машину тралом. Багато складнощів, але кайф у тому, що везеш шматочок України українцям, які поїхали за кордон із різних причин і сумують за нею. Люди дуже вдячні за таку підтримку – мати можливість подивитися наживо наші вистави українською мовою.

– У яких містах і на яких майданчиках були ваші гастрольні виступи?

– Переважно це були культурні центри. Наприклад, були у Франкфурті – там держава добре ставиться до заходів на безоплатній основі. У нас такого взагалі немає – якщо прийдеш у нашу державну установу і скажеш, що хочеш безплатно зіграти виставу, тобі скажуть: “Дякую, до побачення!”. А там кажеш, що максимум, що може бути – це якийсь донат за бажанням, і без проблем отримуєш дозвіл. Виступали в культурних центрах і клубах у Німеччині, Угорщині, в Польщі (там також давали спектакль і в українській школі).

– Тобто ви їздили як волонтери? А де на все це взяли гроші?

– Організатор зі свого боку покриває витрати на пальне і забезпечує проживання та харчування. Щоправда, не всі організатори змогли компенсувати нам витрати, і довелося діставати гроші зі своєї кишені. Повторюся – має бути державна програма, яка все це забезпечить. А оскільки її немає, росія абсолютно спокійно там просуває свої правила. Культурний вакуум дуже просто заповнюється.

– Виходить, що ви навіть працювали собі в мінус?

– За фактом – так.

– Чому ви на це пішли?

– Просто це потрібно комусь робити. Ми добровольці, які зібралися, все проговорили і вирішили їхати.

– Особисто я вважаю, що українському глядачеві на цей час потрібні вистави з позитивними емоціями, а за кордон треба вивозити те, що відображає нашу реальність. Тобто нам – комедії, їм – драми. А що ви обираєте для гастролей?

– Це така умовна штука. У нас є трагікомедії. Наприклад, у виставі “Алло” люди після ядерного вибуху опинилися в бункерах. Там присутня тема війни, людини, яка залишилася наодинці із самою собою. У неї є тільки фантазія та інша людина – на телефонному дроті. Ми хотіли повезти цю виставу до Німеччини, але технічно не вдалося. Так, звісно, треба везти, але це має бути абсолютно чіткий проєкт за державної підтримки, якої в нас поки що немає. На жаль, такі реалії.

– Але на нашого глядача зараз такі теми, напевно, діють гнітюче.

– Усе залежить від драматургії та форми подачі. Не треба катувати людей, які й так зґвалтовані війною. Має бути натяк на те, що потрібно жити, рухатися далі, має залишатися надія. Мають бути елементи комедії, щоб полегшити форму подачі.

– А як економічно зараз почувається театр?

– Потихеньку виживає (сміється). Ми показуємо вистави в Києві, гастролюємо Україною – наші квитки продаються через офіційні джерела. У Європі поки що за гроші ми не можемо показувати наші вистави, там для цього потрібно виконати багато вимог.

– Чого у вас зараз більше – драми чи комедії?

– Комедії, трагікомедії. У хороших комедіях теж присутня якась драма. Наприклад, ми ставили колись виставу “Жодних варіантів”. Там весело і смішно, а у фіналі підіймається серйозна тема – виявляється, що в дитини все життя не було сім’ї. Як то кажуть, і сміх, і сльоза нависає.

– Пригадайте найвеселіші історії вашого театру.

– Ну, наприклад, гастрольна історія. Ми влітку виїжджали, стоїмо на кордоні, вже проходимо митницю, а поляк мене зупиняє, і каже: “Пан не поїде!”. Як виявилося, у мене був паспорт старого зразка. З невеликою затримкою ми все-таки владнали цю проблему. Ось так – я, організатор, усіх зібрав, а себе забув! (сміється).

– А смішні моменти на сцені?

– Їх завжди дуже багато. І насправді глядач їх не помічає. Буває, йде динамічна комедія, за лаштунками – кіпіш, і актор вискакує на сцену не у свій час. Постоїть, щось скаже – і тікає.

– Скільки вистав на місяць у вас іде?

– За листопад ми відіграли дванадцять, із них вісім – гастрольних. А в грудні планується шість – у Києві, в Бучі, у Львові та в Борисполі.

– Якісь прем’єри готуються?

– Прем’єру плануємо на наступний рік, кінець січня. Це буде трагікомедія, з назвою поки не визначилися.

Наталія Кряж