Культурна інтеграція завжди була двигуном розвитку людської цивілізації. Дивно усвідомлювати, що в XXI столітті є країни, що не тільки готові відмовитись від інтеграції, а ведуть навмисну політику відокремленості. Колись давно імператорська Японія прагнула самотності, що призвело до відсталості країни. Ситуація змінилася з епохою Мейдзі, яка ознаменувала відмову Японії від самоізоляції.
Молодий імператор Муцухіто в 1869 році проголосив нову політику, в основі якої лежало 5 основних принципів – облік суспільної думки при вирішенні державних справ, пріоритет національних інтересів, свобода підприємництва, незалежність суду і ефективне використання знань і досягнень людства для зміцнення становища країни в світі. Після цього феодальна Японія зробила небувалий промисловий ривок, що призвів країну до тріумфу та трагедії.
Але це у майбутньому. А наприкінці XIX століття прогресивний японський уряд розробив план заходів для просування японських промислів на європейському та американському ринках. Тому, починаючи з 1873 року Японія брала участь у всесвітніх виставках, які, безумовно, були центральною інформаційною подією року. А з 1877 року розпочала експорт декоративних виробів, створених у традиційній японській техніці художнього різьблення. Вони були дуже популярні, і заповзятливі японці вигадали, як розвинути успіх.
З’явилася новий жанр мистецтва – окімоно (дослівно, “річ, поставлена на огляд”). Фактично окімоно є різьбленою статуеткою з дерева або слонової кістки, як і знамениті нецке. Новація виражалася в тому, що розмір статуеток став більшим (від 10 до 40 см), змінилася тематика та з’явилася техніка фарбування, тонування виробів. Щоб завоювати симпатії далеких від естетики мінімалізму «білолицьких демонів», майстри вигадували нові популярні форми. Наприклад, Андо Рокудзан створив серію плодів, що вражають уяву своєю реалістичністю. На жаль, про унікального різьбяра відомо зовсім небагато, насамперед тому, що його роботи на виставках представляв інший майстер – Канедо Кендзіро. А публіку на той час майстерна робота цікавила набагато більше, ніж її автор.
Неповторна достовірність і виразність мініатюрних скульптур була досягнута як за світло найтоншого ювелірного різьблення по слоновій кістці, так і за рахунок делікатного фарбування, що відтворює натуральні відтінки рукотворних фруктів, овочів, грибів і раковин. Відомо близько 40 творів мистецтва Андо Рокудзана, але невідомо, як саме він їх творив. Майстер не залишив ні методики, ні учнів. Нашому і майбутнім поколінням залишається лише берегти дорогоцінні окімоно, які, як я прочитала в одному описі, «дихають швидкоплинною красою повсякденності» і є яскравим прикладом культурної інтеграції.
