Ось я і відвідала воєнну Одесу. В моїй памʼяті до сьогодні вона все ще уявлялася тим самим курортним містом, де було сонячно, радісно, безтурботно: сонце, море, вітрила і мідії-рапани на пляжі. Свідомість ніби ховалася в приємні спогади. Але невідворотно зустрілася з реальністю.
Тепер вітрила зустріли мене не в морі, а у вигляді малюнків на протитанкових їжаках. Поруч з ними – зображення морських зірок та якорів; на деревах – оголошення про адреси найближчих бомбосховищ та «чисті дзвіночки» – на честь безневинно вбитих росією українських діточок.
Центральна алея розкішного парку імені Шевченка сьогодні перетворилася на алею Слави, де в кілька рядів – портрети загиблих Героїв, синьо-жовті прапори і море квітів.
Будівлі в центрі міста стоять з вибитими і заколоченими фанерою вікнами, памʼятники огороджені мішками з піском. Біля Оперного театру – розкішні клумби з квітучими трояндами, неподалік – розбомблений «Брістоль».
В порту замість розкішного готелю – покоцана будівля з залишками напису назви міста – «…SSA». По дорозі на пляж Ланжерон мене супроводжує запах моря, спів пташок і безперервний свист куль – з боку набережної долітає луна від пострілів. Я продовжую свій шлях, сподіваючись, що це – лише тренування нашої армії… Набережною ходять вагітні жінки, бігають усміхнені діти. Життя продовжується…
На заборах висять величезні банери з оголошенням: «12 червня. «Реквієм» Г. Форе. Римо-католицький кафедральний Собор. Солісти: Людмила Монастирська та Віталій Білий. Хор Одеської національної музичної академії ім. А. Нежданової. Національний одеський філармонічний оркестр під орудою художнього керівника та головного диригента – Хобрата Ерла».
Коли я збиралася їхати до Одеси на виконання «Реквієму» Габріеля Форе, думала про те, що це вже четвертий «Реквієм», який мені довелося прослухати за три останні місяці. В Україні виконання заупокійних мес стало вже традиційним, бо нам щодня є кого відспівувати і на честь кого запалювати поминальні свічки.
Утім, я й гадки не мала, що саме цей «Реквієм» стане в прямому сенсі «відспівуванням»: напередодні під час волонтерської місії на Сумщині трагічно загинув провідний співак Одеського оперного театру, тенор Владислав Горай, памʼяті якого і присвятили перше виконання в Одесі «Реквієму» Г. Форе…
– Я не можу повірити, що це сталося, – говорить Людмила Монастирська, яка виконувала з Владиславом Гораєм «Набукко» та «Реквієм» Дж. Верді в Одеській опері, а за тиждень до загибелі співака давала разом з ним сольний концерт у Запорізькій філармонії. – Поруч зі мною ще жевріє його людське тепло, звучить його чудовий голос, який в такому віці (а для тенора майже 58 – це дуже поважно!) навіть фермати на верхніх нотах витримував просто бездоганно… Як він любив своїх синів! Показував мені їхні фото – старшому 13, а молодшому якраз виповнилося 11 рочків, коли ми гастролювали в Запоріжжі… Його так шалено приймала публіка! Це був грандіозний успіх! Я співала з багатьма тенорами світу, але такий теплий прийом – це рідкість. Він був осяйний, усміхнений, уважний… Він так підтримав запоріжців у своїй промові, сказав: «Запрошуйте, буду приїздити, бо дуже полюбив ваше місто»… Ось як воно буває: жила собі людина, співала, будувала плани на завтра… А тепер прощаємося… Як це збагнути?
До Запоріжжя обидва співаки приїхали, аби підтримати єдину прифронтову філармонію, яка сьогодні працює в Україні. Незважаючи на те, що по області щодоби відбувалося від 550 до 630 ворожих ударів. Відбулося кілька репетицій, концерт і навіть екскурсія до острова Хортиця в комплекс “Запорозька Січ”.
– Ми зайшли до Січової церкви Покрови Пресвятої Богородиці, – продовжує згадувати співачка, – І попросили дозволу заспівати там, в тій чудовій історичній будівлі з прекрасною акустикою. Першим почав Владислав. Молитву «Аве Марія». Далі уже продовжила я… Хто б міг подумати, що це була одна з останніх молитов його життя…
В Україні смерті щодня. Лише на цьому тижні повернули тіла кількох тисяч загиблих воїнів. Але для нас це ніколи не стане статистикою. Бо кожна смерть – то трагедія. Гинуть кращі. Гинуть чемпіони світу. Гинуть люди мистецтва. Гинуть ті, хто міг би створити славу нашій країні на усіх материках Землі!
… Прощання з Владиславом Гораєм відбулося в Оперному театрі, якому він віддав майже 30 років свого життя (з 1993-го року за винятком 2000—2003, коли він був солістом у державному театрі опери та балету в Констанці (Румунія). Співак багато виступав не лише в Україні, а й в Римі, Ліоні, Страсбурзі, Парижі, Амстердамі, Цюриху, Брюсселі, Лісабоні, Лондоні…
З початком широкомасштабного російського вторгнення почав займатися волонтерською діяльністю, зокрема виступав з благодійними концертами в Україні та за кордоном, а також створював доброчинні вистави; зібрані кошти передавав Збройним силам України.
Звучав голос самого Владислава Горая (які верхи! які фермати! яка чудова вокальна форма!). Зі світлин на великому сценічному екрані на нас дивилися його герої. Грав симфонічний оркестр, до музикантів якого співак завжди заходив під час вистави – привітатися, спитати, як справи. Біля мікрофона виступали колеги і друзі. Всі – не могли стримати сліз, бо війна вершить долі своїми кривавими пазурами і робить смерть такою несправедливою, такою передчасною, такою болючою! Видатний бас Дмитро Павлюк у своїй промові зазначив: «Це неправда, коли кажуть, що немає незамінимих людей. Вони є! І таким був Владислав!».
За традицією прощання з митцями, які віддали себе сцені, пролунали останні оплески, присвячені таланту співака, та останні вигуки «Браво!». Гучні овації не вщухали, допоки катафалк не сховався за наступним перехрестям…
Цього ж дня відбулася генеральна репетиція (із запрошеними глядачами) «Реквієму» Г. Форе. Обидва солісти – Людмила Монастирська та Віталій Білий співали після відвідування панахиди. І я думала про те, яка ж це складна професія – оперний виконавець. «Реквієм» Форе відрізняється від інших «Реквіємів» своєю «тишею» і прагненням до спокою. Як же треба володіти самоконтролем, щоб відтворити голосом спокій тоді, як в душі – виверження вулкану! Не дарма Людмила Монастирська завжди наголошує, що професія співачки допомагає навіть під час війни, бо сцена загартовує стресостійкість.
Не знаю, як стресостійкість, але вміння «відстрочити» переживання – точно. Якимсь чином дати собі наказ: не зараз, – пізніше. І не випустити те, що так рветься назовні. Скільки уже було подібних випробувань! Коли з життя йшла мати Людмили Монастирської, їй доводилося стояти на сцені Метрополітен-опера і виконувати одну з найскладніших партій – Абігаїль в «Набукко» Дж.Верді. Коли донька на початку війни під бомбами виїжджала з Києва – співати «Аїду» в Неаполі… Певно, в такі моменти відбувається щось на автопілоті, аж до вимкнення всіх функцій, від яких напряму залежить «похибка»!
Віталій Білий теж «відтерміновував» свій біль, розуміючи, що йому треба не лише проспівати «Реквієм», а ще й через кілька днів виставу памʼяті В. Горая – «Ріголетто», яку завжди виконував із ним.
– Не уявляю, як я буду дивитися на Герцога… – казав співак. – Я ж замість іншого партнера буду бачити Владислава…
… Ідея першого виконання в Одесі «Реквієму» Г. Форе належить Хобарту Ерлу – американському диригентові, який народився у Каракасі, навчався у Прінстоні, а пізніше у Відні. І якщо раніше його знали, як засновника та керівника Віденського ансамблю американської музики (1987—1991 роки), з яким маестро виконав 10 світових премʼєр, то з 1991 року – як художнього керівника і головного диригента симфонічного оркестру Одеської державної обласної філармонії, який він вивів на світовий рівень (гастролі у Музікферайн (Відень, Австрія), Барбікен-гол (Лондон, Велика Британія), Кельнська Філармонія (Німеччина), Карнегі-хол та Зала Генеральної асамблеї ООН (Нью-Йорк, США), Кеннеді-центр (Вашингтон, США), Академія ім. Ф. Ліста (Будапешт, Угорщина).
Сьогодні Хобарт Ерл – відданий патріот України, який дає концерти в Європі, виходячи з українським прапором на уклін і включаючи до своїх програм по 7-8 творів українських композиторів. Евакуювавшись з Одеси на початку війни, маестро повернувся в Україну і залишився, промовивши: «В Україні складно і небезпечно, але інтенсивно та глибоко. Війна навчила по-іншому відчувати та мислити!»
На репетиціях Хобарт Ерл постійно вибудовував граничний баланс між солістами, оркестром, хором, що завжди важливо, а під час виконання в Соборі – тим більше. Бо дуже прозора і трепетна фактура твору мала відчуватися як тонке мереживо. Тому диригент брав до уваги акустику, яка підсилювала луною звучання і постійно просив граничного піано та піанісимо, щоб не утворювався звуковий «бруд». Навіть на генеральному прогоні Х. Ерд зупинив оркестр і зауважив: оргАн, треба грати тихіше.
Відчуття спокою маестро просив передати за рахунок часового «розширення»: затакт грати раніше, а першу долю трохи пізніше. Такі агогчні тонкощі роблять музику живою, складається враження, що вона починає дихати…
На концерті диригент часто використовував «тирасоподібну» динаміку: симфонічні соло проводилися яскраво, на мецо-форте, заливаючи звуком Собор, і одразу ж, як ніжна луна, звучали репліки хору – «білим», незабарвленим звуком, у супроводі якого оркестр начебто розчинявся…
Одним з найвідоміших фрагментів твору є арія для сопрано «Pie Jesu» («Святий Ісус, даруй Вічний спокій»). Ця арія настільки знаменита, що виконується в концертах як окремий номер. Вона вирізняється своєю простотою та глибоким емоційним спокоєм. На відміну від багатьох інших «Реквіємів», Форе уникає драматизму і страху перед смертю – його музика сповнена віри, миру та надії.
Людмила Монастирська, відома в світі співачка, яку критики нагородили титулом «Королева піанісимо», вперше виконувала «Реквієм» Форе. Її найтихіше, але повнозвучне піано заливало великий Собор майже безвібратним звуком з додаванням ледь відчутного «живого» трепету. Її голос то розквітав тембрально, то знов парив над музичною тканиною, іноді перетворюючись на один з тембрів оркестру (!), а у фіналі взагалі відбулося повне тембральне злиття зі струнною групою (!!!). Це була наочна хоральна манера виконання, коли відбувається злиття голосів, динамічна рівновага, тембральна спорідненість… Як їй це вдається?..
До нової акустики співачка прилаштувалася миттєво. Після репетиції усміхнулася: роки тренувань. Звісно, Людмила Монастирська підкорила сотні залів світу. Тому акустику вона сприймає не лише як технічну характеристику, а й за допомогою інтуїтивного відчуття. Вона на підсвідомому рівні вловлює, як звук відбивається, як він летить і наповнює залу, якою луною повертається… Це бездоганне відчуття дозволяє співачці адаптуватися в моменті, роблячи звучання більш природним та обʼємним. Її голос не просто ніби розквітає у просторі.
Зважаючи на луну в Соборі, голос Л. Монастирської звучить багатошарово, кожен звук не зникає, а наче переплітається з новими, створюючи багату акустичну текстуру. Виникає ефект майже сустейн-педалі роялю. Але педаль контролюється піаністом, а луна – простором. Таким чином, виникає відчуття, що Голос звучить ніби зсередини самого простору. І, звісно ж, ідеальне піанісимо в Соборі – це теж заслуга не лише вокальної техніки Людмили Монастирської, а й її неймовірної інтуїції, чуттєвості до простору та його вібрацій.
Це була, справді, молитва про спокій. Голос співачки був не звуком, а вираженням внутрішнього Світла і Чистоти! Саме те, чого так прагнув Хобарт Ерл!
Чи не єдиним фрагментом «Реквієму», виконаним на нестримному форте, була частина «Lіbera me» («Звільни мене!»). В цьому сольному номері у виконанні Віталія Білого все-таки проступив виклик до Небес. Багатий за тембром баритон, який підкорив кращі театри світу, включаючи Ла Скала, Метрополітен-опера, Театр Ла Феніче, Оперу Бастиль, заполонив простір Собору могутнім звучанням із присмаком всеосяжного болю.
… «Реквієм» Г. Форе має ще одну особливість: це єдиний твір «заупокійного жанру», який не акцентує увагу на сценах Страшного суду. Він згадується ніби бігцем. Адже окрема частина «Dies irae» («День гніву») відсутня, а саме в ній ідеться про кінець світу і момент, коли Бог судитиме душі.
Як символічно, що саме цей «Реквієм» присвятили памʼяті Владислава Горая, який загинув на православне свято Трійці. За повірʼям, душі, які відлітають на Небеса в цей день, отримують від Бога особливу милість і можуть потрапити до раю без усякого Суду. Тож, Вічного спокою Владиславу Гораю і нехай віднині він буде солістом в небесному хорі Ангелів!
Яна Іваницька – письменниця (авторка семи книжок про мистецтво, а також книги про повномасштабне вторгнення росії в Україну «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий», Київ, 2023 рік «Саміт-книга»); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт», 2008 рік). Перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 32-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 440 статей, з них 48 наукових), сценаристка документальних фільмів, ведуча прямих ефірів, режисер монтажу, перекладач-драматург (23 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.