Цього року Львівська національна опера ім. Соломії Крушельницької відмічає 125-річний ювілей. Святкування відзначилося, крім традиційних урочистостей з візитом очільників державної влади, дипломатів, представників міжнародних культурних організацій та престижних видань, українських і закордонних митців, – поверненням на сцену визначної постановки – опери Бориса Лятошинського «Золотий обруч», яка після 55-річної перерви знову звучить з української оперної сцени.

Дивилась оперу “Золотий обруч” Бориса Лятошинського вдруге. Приїхавши на святкування просто з процесу записів Альбому “Dictum” — камерних симфоній Євгена Станковича та будучи наслуханою його музики у стислому часопросторі, — спробувала сприйняти грандіозний твір Лятошинського з точки зору: вчитель-учень й еволюції самої української ідеї в музиці.

Опера «Золотий обруч» і Камерні симфонії Євгена Станковича — це два різних часових вияви однієї програми: створення модерної української музичної міфології.

У Лятошинського міф розгортається в героїчному, масштабному ключі. У Станковича — він звернений усередину людини. Драма, пам’ять, переживання і переосмислення сьогодення країни — живуть у внутрішньому психологічно-метафізичному просторі його музики.

Лятошинський мислить оркестром як носієм ідей, будує сценічну дію не за законами театру, а за законами симфонічного розвитку: теми трансформуються, їх наскрізна драматургія поліфонізується, конфлікти загострюються, та оркестр веде дію.

Лаконічність, мінімалізм, точність і проста, але працююча ідея сценічної версії режисера Івана Уривського дає можливість повністю поринути у геніальний симфонізм Лятошинського. Це опера великого симфоніста, хоча його хори, колективна свідомість, енергія голосів в “Обручі” — окрема тема для висновків.

У Камерних симфоніях Станковича немає конкретних персонажів, але є конфлікт, розвиток, напруга, драматургія та катарсис, що перетворюються, по суті, на «театр звуку».

Я б навіть сказала, що симфонічна музика Станковича це «внутрішня опера», спадкоємиця симфонічної логіки «Золотого обруча». Тобто, відбувається зміщення масштабу: від колективного героя Лятошинського до внутрішнього, філософського «я» у Станковича. Але в обох — той самий моральний імператив: збереження духовного ядра нації. Обидва мислять музику як етичну драму, що веде до очищення. Тому Камерні симфонії можна сприймати як інтимне продовження великої драми Лятошинського, перенесене у вимір особистості після катастроф ХХ століття, що продовжують з подвоєною жорстокістю масштабуватись у XXI столітті.

Такими є мої рефлексії на цей момент і я вдячна Львівській опері, Liatoshynsky Foundation, Тетяні Гомон та Ірині Туковій, а також Василю Вовкуну, Івану Чередниченку, Аллі Загайкевич, Вадиму Яценку та всій команді творців, що поява ТАКОГО “Золотого обруча” ще довго спонукатиме на різні переживання, переосмислення, відкриття сенсів, паралелей.

Це справді грандіозна подія!

Ольга Стельмашевська, театральна та музична критикиня

Фото: Руслан Литвин

Відео: Світлана Євдокименко