Зараз я займаюся фортепіанною творчістю мого батька, композитора Валерія Польового. Тривають концерти з циклів «Польовий і Польова», «Звільнена музика», які запровадила Вікторія Зубенко. Останній концерт був на фестивалі Bouquet Kyiv Stage, за що йому велика подяка!

Я безмежно вдячна татові за те, що він навчив мене чути музику навіть там, де панує смерть. І я дякую Олегу Безбородьку, Богдані Півненко, Кері-Лінн Вілсон, Національному ансамблю солістів «Київська камерата», Анні Цьок та всім виконавцям за те, що їхні руки сьогодні вдихають життя в ці рукописи. Дякую вам, слухачам, за те, що ви сьогодні разом із нами проживаєте це воскресіння.

Я нарешті почула фортепіанну музику тата, яку він писав ще в консерваторії (1946–1950), де вчився у видатного українського композитора Бориса Лятошинського. Після випускного іспиту з композиції мого батька заарештували, і він провів у концтаборі 5 років. Зараз важко уявити, що блискучий піанізм його ранніх творів просто зупинився, був грубо перерваний майже зовсім.

Я пам’ятаю батькові руки, розпухлі суглоби, покручені ревматизмом, який він отримав під час роботи на мідному руднику. Там були поламані ті його пальці — так, щоб більше ніколи не грали. Але він грав постійно, фортепіано стало його інструментом мислення попри все. Проте фортепіанної музики після концтабору він уже майже не писав — усі ці твори залишилися в тому, консерваторському, часі.

Вражає його сила спротиву долі, але боляче, дуже боляче… Піаністичний рівень його фортепіанної музики, майстерність, глибина — це дивовижно.

Для мене ці фортепіанні твори — не просто музика. Це свідчення батькової духовної волі. Це зустріч із татом, із живою людиною, бо ми, композитори, завжди живемо у своїх творах.

З роками змінилося і те, як сприймається його спадщина. З’явилася якась дуже справжня, вистраждана повага і довіра. Сьогодні, через увесь той біль і досвід війни, який доводиться проживати, цю музику чуєш зовсім інакше — набагато ближче і глибше.

Особливе відчуття — слухати це в інтерпретації Олега Безбородька. У нього дуже тонке розуміння українського романтизму і той справжній, нестримний драматизм, який не потребує зайвих слів. Його власний життєвий досвід і зрілість звучать у кожному русі, роблячи цю музику абсолютно живою.

Окремо хочу сказати про людину, чиє ім’я обов’язково має тут звучати. Це Ольга Ліфоренко — мій дорогий педагог із фортепіано і перша виконавиця двох батькових поем (вона грала четверту та п’яту поеми). Її пам’ять про татову музику і відданість їй супроводжували мене все життя. І хоча саме зараз я вперше почула ранні твори тата — цей дивовижний етюд і юнацькі поеми — у виконанні Олега Безбородька, усе це проростає з того фундаменту, який колись берегла і передавала Ольга Дмитрівна. Я безмежно вдячна їй за все.

Кажуть, що праведник — як дерево, посаджене при витоках вод. Мій тато був таким деревом. Його коріння пішло глибоко в землю страждань, але крона завжди тягнулася до неба.

Він був і залишається чесним, потужним і вічним.

Вікторія Польова, українська композиторка, членкиня Національної спілки композиторів України, заслужена діячка мистецтв, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка

Фотоколаж у заголовку: фрагмент портрета Валерія Польового, автор — В. Куткін; фрагмент нотного рукопису Валерія Польового