Тимур Асланов — не просто актор, а людина, яка свідомо обрала цей шлях, залишивши позаду стабільну професію. У його доробку — гучні ролі в кіно та театрі, а тепер і серіал «Кохання і полум’я» на СТБ. В інтерв’ю актор розповів, чому для нього важливо бути частиною проєкту про героїв-рятувальників, як режисер впливає на долю серіалу та яку роль він мріє ще втілити на екрані.

– Ви знялися у серіалі “Кохання і полум’я” на СТБ. Розкажіть в цілому про зйомки, яка атмосфера панувала на майданчику?

– Я дуже щасливий, що взяв участь у цьому серіалі, що мене затвердили і довірили цю роль. По-перше, я познайомився з режисером Віталієм Куксою. Я багато чув про нього раніше, і мені нарешті пощастило попрацювати з ним на знімальному майданчику — це справді круто. Сподіваюся, що нам ще випаде нагода співпрацювати в майбутньому, можливо, у другому сезоні — я на це дуже розраховую. Дякую кастинг-менеджерам, кастинг-директорам, продюсерам, зокрема Каті Шевелюк, з якою я одразу знайшов спільну мову.

Сам Віталік особисто підбирав акторів, і я з ним про це говорив. Це дуже круто, тому що вся відповідальність за кіно лежить на режисері. Давайте згадаємо: коли фільм вдалий, ми кажемо, наприклад, «Титанік» Джеймса Кемерона, «Зелена миля» Френка Дарабонта чи «Список Шиндлера» Стівена Спілберга — це найвищий клас. У таких проєктах і актори чудові, і каст вдалий, але ключова відповідальність завжди на режисері. Якщо фільм успішний, усі в захваті: і актори, і команда — усі в шоколаді. Але якщо фільм провалюється, настає парадоксальна ситуація: акторам це більш-менш пробачають. Мовляв, вони старалися, грали за сценарієм, що з них взяти? А от режисер отримує всі шишки — від «Золотої малини» до серйознішого удару по репутації. Для режисера провал — це катастрофа набагато більшого масштабу, ніж для акторів.

Тому режисер — головна людина, як диригент в оркестрі. На ньому вся відповідальність, а отже, і вибір акторів значною мірою має бути за ним. Те, що Віталік сам обирав каст, — це дуже круто. І каст справді шикарний! Багато людей, з якими я був знайомий до цього проєкту, з ким знімався чи спілкувався поза майданчиком. Наприклад, це був мій перший проєкт разом із Тарасом Цимбалюком. Я знав Тараса раніше — по сцені, по виставах, по спілкуванню, але досі ми жодного разу не перетиналися в одному проєкті. І ось завдяки режисеру склалася така атмосфера, що хотілося знімати без зупинки. Віталік вдало підібрав команду, і це відчувалося на майданчику. Окрема подяка другому режисеру Ані Єрофеєвій — вона також внесла великий вклад у цю атмосферу. Та і всій команді. Знімати було легко й приємно, і я дуже вдячний за цей досвід.

– Що можете сказати про свого персонажа, якого граєте в цьому проєкті?

– Мій персонаж — це начальник караулу, або скорочено начкар, другої зміни. Тобто це та сама зміна, що й у головного героя, якого грає Тарас Цимбалюк. Ми змінюємо їхній караул на свій, коли їхня зміна завершується. На жаль, мій персонаж у серіалі не розкритий повною мірою — у нього є ще багато глибини, яку можна показати. Він належить до другого плану. Я сподіваюся, що якщо зірки зійдуться і буде другий сезон, то про характер і глибину мого персонажа вдасться розповісти більше, адже там дійсно є що розкривати.

Це вольова людина. Начальник караулу — це як командир підрозділу, начальник зміни. Він несе відповідальність за своїх людей — і моральну, і юридичну. Від того, як він поставить роботу в підрозділі, залежить не лише ефективність виконання завдань співробітниками ДСНС, а й їхнє життя та безпека. Це набагато відповідальніша посада, ніж просто якийсь директор чи командир. Мабуть, за морально-діловими якостями я дещо схожий на героя. Без цих командирських, вольових якостей нічого не вийде. Інакше ти або не втримаєшся на цій посаді, або станеться катастрофа, біда, і твій підрозділ зазнає чогось непоправного.

– Деякі актори з серіалу проходили повноцінні тренування рятувальників ДСНС. Чи стосувалося це і вас?

– Так, на знімальному майданчику були присутні представники ДСНС, які допомагали нам у підготовці. Вони все показували й пояснювали: як правильно одягати бойовий одяг — бойовку, як швидко й коректно розкручувати пожежний шланг, як поводитися з іншим спорядженням. Це було дуже корисно, адже ми могли не лише зрозуміти технічні аспекти роботи рятувальників, а й відчути їхню відповідальність і професіоналізм. Завдяки цьому ми краще вжилися в ролі й намагалися максимально правдоподібно передати всі деталі на екран.

– Також поділіться, будь ласка, з якими новими викликами зіштовхнулися для себе під час зйомок у серіалі.

– Насправді я б не назвав це викликами, радше новими враженнями та емоціями. Для мене це був позитивний досвід. І найголовніше — нарешті знімається серіал про людей, яких наше суспільство часто недооцінює. Серіали про поліцію — це добре, але коли їх п’ять одночасно, це вже занадто. А працівники ДСНС щодня ризикують своїм життям, рятуючи інших. Я маю честь бути причетним до цього проєкту, який розповідає про їхню роботу, і це для мене велика радість.

– Що найскладніше у професії актора? Як вам здається, чи може кожен стати актором, чи з таким талантом все ж потрібно народитися?

– Найскладніше в професії актора — це те, що ти не знаєш, чи будеш затребуваним. Фізично важко даються переїзди, а ще складніше, коли, наприклад, узимку знімають сцени літа, чи влітку — сцени зими. Ти стоїш у кадрі, тобі або дуже спекотно, або дуже холодно, але ти не маєш права це показати — мусиш тримати образ. Як кажуть: любиш кататися — люби й саночки возити. Щодо того, чи може кожен стати актором, чи потрібен талант від народження, — у мене є багато прикладів, коли люди без фахової освіти грають так, ніби вони боги акторства. І навпаки: бувають люди з профільною освітою, але, вибачте, є нюанси, і не всім це вдається.

– Тимуре, ви працюєте актором і у театрі, і у кіно. Що для вас особисто є ближчим: сцена чи камера?

– Театр від кіно відрізняється  — це різна акторська техніка. Але і в кіно, і в театрі обов’язково має бути внутрішня віра. Якщо ти сам не віриш у те, що відтворюєш, і не проживаєш цього на сцені чи в кадрі, жодна техніка тобі не допоможе — вона буде ні до чого. Ти маєш це усвідомлювати, навіть у комедіях потрібно розуміти всю глибину й проживати її. Глядача не обдуриш, він усе відчуває. Мені цікаві і театр, і кіно — їх не можна порівнювати. У театрі глядач ось він, перед тобою, і ти мусиш йому повністю віддатися. У кіно ж ти граєш не в хронологічному порядку, і там важлива техніка, бо сьогодні можеш знімати фінал, а завтра — початок. Наприклад, можу сказати, що в кожному місті, куди ми приїжджаємо з виставою, різна публіка й різна енергетика.

– Чи була у вас роль, яка змусила переглянути погляди на життя або ж сильно вплинула на вас як особистість?

– Так, це була роль у повнометражному фільмі «Черкаси». На жаль, він вийшов під час пандемії коронавірусу, і вона завадила повноцінному прокату, тому, можливо, не всі його побачили. Мені пощастило бути частиною цього проєкту, адже вперше знімалося кіно про тих, про кого раніше не знімали. «Кохання і полум’я» — це перший повноцінний і якісний серіал про рятувальників. А «Черкаси» стали першим крутим фільмом про військових моряків, особливо в контексті подій 2014 року, коли останній український корабель у Криму тримався до кінця. Мені подобається, що там не було «вилизаної» картинки — це було кіно про реальне життя з усіма вадами армії та морського флоту.

Зйомки проходили в Очакові, в Одеській області, на кораблі Військово-морських сил України. Дуже шкода, що справжні «Черкаси» залишилися в Криму, але для зйомок знайшли схожий корабель. На час роботи його тимчасово перейменували на «Черкаси». Це був бойовий корабель, який перебував на чергуванні, з повним екіпажем. На палубі були матроси, деякі з яких служили на справжніх «Черкасах» і залишилися вірними Україні після окупації. Вони продовжили службу, консультували нас, а дехто навіть знявся у фільмі. Один із найкласніших моментів — це коли ми вперше в житті зустрічали схід сонця на кораблі. Так було потрібно за сюжетом: відкрите море, берега не видно. Це було неймовірно, і та роль дійсно вплинула на мене.

– Якщо б не акторство, то тоді що…? 

– Нічого. У мене є юридична освіта, я працював у державних органах, але акторство — це був мій свідомий вибір. Я прийшов до нього не в 17 років, а вже у зрілому, свідомому віці. Юридичну освіту я також обирав сам, без тиску батьків. Чому юриспруденція? У мене є загострене відчуття справедливості — це, мабуть, мій недолік, який часто заважає в житті, але саме він спонукав мене здобути цю освіту. Потім я зрозумів, що хочу бути актором, і вступив до Київського національного університету культури та мистецтв. Тож якщо не акторство — то нічого, від себе не втечеш.

– Як війна вплинула на вас як актора? Чи стало це причиною того, що ролі та робота в цілому стали сприйматися інакше?

– Звісно, війна вплинула, бо вона показала, наскільки величезне значення має мистецтво. Ми бачимо, як у росії воно може бути інструментом пропаганди — створювати картинку, яка промиває людям мізки, переконуючи їх у тому, чого насправді немає. Кіно — це потужне мистецтво, але воно може слугувати як пропаганді, так і контрпропаганді. Та якщо згадати головну мету мистецтва, то це робити світ кращим. Саме цьому має слугувати будь-яке мистецтво, незалежно від жанру. Ми несемо вищу мету — покращувати цей світ, і про це не можна забувати ні на секунду. Війна просто знову висвітлила цю ідею, викристалізувала її та нагадала, наскільки важливу справу ми робимо. Через це ролі й робота загалом.

– Що може змусити вас заплакати?

– Це коли ображають дітей, а я не можу цьому завадити чи негайно допомогти, щоб припинити це на місці. Те саме стосується тварин. Маленькі діти, беззахисні створіння — коли їх кривдять, а ти дізнаєшся про це вже постфактум, чи то з розповідей, чи з відеозапису, чи з якогось сюжету в новинах, і бачиш це як доконаний факт, але нічого не можеш вдіяти. Ця безпорадність перед несправедливістю ранить найбільше.

– Яке ваше життєве кредо? 

– Моє життєве кредо — «Справедливість існує, і за неї варто боротися».

За матеріалами СТБ