Те, що фільм «Очі: Легенда Карпат» про Україну, зрозуміло вже із заголовка. Та й фрагмент, де Віллем Дефо натхненно виспівує пісню «Взяв би ту бандуру», гуляв інтернетом задовго до його виходу, захоплюючи українську публіку, – наша людина!
Однак. Чим далі у фільм, тим, як казала керроллівська Аліса, «все дивасніше й дивасніше!». Схоже, якийсь жартівник подарував глобус України режисерові Ісаї Саксону (для якого цей фільм – дебютний, з чим його і вітаємо!), інакше звідки такі «глибокі пізнання» в географії? Ми, хто живе на цій землі кілька століть, знати не знали, що Карпати – це, прости, Господи! – острів у Чорному морі! І це наше недопрацювання. У тому сенсі, що мало нагадуємо про себе і свою культуру. Там, на просторах великого Заходу і про все освіченої Америки ми – біла пляма. Нас дуже погано видно. Ну що ж, завдання зрозуміли! Хтось може заперечити: але ж фільм не про це. Ага. Тільки в будь-якому разі це натяк на те, як нас там бачать.
Отже… Десь глибоко в Україні – настільки глибоко, що цивілізація туди не ступала, місцеве населення «тиранять» дивні істоти – така собі дуже співуча мила подоба гремліну чи Фербі, чи просто примата. Загалом, ті, кого в наших легендах зроду не було. І ось знаходиться місцевий герой Максим (Віллем Дефо), який організовує загін юних мисливців, щоб знищити небезпечну нечисть. Але не всі в його загоні такі категоричні. Є й непокірна донька з нежіночим ім’ям Юрі, яка полюбила ближнього і відмовилася з ним боротися. Навіть – страшно сказати – стала йому допомагати! Ох! Ці наші імена в іноземних фільмах – тут із ними було б усе гаразд, от тільки головна героїня таки «підкачала».
Але повернемося до нашої культури. Який же ми дикий народ! Узяти хоча б сцену, коли Максим просто до непристойності впивається борщем (загалом, п’є з тарілки щось схоже на борщ) на тлі пісні «Не рубай тополю», яка лунає з радіо. Ложкою пробував, але так смачніше… Цей тип взагалі не в собі, і його одержимість заразна. Особисто мене сильно напружила банда похмурих хлопчиків – його учнів, які вперто не бажають опускати зброю за жодних обставин. І мені завжди здавалося, що до тварин в Україні ставилися досить трепетно. Так от. Цей дивний тип, одержимий ідеєю винищити невивчених істот, скаче по лісах у якихось середньовічних латах і водночас щиро дивується, що його кинула дружина. Хоча він, такий хоробрий і відвертий, не перестає кохати цю відьму (якій колись відрубав руку, але це вже деталі)! Докторе, ваш хід!
Брата дівчинки Юрі зіграв канадський актор і музикант Фінн Вулфгард, який, можна сказати, продовжує тему «Мисливців за привидами». Маму зіграла неймовірна британська актриса Емілі Вотсон. Чесно кажучи, кастинг акторів головних ролей дуже вдалий.
Ну і в мене ще виникло запитання, чому цих милих дивних істот називають очі? Оченята у них – як оченята, а ось голос – так! Ці чудові творіння видають такі трелі – мова у них не гірша за солов’їну!
Отже, сюжет не новий, виконання – дивно-фантастичне, картинка красива. За татом плаче психлікарня, дівчинка мила, очі в очей таки котячі! Але ви не соромтеся, подивіться фільм, казка-то добра.
Наталія Кряж