Алюзія — один із найвитонченіших прийомів у літературі. Це натяк, цитата, напівприхована згадка, що перетворює текст на інтелектуальний лабіринт для уважного читача. Письменники століттями закодовували у своїх творах посилання на попередників: від Данте, який перегукувався з античністю, до Джойса, який розгортав цілі мережива посилань, зрозумілих лише ініційованим.

У музиці механізм працює так само. Композитори всіх епох використовували алюзію як спосіб діалогу з традицією: Моцарт уплітає у власні партитури інтонації Баха, а Бах — переробляє й трансформує матеріал Вівальді тощо. Ці музичні натяки можуть бути очевидними, а можуть — настільки тонкими й прихованими, що їх виявляє лише досвідчене вухо музикознавця.

Якщо розглядати сучасну популярну музику, то тут алюзії стали одним із основних інструментів створення нових треків. Тільки чи не є це зловживанням через брак ідей та перенасичення музичного матеріалу у світі? Пошук нового вже не приводить до справді оригінального звучання, і саундмейкери, музичні продюсери та виконавці-композитори роблять ставку на перевірені часом хіти, які можна оживити й дати їм нове дихання. Переспівати та обробити — цього замало, тому на порятунок прийшло семплювання: техніка цифрового кодування музики або звуку та повторного використання їх як частини композиції чи нового запису.

У семплюванні аранжувальники й композитори знаходять власний стиль, і це справді дає гарні результати — за умови якісного продакшну, виконання і реклами продукту. Семпл надає композиції стабільне звучання: це вже не експеримент, а радше рутина у швидкому створенні нового матеріалу.

Яскравий приклад артиста, чия творчість значною мірою базується на семплах та їхньому перетворенні задля свіжих звучань, — Дуа Ліпа (Велика Британія). Такий метод «переплавлення» старих хітів є типовим інструментом сучасної попмузики, хоча водночас постає критика щодо браку оригінальності.

Тут одразу з’являється відповідь на запитання про шалену популярність Тейлор Свіфт (США). Музика Тейлор Свіфт більш «авторська» у сенсі глибокого особистого контролю, особливо текстів і концепцій. Тейлор пише або співпише майже всі свої пісні. Вона керує процесом від ідей до продакшну (через Taylor Swift Productions з 2008 року), і її стиль — автобіографічний сторителінг з поетичними текстами про стосунки, зростання та рефлексії. Семпли чи інтерполяції у неї трапляються рідко: загалом вона уникає прямого цитування, фокусуючись на оригінальних мелодіях. Порівняно з Дуа Ліпа, Тейлор Свіфт значно менш залежить від ностальгійних семплів — її хіти (як в альбомах 1989 чи Midnights) будуються на співпраці з продюсерами (Max Martin, Jack Antonoff), але з її авторським голосом, що домінує. Композиції Свіфт гарно написані з погляду композиторської техніки: виразні мелодії, продумані контрапункти, стилізації під класичну музику, приємні аранжування, збалансовані з тематизмом текстів.

Інший цікавий елемент полягає в тому, що американська попіндустрія давно й активно використовує фольклорні мотиви з різних культур світу, але майже ніколи не згадує, звідки походять ці інтонації, ритми чи ладові структури. Насамперед фольклор не має авторських прав. Більшість народних мелодій — традиційні, анонімні та юридично нічиї. Це дає продюсерам абсолютну свободу: вони можуть брати мелодичні формули, копіювати ритмічні ходи, трансформувати лади та інтонаційні особливості — і при цьому не зобов’язані нікого згадувати. Формально вони нічого не порушують.

Друга причина — іміджева. Американська музична індустрія створює бренд творчості, інноваційності та унікального авторського підходу. Зізнатися, що основа пісні походить з української мелодики, болгарського ритму, румунської інтонаційної формули чи арабського ладу, для багатьох артистів означало б послаблення аури «геніальності», на якій тримається їхній публічний образ. Тому такі алюзії свідомо не озвучуються. До цього додається ще один чинник: середньостатистичний американський слухач просто не знає цих фольклорних джерел. Для нього інтонації Східної Європи, Кавказу чи Південної Азії звучать як щось атмосферне, містичне, «екзотичне». В такій ситуації музичній індустрії немає сенсу пояснювати походження цих елементів — це не приносить комерційної користі. Отже, маємо мʼяку форму культурного привласнення.

Яскравий приклад використання мелодичних ходів з фольклору — композиція Біллі Айліш (США) «Bad Guy». У приспіві є гармонічні звороти, притаманні балканській народній музиці, зокрема гуцульській та румунській. Саме вони і додають звучанню так званої «екзотичності».

Українські мотиви присутні й у пісні Біллі Айліш та Khalid — «Lovely». У моменті вокалізу Біллі виконує пасаж із п’яти нот, заспіваний субтоном для максимальної точності інтонації та створення таємничої атмосфери. Цей хід — видозмінений мотив «Щедрика» Миколи Леонтовича.

Цікаво, що співачка Злата Огнєвіч (Україна) у 2022 році випустила пісню «Як мені бути», де на початку звучить мотив «Щедрика». Проте тут він не просто ефект-інтермецо, як у пісні Айліш, а природна імплементація. Вдалий хід в аранжуванні — додавання імітаційного контрапункту одразу після основного мотиву. Його виконує деревʼяна флейта з сурдинним тембром, що доповнює й ущільнює фактуру, але не перевантажує її, адже контрапунктична лінія побудована з нот мотиву, ритмічно змінених під малюнок мелодії «Щедрика». Цей фрагмент Злата Огнєвіч виконує також субтоном, проте не повністю: вона комбінує його з більш щільним звуком, твенгом та народною манерою виконання з округлими відкритими голосними, притаманними українській вокальній традиції.

Після виходу цієї пісні серед слухачів з’явилися коментарі про нібито «плагіат» і схожість на «Lovely». Але насправді — навпаки: це природна й логічна інтеграція народних елементів, стилізація й інтертекстуальна данина творчості Леонтовича. Багато інших пісень Огнєвіч просякнуті фольклорними мотивами. Відомо, що співачка записала альбом українських різдвяних пісень у сучасному аранжуванні — «Сила Поколінь» (2019), де є і «Щедрик» Леонтовича, який, імовірно, і став джерелом натхнення для подальшої творчості.

Валентин Смоляк

Довідка:

Валентин Смоляк (11 квітня 1997 р.) — письменник, перекладач, дослідник, композитор і музикознавець, експерт з української та балканської класичної музики. Автор книги «Думи та дні» та низки публікацій у журналах і альманахах. Брав участь у різноманітних музичних і літературних проєктах.

Як блогер і популяризатор української культури Валентин активно пише статті, здійснює переклади та створює дописи для франкомовної аудиторії. Співпрацює з журналістами, письменниками та культурними діячами, серед яких Г. Лавуа, Давід ді Нота, Леонор Кефлек, Р. Монті та інші.

Компонує музику для французьких виконавців, зокрема для Еріка Енона та Дамієна Топа. Прем’єри його творів відбулися у Франції: у місті Лілль (січень 2020 р.) та в Українському культурному центрі в Парижі (лютий 2020 р.). У 2024 році там же відбулася прем’єра Шостої сонати та шести прелюдій.

Нині Валентин Смоляк продовжує міждисциплінарну діяльність, зосереджену на написанні політичних і культурних статей. Він спеціалізується на дослідженні Східної Європи та Балкан, аналізує національні культури, їхню взаємодію та сучасні геополітичні процеси. Регулярно співпрацює з виданнями Kyivdesk, Courrier des Balkans, Lettre de l’Est та іншими.

Музичні твори:

3 соната (au centre culturel ukrainien de Paris)

6 соната (Sommets musicaux à la Châtellerie de Schoebeque à Cassel le 21 juillet 2024)