Version originale de l’interview en français

Для мене історія француза Гійома Созедда та його фільму – як вражаючий кадр, фокус внутрішньої трансформації, яку ми, українці, переживаємо зараз. Це момент, коли суголосність, інтелект, людяність, чесний аналіз та опір війні змінюють простір і саму людину.  У 2024 році Гійом записав серію відеоінтерв’ю на свій мобільний телефон, і вони лягли в основу фільму “З мого вікна – Львівські зошити”.

Під час десятиденного перебування в Україні він знімав всі аспекти воєнного життя – в підземних сховищах, волонтерських центрах допомоги, на цвинтарі, в церквах і лікарнях. У фільмі немає сцен війни, але атмосфера конфлікту пронизує кожну мить історії.  Гійом зрозумів головне: що спонукає українців до опору.  Створення фільму – це також історія його власних змін.

Що кажуть французи про цей фільм?

«Гійом Созедд – звичайний громадянин, який створив надзвичайний документальний фільм». (Джерело)

«Цей фільм – справжній витвір сили і чутливості. Результат приголомшливий».

«Глибоко зворушливий документальний фільм та свідчення, яке повністю досягає своєї мети».

«Документальний фільм рідкісної глибини та безмежної щедрості».

«Це фільм, який пропонує інший погляд на Україну, дозволяючи нам крізь вікно в реальність зрозуміти досвід тих, хто чинить опір». (Джерело)

“Імпровізатор” зустрівся з Гійомом Созеддом, щоби побачити нас – його очима.

­– Вітаю, Гійоме! Чи не могли би ви трохи розказати про себе: звідки ви, чим займаєтесь, і які ваші інтереси?

– Я вважаю себе звичайним французом, в тому сенсі, що кіновиробництво — це зовсім не моя професія. Я працював у державній службі зайнятості вісімнадцять років, але спочатку вивчав економіку та міжнародні відносини. Можливо, це пояснює мій інтерес до навколишнього світу, зокрема до України та багатьох інших місць, де люди борються за свою свободу та незалежність. Насправді мої інтереси дуже численні: людські стосунки, музика, захист життя, боротьба з нерівністю… список можна продовжувати!

–  Ви можете пригадати момент, коли вперше вирішили поїхати до України? І чому?

– Я думаю, що багато людей за межами України відчули своєрідне покликання вже 24 лютого 2022 року: ніби внутрішній голос, який казав: «Ти маєш їхати, ти маєш знайти спосіб бути корисним». Дехто справді це зробив і перетнув Європу заради допомоги на місцях. Але багато людей, як і я, робили набагато скромніші речі, як-от надсилання грошей, участь у демонстраціях, підвищення обізнаності серед своїх близьких. Саме після двох років війни мене запросили взяти участь у поїздці до України, організованою асоціацією «Мрія» з Гренобля. Ідея полягала в тому, щоб зустрітися з українцями, спробувати зрозуміти ситуацію, але також трохи відкрити для себе їх культуру, їх історію та повернутися до Франції «амбасадорами» української справи.

— Війна була вже в повному розпалі, вас не зупиняли міркування безпеки?

– Звісно, ​​я багато про це думав, бо в мене є родина, яка дуже хвилювалася через цю поїздку. Хоча Львів дуже далеко від лінії фронту, і на той час бомбардувань було менше, ніж сьогодні. Я не одразу погодився, але швидко зрозумів, що мушу це зробити.

— Як виникла ідея зняти фільм про ситуацію в Україні?

– Є річ, необхідна для розуміння щодо цього фільму: я не планував його знімати. Я не подорожував до України з метою зняти документальний фільм (і це видно, бо я приїхав без жодного обладнання: у мене був лише смартфон!). Ідея виникла під час поїздки, коли я вже кілька днів перебував у Львові. Все, що я бачив, здавалося настільки важливим, що я продовжував це знімати на мобільний телефон, але не знав насправді, що робитиму надалі з цими відео. Показати їх своїй родині та друзям — що вони з них винесуть? Поділитися ними у Facebook — як би я роз’яснив контекст? Крок за кроком я дійшов висновку, що для того, аби зробити ці відео зрозумілими для французів, мені потрібно пояснювати  їх розповіддю. Тож я почав писати тексти — потроху щодня. Аж потім мене охопила ідея справжнього фільму, де мої тексти супроводжували б зображення.

— Кому ви хотіли показати ці відео в майбутньому?

– Усьому світу! Усім тим, хто не усвідомлює, що те, що відбувається в Україні, є цілком реальним, відчутним, що це не якась вигадка, підсумована в декількох газетних заголовках. Я хочу привести Україну в їхні домівки. Я хочу привести українців у їхнє життя конкретним чином.

– Що вас найбільше вразило під час зйомок подій в Україні?

– Мене вразило українське суспільство в цілому: його сила, його здатність стояти на ногах, організовуватися, піклуватися одне про одного, залишатися живим і концентруватися з рішучістю на тому, що варто робити, а не витрачати свою енергію на ненависть.

– Як думаєте, якась з цих історії чи ситуацій стала особливою для вас?

– Мене по-справжньому глибоко вразили свідчення Олексія Анулі, який пережив найжахливіші тортури протягом восьми чи дев’яти місяців і терпів це, бо хотів, щоб його діти не забули його. Уявіть, що його діти навіть не знали б, де його поховають! Тут, окрім сили характеру та міцної фізичної форми, саме зв’язок, сім’я і, насмілюся сказати, кохання завадили йому зламатися. І я відчував це декілька разів під час мого короткого перебування у Львові: зв’язок між людьми, їхня прихильність – до батьків, до вчителів, до бойових товаришів. До тих, хто ще тут, але й до тих, хто помер – ніхто не забутий. Є повага та колективний зв’язок, які я завжди відчуваю, спілкуючись з українцями, – і зокрема тут, у Франції.

– З усього відзнятого, як ви обирали ті моменти, які зрештою залишилися у фільмі?

– Деякі сцени були настільки сильними, що вибір був очевидним. З першого ж дня – похоронна процесія, що проходила повз, повністю захопила та вразила мене. Потім був той неймовірний момент, коли, блукаючи безцільно, я опинився посеред концерту Neyodovana, де вся аудиторія підспівувала тій старій українській пісні. І, звичайно ж, було відвідування військового кладовища. Я хотів показати кожне обличчя. Тож мені не потрібно було вибирати ці моменти, вони самі собою стали причиною існування цього фільму.

– Ви маєте на увазі, що зберегли все?

– Ні, звісно, ні! Але я маю на увазі, що результат фільму — це радше історія відпускання, ніж відбору: матеріалу було забагато, я не зміг зберегти все, і ось це було справді важко! Кожен француз, у якого я брав інтерв’ю, приділяв мені від 40 хвилин до години, і я зберіг лише кілька речень, які здавалися «найважливішими». Мені довелося підсумувати кількома словами все, що нам пояснювали організації, які нас приймали, наш гід, волонтери, мер Львова, голова Центру «Незламність». Я боявся зрадити весь той час, який нам приділили. І зважував на кожне моє слово з голосу за кадром, аби переконатися – я наслідую тому, про що ми від них дізналися. Навіть моє останнє інтерв’ю з Софією Козловою, яке може здатися більш довгим, — це лише крихітна частина всього, що вона мені розповіла.

Тим не менш, я намагався передати всі історії, але ж повного успіху не досяг. Зокрема, я хотів би розповісти про візит до притулку для тварин. Адже турбота про тварин у розбитій війною Україні свідчить про людяність українського народу: ми бачимо волонтерів в селах поблизу фронту, які ризикують своїм життям, щоб розшукати собак і котів, або рятуючи твори мистецтва. Адже «жити» — це набагато більше, ніж просто рятувати свою шкуру.

– Який загальний портрет українців поступово складався для вас під час зйомок?

– Завжди важко узагальнювати, бо я зустрів так багато різних людей. Мене часто запитують у Франції: «Що українці думають про те, чи про інше?». Але українське суспільство сповнене нюансів, розбіжностей, взаємодоповнюваності та суперечок, як і скрізь. І те, що я побачив серед українців, – це лише крихітний зразок! Але, якби я наважився говорити про український менталітет, то це те, про що я згадував раніше: почуття спільноти, жага до життя, здатність будувати суспільство. Також це прагматизм, який не є чимось холодним чи розрахованим, а радше способом відповісти на єдине важливе питання: як продовжувати жити? Що робити, коли зникає електрика? Що робити, коли у вас багато поранених з ампутованими кінцівками, і ви нічого не знаєте про протези? Як допомогти своїм близьким на передовій, коли армія не має ресурсів, щоб забезпечити їх обладнанням? І відповідь часто однакова: ви вчитеся – і ви робите. Немає часу скаржитися чи плакати (принаймні не публічно, бо треба триматися). Немає часу зациклюватися на цьому тижнями: треба бути винахідливим та ефективним, і українці вражаюче з цим справляються.

О, і ще одна річ, яку я вважаю «дуже українською» –  це те, як тебе зустрічають. Так природно, без зусиль, ніби ви вже знаєте одне одного. Я б не зміг зробити у власному домі так, аби люди почувалися настільки комфортно!

– Як змінилося ваше життя після поїздки до України? Чи можете ви поділитися своїм досвідом повернення до Франції?

– Повернення до Франції було дуже важким, бо «нормальне» життя здавалося нестерпним. Художник П’єр Берже (Педро), який провів багато часу в Чернігові з початку вторгнення, якось сказав мені: «Війна досягає того жахливого ефекту, що змушує нас гніватися на мир». І це правда. Бачити, як мої співвітчизники живуть своїм мирним життям, викликало в мене гнів, і мені було неймовірно важко справлятися з повсякденним життям серед моїх близьких. Я відчував, що ми робимо щось не так. Насправді, я ніколи не вимикав додаток сповіщення про повітряну тривогу на своєму телефоні: мені потрібно було бути в курсі бомбардувань, хоча я абсолютно нічого не міг з цим вдіяти. Я чудово знаю, що, роблячи це, я не роблю українцям жодної послуги – навпаки. Насправді ті, кого я знаю там, мають інші справи, ніж заспокоювати мене, коли я хвилююся за них. Мені також довелося боротися зі своїм бажанням якомога швидше повернутися до України і боротися з ілюзією, ніби там я буду кориснішим. Дійсно, з мого боку дуже самовпевнено вважати, що моя присутність там щось змінить, особливо враховуючи те, що я не маю жодних особливих навичок, які міг би запропонувати. Українці знають, що роблять. Вони роблять це переконливо і знають, яка допомога їм дійсно потрібна. Там є французи, які корисні та ефективні: це люди, які допомагають з логістикою, відбудовою, евакуацією поранених та багатьма іншими важливими речами. Моя робота — підвищувати обізнаність тут своїм фільмом, своїми публічними заявами, показами фільмів, цим інтерв’ю.

– Ви пам’ятаєте свій перший кінопоказ у Франції?

– Так! Перший показ організувала асоціація «Мрія Україна»: саме ця асоціація організувала нашу поїздку до Львова. Урочистий показ відбувся в річницю масштабного вторгнення – минулого лютого – в залі імені Анни Політковської в Греноблі. Кілька моїх супутників були там і брали участь разом зі мною в сесії запитань і відповідей з аудиторією. Для деяких з нас це було вперше, відколи ми побачилися після повернення до Франції. І це було дуже зворушливо.

— А хто був у залі?

– У залі були французи (деякі з яких знали про ситуацію в Україні, а інші — ні), а також українські біженці. Саме реакція цих українців вразила мене найбільше, бо я й гадки не мав, що мій фільм може так глибоко вплинути на них. Я думав, що цим коротким оглядом, моєю точкою зору як француза, який майже нічого не бачив в Україні, не скажу їм нічого нового. Але багато хто переконував, що мені вдалося знайти слова, яких їм бракувало, що мені вдалося передати те, що було в їхніх серцях. І це глибоко мене схвилювало. Вони казали мені, що я маю показувати цей фільм усюди – і саме це я намагаюся зробити.

– Чи існує на сьогодні версія фільму з українськими субтитрами?

– Так! Після перегляду мого фільму українська біженка у Франції запропонувала мені зробити його повноцінний переклад. Я не розумів, чому саме українцям може бути цікаво переглянути цей фільм. Як це – француз, який провів лише десять днів у Львові, може щось запропонувати українцям? Але вона наполягала, кажучи, що моя точка зору для них цінніша, ніж звична західна аналітика. А оскільки ця жінка є професійною перекладачкою, її переклад був дуже високої якості. Це честь для мене!

– Тож це була гарна ідея?

– Так! Нам вдалося показати фільм із субтитрами для українських біженців у кількох французьких містах, і вони сказали мені: «Покажіть цей фільм французам та їдьте також в Україну, аби показати його там – це важливо».

– Чи була присутня французька преса на ваших показах?

– Я не запрошував пресу. По-перше, тому що все це для мене нове, і я не знав, як до цього підступитися. По-друге, тому що я не почувався легітимним: я не хочу вважати себе надважливим, чи вдавати з себе режисера (я ним не є). Але я розумію, що моя сором’язливість досить дурна, бо якщо я хочу показати свій фільм ширшій аудиторії, люди повинні про нього говорити!

– Тож ви змінили свій підхід?

– Так… Створення фільму було лише початком роботи: тепер я маю зробити його відомим. Тут, у Франції, онлайн-видання «Les Humanités» першим надало мені довге інтерв’ю, потім журналіст відвідав один з моїх показів і присвятив мені цілу сторінку в L’Est Républicain. Я маю продовжувати, і я дуже радий відповісти на ваші запитання сьогодні.

– Саме тому ви вжили заходів для легального показу свого фільму у Франції?

– Абсолютно. Це досить незвично для таких непрофесіоналів, як я. Тож мені знадобилося кілька місяців, перш ніж мій запит увінчався успіхом. Але це було важливо, аби мій документальний фільм зміг би охопити ширшу аудиторію. На сьогоднішній день у мене немає дистриб’ютора, і я зв’язуюся з кінотеатрами самостійно або за підтримки українських прихильників по всій Франції. Втім, мені вдалося організувати вісім показів у період з вересня по грудень 2025 року, і щонайменше ще шість заплановано до березня – поблизу По, Гренобля, Ліона, Нансі та Авіньйона.

–  Можу уявити собі емоційно заряджені зустрічі та обміни думками, які ви пережили!

– Так! З лютого 2025 року у мене було двадцять сім показів мого фільму, і кожен з них я полишаю іншою людиною. Зустріч з публікою, незалежно від того, чи підтримує вона Україну, чи ні, дуже допомагає мені зростати та розуміти – як бути дієвим, як все робити краще, як йти далі. Реакції, несподівані запитання, особисті розповіді завжди збагачують і доповнюють те, що мій фільм намагається сказати. І я вчуся. І я ніколи не забуваю подякувати.

– Я хотіла би завершити наше інтерв’ю питаннями про музику: вона, безумовно, відіграє значну роль у вашому фільмі. Чи був її вибір спонтанним?

– Музика була фундаментальною для створення цього фільму. З кількох причин. По-перше, оскільки я не мав формальної освіти в галузі монтажу фільмів, мені потрібно було використовувати музику для створення ритму. У моєму першому монтажі було набагато більше музики, бо вона була як риштування для підтримки фільму. Потім мені довелося видалити деякі треки, та зробити вибір: я мав звільнити місце для важливих меседжів фільму. По-друге, Львів був наскрізь заповнений музикою, а музиканти були невід’ємною частиною того, що я хотів би засвідчити. Український опір виражається через мистецтво, культуру, через ці пісні, які об’єднують людей і показують, що життя справді тут є.

– Так, це абсолютно вірно!

– Щовечора я гуляв містом, і музика була усюди. Вона була одним із найважливіших інгредієнтів життя, спільності… і українства. Хоч я й не міг показати все, для мене було важливим, аби глядачі відчували цю всюдисущість. Це стало причиною мого бажання аби час непомітно промайнув під звучання деяких пісень. До того ж, це красиво!

– Які українські гурти стали музичним натхненням для фільму «З мого вікна»? Як ви їх обирали?

– Власне, з самого початку масштабного вторгнення одним із моїх способів висловити  підтримку українцям було слухання їх музики. Я поступово відкривав для себе дуже різні речі, які вони співали чи грали під час демонстрацій у Парижі: від «Мелодії» Скорика до «Океану Ельзи», також національний гімн, включно з «Один в Каное» та Kalush. Тож, під час мого перебування у Львові я вже мав ці пісні на увазі, навіть якщо не розумів текстів. Усі українські пісні, які я додав до фільму (Христини Соловій, «Один в Каное» та Botashe), були як інстинктивним вибором (бо ці пісні «розмовляють зі мною»), так і вибором свідомим (я завжди перевіряв тексти, щоб уточнити свій вибір). Після повернення я також відкрив для себе інших виконавців, таких як «ДахаБраха», чиї пісні музично дуже насичені та емоційні.

– Так, всесвітньо відомий гурт «ДахаБраха», як і багато інших українських гуртів, організовує концертні тури та збирає кошти на підтримку українських збройних сил та українців на тимчасово окупованих територіях. Багато музикантів  з усього світу долучаються до цієї благородної справи. І загалом, численні музиканти з усього світу виступають проти війни.

– Так! Мистецтво, а музика зокрема, є частиною боротьби за свободу. Обираючи ці музичні твори, я намагався віддати шану всьому, що вважаю прекрасним і сильним, включаючи артистів, які не є українцями, як-от гурт Low: я завжди його слухав і саме він супроводжує сцени з Маріуполем. Або іранська пісня «Baraye», яка оспівує революцію «Жінка, життя, свобода», але для мене є уособленням багатьох інших спротивів, наприклад, боротьби українців, афганців чи грузинів. Завершення фільму цією піснею стало нагадуванням про те, що війна, яку ведуть фашисти, такі як Путін, – це не лише українська проблема, а глобальна.

Анна Архипова

Фото надані Гійомом Созеддом