Творчість данської художниці Берти Вегманн (Bertha Wegmann) донедавна не була представлена у національних музеях Данії. Мисткиня була дуже впливовою і стала першою жінкою, обраною до Королівської данської академії образотворчих мистецтв, але Берта Вегманн була уродженкою Швейцарії, німкенею за походженням, навчалася за кордоном і не вписувалася в локальні художні традиції.
Маленька Берта переїхала з батьками до Копенгагена, коли їй було п’ять років. Дуже скромна і навіть сором’язлива дівчинка віддавала перевагу малюванню перед будь-якими іншими заняттями та іграшками.
Батько-фабрикант, який любив мистецтво, був готовий будь-що розвивати здібності Берти. У неї були чудові приватні вчителі, а у 24 дівчина вирушила до Мюнхена, щоб завершити освіту.
У Німеччині молода художниця влилася в міжнародну групу своїх однодумок, її найближчою подругою та соратницею стала шведка Жанна Баух (Jeanna Bauck). Дівчата навіть малювали одна одну, причому портрет кожної відходив від канонів. Берта написала дуже неформальний портрет Жанни, майже домашній.
А Жанна зобразила подругу за роботою, яка малює портрет видатного невролога Пітера Детлефсена (Peter Dethlefsen). Революційність картини у тому, що ролі представників “сильної і слабкої” статей на картині не відповідали традиційному розподілу ролей у соціумі. Тобто, чоловік, як модель, виглядає пасивним, а жінка – активною. Це був майже маніфест емансипації.
Роботи Берти та Жанни були високо оцінені на Паризьких салонах, тому після 15 років відсутності німецька данка повернулася додому на підйомі. Але картини, які прославилися своєю радикальною сучасністю у Франції та Німеччині, були сприйняті з підозрою у консервативній данській еліті.
“Ви не повірите, але вони вважали портрет Жанни “легковажним”, – скаржилася Берта в листі своєму другові, – “просто тому, що вона не зображена вся така красива з акуратною зачіскою, з руками, що строго лежать на колінах”.
Зіткнувшись з байдужістю публіки й потребуючи грошей, Вегманн приборкала свої амбіції та взялася за створення гідних картин видатних датчан, які нагадували аристократичні портрети Джона Сінгера Сарджента (John Singer Sargent).
Незабаром вона досягла успіху, продемонструвавши здатність з шанобливою точністю відобразити внутрішню сутність моделі, і к 1885 року відмовлялася від замовлень майже щодня.
Особливо художниці вдавалися жіночі портрети. Вона розуміла, що представниці прекрасної статі “зазвичай приходять до мене, коли зовнішній вигляд, про який вони продовжують мріяти, тьмяніє”.
Художниця не просто співчувала своїм моделям, вона відчувала їхні внутрішні вібрації, бажання, очікування. І взагалі була суфражисткою, активно виступаючи за права жінок!
І, звісно, жадала писати те, що хотіла, знаходячи порятунок у пейзажах та польових квітах. Польові квіти стали метафорою її власного існування: неприборканої та незалежної. Найбільше мисткині подобалося зображати кульбаби, оскільки вона вважала їх чіпкими та вольовими відповідно до жіночого духу.
Стереотипам Берта Вегманн не відповідала, тому попри її творчі зусилля та заслуги, офіційна історія данського мистецтва майже ігнорувала художницю. У середині минулого століття було вкрай складно знайти хоча б згадку про неї в джерелах про данський живопис періоду модернізму.
Але часи змінюються, і сьогодні у європейському мистецтві Берта Вегманн займає гідне місце не лише за свої чудові роботи, а і як художниця, яка знала свою власну цінність та відстоювала її у протистоянні зі світом.
Фото надані авторкою