Під час виконання у столиці «Реквієму» Джузеппе Верді в моїй свідомості постійно пульсували дві фрази латиною. Перша, всім відома: «Памʼятай про смерть!» Власне, це і тема «Реквієму» (заупокійної меси), і нашого сьогодення, в умовах якого ми про смерть НЕ ЗАБУВАЄМО – наш клятий сусід нагадує про неї безперервно. А от інша фраза – «Памʼятай про життя» зринала, скоріше, не завдяки, а всупереч. Бо росіяни, особливо останні три місяці, влаштували в Україні абсолютний психотерор, маніакально знищуючи мирне населення. Але, як би не було скрутно, аналізуючи всесвітню історію, я доходжу висновку, що зло ніколи не перемагає остаточно. Так, воно завдає багато болю. Але тільки добро є тою життєдайною силою, яка утримує людство від самознищення уже стільки років поспіль. Отже, ми, українці, як ніхто інший, усвідомили, що найнеобхідніше серед пекла – ПАМʼЯТАТИ ПРО ЖИТТЯ! А це значить – перемагати темряву світлом, радіти кожному світанку, робити на своєму місці все, що залежить від кожного з нас!

Саме такою мені видалася концепція «Реквієму» під орудою народного артиста України Володимира Шейка. Його прочитання «Реквієму» – це, з одного боку, присвята тим, хто знаходиться в іншому світі. Це – і його викладач, видатний хормейстер Лев Венедиктов, якому присвячене виконання (проєкт ініційований В. Шейком та ще одним учнем Л. Венедиктова – народним Богданом Плішем, головним хормейстером Національної опери України). Це – і полеглі Герої під час нашої Великої війни з росією, і безневинно вбиті мирні мешканці. Але водночас – це можливість нам, живим, переосмислити ті вічні теми, яких торкається текст «Реквієму».

Вперше Володимир Шейко виконав «Реквієм» Дж. Верді у Франції в місті Турню (Tournus) 10 липня 1995 року зі створеним ним недержавним оркестром «Україна» та чотирма солістами: Людмилою Давимукою (сопрано), Людмилою Зюбіною (меццо-сопрано), Михайлом Дідиком (тенор) та Тарасом Штондою (бас), при чому два останні саме в цьому турне вперше виїхали на зарубіжні гастролі.

– Уявіть, – згадує Володимир Шейко, – ми грали «Реквієм» у церкві Святого Філібера – саме там, де цей твір вперше прозвучав за межами Італії. Адже після премʼєри Ватикан заборонив його виконання на території Італії через свою неканонічність – твір виявився занадто світським. Навіть у Вікіпедії подається неправильна інформація. Там написано, що за межами Італії «Реквієм» був вперше виконаний у Парижі, а насправді це відбулося у Турню, у церкві Святого Філібера.

Я вдячна Маестро за те, що він допустив мене «у свята святих» творчого процесу – на всі репетиції, і я мала змогу спостерігати, як «народжується» та «збирається» цей монументальний твір за участі абсолютно неймовірних виконавців: солісти – народна артистка Людмила Монастирська (сопрано), заслужена артистка Алла Позняк (меццо-сопрано), заслужений артист Олег Злакоман (тенор), народний артист Сергій Магера (бас), хор Національно опери України, Заслужений академічний симфонічний оркестр  українського радіо, який за останні роки підкорив своєю майстерністю багато країн світу: Італія, Іспанія, Португалія, Нідерланди, Люксембург, Польща, Білорусь, Алжир, Південна Корея, Іран, Китай. Отже, на сцені було понад 150 виконавців!

Згадую, як на першій репетиції Володимир Шейко звернувся до виконавців:

– «Господи, помилуй!» можна заспівати як прохання, а можна як ВИМОГУ! Ми обираємо другий варіант!

І я зрозуміла, надзадача цього «Реквієму» – достукатися до небес! Він не просто про усвідомлення життя. Він – про НАШЕ ЖИТТЯ в УКРАЇНІ ПІД ЧАС ВІЙНИ. І так, це вимога: «ГОСПОДИ, ПОМИЛУЙ!». Бо на Землі нам уже нема до кого звертатися – світ нами грається, як футбольним мʼячем, де головним гравцем на полі спочатку був один дегенерат, а тепер – двоє. Залишилася надія лише на Бога. Але, певно, наш голос заслабкий, якщо за стільки років Він нас не почув. Значить, треба таки ДОСТУКАТИСЯ.

Вся структура «Реквієму» для мене особисто отримала нове смислове забарвлення.

Першу частину «Requiem аeternam» (вічний упокій) я сприйняла, справді, як молитву за упокій. У Володимира Шейка твір народився з абсолютної тиші: ледь було чути, як скрипки поклали на струни смички та майже пошепки вступив хор. Мимоволі згадався напис на броньовику нашого солдата: «Господи, якщо я загину в бою, прийми мене до свого раю, бо в пеклі я вже побував!». Так, початок «Реквієму» був присвячений саме Вічному Спокою.

А далі – все, що відбувалося, для мене мало абсолютно «земні» меседжі та асоціації.

Друга, найграндіозніша частина – «Dies irae» – день Гніву. Власне День Страшного Суду. І у виконанні першої теми це було таке могутнє тутті оркестру та хору, таке громоподібне клекотання литавр, такий несамовитий тайфун струнних, що мені мріялося про те, аби саме таким був День Гніву Божого на голови росіян. І перші ознаки цього Суду ми уже бачимо. Буквально днями вогняний смерч охопив пʼять регіонів росії…

Володимир Шейко під час репетицій дуже ретельно працював саме над цією темою – «Dies irae». Дж. Верді ще тоді – у 1874 році, коли писав цей твір, зрозумів головну проблему людства, тому так часто повторював «День гніву», зробивши його лейтмотивом: ми перестали боятися Суду Божого.

«Mors stupebit» (смерть здивується) – розділ, в якому навіть смерть завмирає  у здивуванні перед Страшним Судом. Сергій Магера – володар могутнього баса з красивою тембральною палітрою абсолютно вразив різноманітністю інтонацій навіть цього єдиного слова «Mors» («смерть») – від втаємниченого наспівування до трагічної напруги, від обʼєктивної констатації – до інфернального  шепоту з відлунням страху.

«Liber scriptus» – роздуми про книгу життя, де записані всі вчинки людства, і яка розгортається перед Господом. Ця частина потужна, майже оперна, що робить її особливо виразною для меццо-сопрано. Алла Позняк – володарка глибокого тембрально багатого голосу, який відрізняється регістровою рівністю та силою. У Франції її спів визнали унікальним якраз під час виконання «Реквієму» Дж. Верді. А. Позняк чудово поєднує кантиленний спів і драматичні сплески, які примушують задуматися над тим, що саме записується сьогодні у нашу «Книгу життя», і що треба змінити на цім світі, аби її можливо було читати без болю.

«Lacrimosa» сьогодні прозвучала не просто як плач про гріхи людства. Це був плач про неусвідомленість цих гріхів і відсутність відповідальності.

«Agnus dei» – невинна жертва. У канонічних текстах, звісно, мається на увазі Ісус Христос (Агнець Божий). Але в нашому контексті хіба це не Україна, розіп’ята  двома наддержавами, яка закриває собою Європу?.. У виконанні відчувалося неймовірне тембральне єднання голосів Людмили Монастирської та Алли Позняк! А яка просто наочна світла беззахисність створювалася трепетним звучанням сопрано! Страшно ставало від усвідомлення того, на які злочини здатне людство. А ще страшніше – що Божественне Всепрощення призвело не до покаяння, а до нових гріхів. Як писала Ліна Костенко:

А як подумать, дівчинко моя ти,

то хто із нас на світі не розп’ятий?

Правда, згадувалася й інша її цитата: «Такі беззахисні як я – немрущі!»

Фінал «Реквієму» – грандіозна частина «Libera me» – «Звільни мене!». У канонічних текстах – «звільни від вічного осуду», а в нашому випадку в прямому сенсі: ЗВІЛЬНИ! Аби мати ПРАВО НА ЖИТТЯ! ТУТ і ЗАРАЗ! Ця частина, яка триває майже 12 хвилин, написана для сопрано, хору та оркестру. Любов композитора до тембру цього голосу безсумнівна – це відчувається і в ролі, яку він відвів саме партії сопрано, і в мелодичній красі та різноманітності образів. Та це й не дивно, адже дружиною Дж. Верді була знаменита сопрано Джузеппіна Стреппоні.

Визнана світова оперна примадонна Людмила Монастирська виконувала «Реквієм» Дж. Верді у багатьох інтерпретаціях, з різними диригентами за кордоном і в Україні: Кент Нагано, Крістіан Тілеман, Антоніо Паппано, Володимир Кожухар, Микола Дядюра. Співачка виконувала цей твір в Румунії, Великобританії, на Зальцбурзькому Великодньому фестивалі, в Голландії, Німеччині… Неймовірне сопрано Людмили Монастирської якнайкраще відповідає всім художнім задачам твору. Її густе темброве забарвлення у голосних кульмінаціях (де часто треба перекрити тутті хору та оркестру) додає ще більшої трагічної напруги. А під час її ніжних піанісимо (особливо в частині «Libera me») зала іноді забувала дихати. Мені згадувалися ремарки композиторів, які зазначають у нотному тексті: «співати тихо, наскільки це можливо», а у наступних тактах: «ще тихіше». Так образно можна схарактеризувати і піанісимо Л. Монастирської. Іноді здавалося, що тихіше і трепетніше заспівати просто неможливо (при цьому звук був політний і заповнював всю залу!), що це був навіть не дзвін кришталю, а його відлуння. Але через деякий час співачка робила … димінуендо!

Сама Людмила Монастирська зізнається, що виконання «Реквієму» – дуже непросте завдання для сопрано.

– Сам композитор зазначив у нотах чотири піано. В операх у нього така динаміка не використовується. Два піано я памʼятаю, але навіть три практично не зустрічається. Водночас необхідно, аби це піано було повнозвучним. Я намагаюся співати так, як мене навчили – з високою позицією, а мислити інтонаційно треба навіть трохи вище, ніж звичайний тон. Так вибудовується хорове піано. І, оскільки в «Реквіємі» сопрано співає з хором, це доречно, щоб сопрано мислило саме так. Цьому мене навчила хормейстерка (до речі, теж вихованка Льва Венедиктова) Анжела Масленнікова, яка працює в Київській опері на Подолі.

Ще на початку репетицій Володимир Шейко, звертаючись до оркестру, промовив:

– З нами виступатимуть фантастичні солісти! Ми запамʼятаємо цей вечір на все життя!

Однак, була і певна пересторога: солісти уже неодноразово виконували цей твір з іншими колективами. Тож, необхідно було нівелювати старі концепції та створити абсолютно нову – зі своєю темповою драматургією, динамічним нюансуванням, агогікою. Це завдання було виконане блискуче. Певно, далася взнаки  та професійність, і сумлінні репетиції, які дозволили відчути абсолютний комфорт під час виконання. Сам Маестро зізнавався, що відчував себе не на чолі цієї грандіозної «махини», а ніби всередині. Його усміх на обличчі підтверджував, що він отримує за пультом справжню насолоду. А стиль диригування парадоксально поєднував плавність, спокій і водночас залізну волю.

Зазначу, що виконання «Реквієму» в останню мить виявилося під загрозою зриву. Коли виконавці уже були в костюмах та гримі, у столиці пролунала повітряна тривога. На Київ летіло 15 шахедів… Ми прекрасно зрозуміли, що обстріл може затягнутися… Але, на щастя, початок концерту затягнувся лише на пів години та зала була переповнена – жодного глядача обстріл не налякав!

Я їхала додому, коли заволала сирена, оголосивши про другу повітряну тривогу. З полегшенням зітхнула: концерт таки відбувся.

Минуло кілька днів, а в мені досі звучать інтонації «Реквієму» і його фінальне «Амен», яке ніби розчиняється в просторі. Це було справжнє потрясіння, коли півтори години промайнули як одна мить.

Мені подумалося: коли в Україні настане МИР, і мене спитають, чи можна бути щасливою під час війни, я відповім: «Так!» і згадаю це виконання «Реквієму»!

Яна Іваницька

Фото: Юрій Прияцелюк

Яна Іваницька – письменниця (авторка семи книжок – про мистецтво, а також книги про повномасштабне вторгнення росії в Україну «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий», Київ, 2023 рік «Саміт-книга»); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт); перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 30-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 400 статей, з них 48 наукових), сценаристка документальних фільмів, ведуча прямих ефірів, режисер монтажу, перекладач-драматург (22 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.