Сьогодні вийшло перше інтерв’ю Віталія Козловського після перезапуску «Пінаколади» на каналі «Марічка». У щирій розмові очі в очі Віталій відповів на найважливіші питання — «Де взяв гроші, аби закрити величезний борг перед Кондратюком» та «Що сталося з його військовою службою». 

Аби закрити борг, я продав найцінніше, що в мене було — батьківську квартиру. Мені дуже важко про це говорити, тому що ця квартира для мене була такою ниточкою з моїм батьком. Мені довелося піти наперекір, точніше, всупереч своїх бачень життєвих. Я своїй сім’ї завжди допомагав. Я в сім’ї ніколи не позичав грошей. Я ніколи не просив у своєї сім’ї допомоги. Натомість при житті мій тато дуже хотів, аби я закрив це питання з Кондратюковим і почав жити на повні груди. В мене з’явилася своя сім’я. В мене з’явилася моя дитина, моя дружина. В мене з’явилося місце, де я почав отримувати енергію. І саме завдяки сім’ї я зрозумів, що це питання потрібно вирішити, щоб мені це не коштувало. І я прийшов на могилу до свого батька. Саме це — те святе місце, куди я зараз їжджу дуже часто. Я в церкву не хожу, я зізнаюся. Я хожу на могилу до свого тата. Я розмовляю з ним. Віднині, якщо мені щось треба попросити, я приходжу на могилу до тата.

І я подзвонив мамі і кажу, що мені потрібна сьогодні допомога від сім’ї, від родини. Я ніколи цієї допомоги не просив. Мама, звісно, сказала: я тобі довіряю, я тебе дуже люблю, я дуже хочу, щоб ти і твоя сім’я жили вже нарешті, зажили, досить виживати. І я пішов в цей час на такий ризик, продавши найцінніше, що в мене було. Воно безцінне. І все.

І питання було закрите. Але треба сказати, що я закрив не тільки судові якісь рішення — це одне питання, грошове. Мій борг складався з двох частин. Перше — це виконавче провадження, це виплатити все по судам Кондратюку. А друге — це не менша сума: це забрати весь каталог своїх старих пісень. Але ж для того, аби повернути каталог усіх своїх старих пісень — це зовсім інша цифра.

***

Навесні двадцять четвертого року мене було переведено в двадцять другу окрему механізовану бригаду, де службу я проходив на Сумщині. Я познайомився, напевно, з тими людьми, з якими нас сьогодні об’єднує доля, спільна справа. І я так думаю, що ми будемо в цьому житті багато чого спільного робити. 

Зараз ми з моїм побратимом займаємося патронатною службою і зборами для нашої бригади. Ми допомагаємо сім’ям загиблих воїнів, воїнів, що безвісти зникли.

Я коли проходив службу на Донбасі, на тій самій Сумщині, я бачив ті об’єми потреб — величезні об’єми потреб для військових. Але я як солдат, як рядовий солдат, нічого не міг зробити. Я робив якісь збори тоді, я виходив до своїх підписників на зв’язок, я просив, я відкривав різні банки на квадроцикли, на машини і так далі. Це все дуже важко проходило. На службі я просив в людей допомоги і підтримки, а сьогодні я цю допомогу і підтримку надаю в повній мірі, в повному обсязі.

Я дуже радий, що я сьогодні маю можливість займатися своєю справою і не принижуючись збирати кошти, заробляти кошти на армію і закривати будь-які потреби. Я так себе завжди знецінював в своїй професії, і мені здалося, що якщо я візьму автомат в руки, я допоможу набагато більше. Але та кількість потреб, яку я побачив, я зрозумів, що я можу тільки досягти цього своєю професією.

Тому я дуже вдячний всім командирам, всім тим обставинам, які сьогодні привели мене до того, що я можу нарешті займатися своєю справою, яка допомагає мені в цей час мати якусь внутрішню сатисфакцію моєї душі і моїх потреб. Потреб, які потребують мої побратими і бригади, з якими я був дотичний під час війни.

Коли я приходив зараз до тата на могилу, я завжди казав: «Татусечко, ти мені зараз дуже сильно потрібен.» Я не буду плакати. Не плач, будь ласка, не треба. Мені дуже потрібні всі наші. Зберіться всі разом, давайте зробимо зараз поштовх вперед. Ви мені всі зараз дуже сильно потрібні. Я ніколи в житті не просив у вас допомоги, але зараз, будь ласка, давайте зберемося разом. Колись так станеться, і я приєднаюся до вас, і буде син приходити на мою могилу і просити, і ми будемо всі разом допомагати йому і його дітям, і так далі, і так далі.

І я ввірю в силу роду, і дорогі мої українці, дорогі всі ті, хто зараз мене чує, люди з великої літери «Л». Святість в наших родах, святість в тих, хто нас любив при житті, кого вже зараз немає. До них звертайтеся, просіть, просіть про допомогу, просіть про своїх, жінки, просіть своїх бабусів, ваших улюблених, які вже зараз не на землі, щоб вони берегли ваших чоловіків, які на фронті. Я впевнений, що наші рідні з тамтого світу будуть берегти нас усіх тут, наскільки це можливо. Звісно, від долі не втечеш, але треба просити. І мені здається, що в цьому і є найвища міра святості і оцеї енергії, яка не згорає, вона не згорає, просто її треба дуже правильно направляти.

***

Моя служба починалася як добровольця з Національної гвардії України. Там я десь був місяців п’ять. А потім мене було переведено якимось чином в Національний президентський оркестр.

У двадцять третьому році. В цьому оркестрі я був пів року. Це був найбезглуздіший час в моєму житті.  Це була найстрашніша дідівщина, яку я в житті переживав. 

Всюди в армії до мене була повага. Лише тільки в президентському оркестрі це було щось неймовірне.

Я зараз навіть не хочу на них акцентувати увагу. Буде час, можливо, колись, якщо я захочу, я про це розкажу. Я не хочу на них акцентувати увагу. Неприємні спогади. Дуже безглуздий час.

***

Коли я приходив зараз до тата на могилу, я завжди казав: «Татусечко, ти мені зараз дуже сильно потрібен.» Я не буду плакати. Не плач, будь ласка, не треба. Мені дуже потрібні всі наші. Зберіться всі разом, давайте зробимо зараз поштовх вперед. Ви мені всі зараз дуже сильно потрібні. Я ніколи в житті не просив у вас допомоги, але зараз, будь ласка, давайте зберемося разом. Колись так станеться, і я приєднаюся до вас, і буде син приходити на мою могилу і просити, і ми будемо всі разом допомагати йому і його дітям, і так далі, і так далі.

І я ввірю в силу роду, і дорогі мої українці, дорогі всі ті, хто зараз мене чує, люди з великої літери «Л». Святість в наших родах, святість в тих, хто нас любив при житті, кого вже зараз немає. До них звертайтеся, просіть, просіть про допомогу, просіть про своїх, жінки, просіть своїх бабусів, ваших улюблених, які вже зараз не на землі, щоб вони берегли ваших чоловіків, які на фронті. Я впевнений, що наші рідні з тамтого світу будуть берегти нас усіх тут, наскільки це можливо. Звісно, від долі не втечеш, але треба просити. І мені здається, що в цьому і є найвища міра святості і оцеї енергії, яка не згорає, вона не згорає, просто її треба дуже правильно направляти.

***

В мене образ ніяких немає до цієї людини. Більше того, я хочу сказати, що не так давно я звинувачував Кондратюка в тому, що якби його сини служили, то він, можливо, би себе і вів під час війни і по відношенню до мене, в тому числі, по-іншому. Я дізнався з достовірних джерел, що його син Сергій зараз служить, що він став добровольцем і пішов в армію.

Я так само приношу перед Кондратюком свої вибачення за те, що я так сказав, я цього не знав. Я знаю, що таке батьківське серце і як ти переживаєш за свою дитину. Тому я бажаю, щоб син ваш, Ігоре, повернувся живим, цілим, здоровим і щасливим, щоб він ще прожив довге і щасливе життя.

Я, взагалі, хочу, щоб усі діти, усі сини, усі дочки нашої країни повернулися і щоб ми ще відчули, що таке щасливе життя, безтурботне життя під мирним небом.

За матеріалами  ©YULA