Як абсолютна більшість дітей Ілон Паабо (Ilon Pääbo) любила малювати. Насамперед те, що бачила довкола. Великий жовтий будинок її бабусі та дідуся недалеко від моря, сад, в якому так радісно збирати найсмачніші у світі яблука, груші та малину, та улюблений собака Тіто були світом Ілон.
Батьків, які займалися важливими справами в Таллінні, Ілон бачила переважно у вихідні. Вона не уявляла собі життя в іншому місці. До Хаапсалу вона була прив’язана всім своїм дитячим серцем.
Але 1937-го їй довелося переїхати до Таллінна, щоб піти до школи, а 1940-го повернутися до курортного містечка, бо після початку радянської окупації батьки вирішили відправити єдину дочку в безпечніше, ніж столиця, місце. Але безпечних місць під час війни не існує. Як не існує безпечного майбутнього для онуки, якщо вона залишиться в Естонії, – вирішила бабуся Ілон.
Коли “червоні” повернулися 1944-го, радянський солдат застрелив Тіто. Навряд чи без нього Ілон погодилася б сісти на корабель “Морська зірка” (Meritäht), який відвозив її з бабусею в невідомому напрямку. Це було останнє судно, яке відпливало до Європи з Естонії.
Ілон опинилася у Швеції у 14-річному віці. Спочатку вона жила в тітки, але разом з нею – така кількість біженців, що в будинку не було де повернутися. Дівчина не мала ліжка, столу, засобів для існування, а треба було якось закінчувати школу.
Молода естонка знаходила собі роботу і жила за різними адресами, вона не знала про долю батьків, і щоб якось емоційно відключатися малювала. На щастя, її стокгольмська тітка виявилася художницею. Побачивши одного разу малюнки Ілон, вона допомогла племінниці підготуватися до вступу до Akke Kumlien’s Book and Advertising school.
Профільна освіта дозволила дівчині знайти роботу в палітурній майстерні, потім – у студії декорування, а потім стати дизайнером у журналі Bonnier. Також Ілон продовжувала навчатись у Konstfack and Signe Barth’s painting school, спеціалізуючись на ілюстрації.
Коли 23-річна Ilon Wikland, яка на той час вийшла заміж, вирішила взяти участь у творчому конкурсі на посаду штатного ілюстратора у видавництві Rabén & Sjögren, вона не мала достатнього досвіду, порівняно з іншими претендентами, але художниці пощастило.
Її тестовою роботою були малюнки до повісті “Міо, мій Міо”, написаної Астрід Ліндгрен, яка співпрацювала з видавництвом. Геніальна шведська письменниця, оцінюючи конкурсні малюнки, обрала ілюстрації Ілон зі словами, “вона точно вміє малювати казку”.
Зустріч з Астрід Ліндгрен була поворотною у долі естонської художниці. Вона створювала ілюстрації до “Діти з Бешкетної вулиці”, “Малюк і Карлсон, який живе на даху”, “Роні, дочка розбійника”, “Мадікен”, “Крихітка Нільс Карлсон”, “Брати Левине серце” та інших. Ілон Вікланд стала художницею, яка проілюструвала найбільше книг Астрід Ліндгрен.
Як і знаменита шведка говорила, що пише для дитини всередині себе, так і Ілон Вікланд малювала для своєї внутрішньої дитини. Її надихали спогади про своє дитинство, і багато мотивів для “Діти з Бешкетної вулиці” та “Лотти з Бешкетної вулиці” навіяні дитинством самої Ілон у Хаапсалу та яскравим садом її бабусі.
Будучи єдиною дитиною у сім’ї, Ілон хотіла мати багато дітей. У великій стокгольмській квартирі родини Вікланд постійно юрмилися друзі чотирьох доньок, тож художниці не бракувало ні сюжетів для дитячих книг, ні моделей.
36 років тривала співпраця Ілон Вікланд із видавництвом Rabén & Sjögren і, коли ілюстраторці виповнилося 60, вона не стала більше продовжувати контракт. Але це рішення було викликане не віком та не творчою втомою. Ілон Вікланд вирішила повернутися додому через 45 років. 1990 року вона могла вже спокійно їхати до Естонії, хоча Верховна Рада Естонії прийняла постанову «Про державну незалежність Естонії» 20 серпня 1991 року.
Художниця була рада дізнатися, що великий жовтий будинок бабусі та дідуся, в якому вона була щаслива, зберігся. Під враженням від першої поїздки на батьківщину, Ілон Вікланд вирішила намалювати історію про дівчинку, яка втекла до Швеції від війни та окупації. Текст для книги “The long-long journey”, опублікованій у 1995 році, написала Роза Лагеркранц. Але наступну книгу для дітей Ілон Вікланд написала сама.
У 2002 році уряд Швеції відзначив творчість художниці медаллю Illis quorum (Illis quorum meruere labores), заснованої у 1784 році, “за визначну здатність оживляти атмосферу та персонажів зі своїх творів та творів Астрід Ліндгрен”. Це найвища нагорода, яка може бути вручена громадянинові Швеції урядом.
Фото надані авторкою