Аліса Ірина — українська художниця, майстриня тату, яка створює неймовірно красиві готичні малюнки, від яких важко відірвати погляд. Людям із такими татуюваннями неможливо залишитися непоміченими. З початком повномасштабного вторгнення росії в нашу країну художниця виїхала з України й наразі працює у Відні. Спеціально для читачів «Імпровізатора» Аліса розповіла про свою роботу.

— Скільки років ти працюєш і де навчалася?

— Наразі працюю близько десяти років. Я навчалася на дизайнера в Університеті імені Бориса Грінченка та в Комп’ютерній академії IT STEP. Чесно кажучи, не можу сказати, що ця освіта якось вплинула на мою подальшу кар’єру. Швидше за все, я просто даремно витратила гроші батьків і власний час. Єдине, що мені справді подобалося, — заняття з малюнка з натури. Решту предметів я терпіти не могла і часто віддавала перевагу роботі, а не навчанню.

— Чому ти обрала саме цю професію?

— Гарне запитання. Не впевнена, що маю на нього серйозну відповідь. Якось так склалося. Мені здалося, що це буде весело й цікаво. Хоча була й корислива причина: я сама хотіла багато татуювань. У двадцять років грошей на них у мене особливо не було, і я вирішила, що якщо навчуся робити татуювання, зможу набивати їх собі самостійно. А заодно знайду друзів серед майстрів, які робитимуть мені татуювання безкоштовно або хоча б дуже дешево. Власне, так усе й сталося. Можна сказати, це був хитрий план, щоб мати багато татуювань і не розоритися.

— Чи існує якийсь договір із клієнтом?

— Безумовно. Подібні документи були в усіх країнах, де я працювала: і в Україні, і в Німеччині, і в Австрії. Зазвичай це угода, в якій клієнт підтверджує, що ознайомлений із можливими ризиками процедури та повідомив майстру про всі обставини, які можуть мати значення: вагітність, грудне вигодовування, захворювання тощо. Звісно, мова йде про офіційні салони, які зареєстровані та сплачують податки. Я впевнена, що й у Європі, й в Україні є заклади, що працюють нелегально. Там часто нічого не підписують, усе ґрунтується на усних домовленостях, а якщо щось піде не так, клієнту буде набагато складніше повернути гроші, подати скаргу або домогтися відповідальності. Мені пощастило працювати переважно у великих офіційних студіях, де до таких питань ставляться серйозно.

— Які медичні знання необхідні тату-майстру?

— В Україні та Німеччині, наприклад, спеціальна медична освіта для роботи тату-майстром не потрібна. В Австрії правила суворіші: необхідна відповідна ліцензія. При цьому ніхто не вимагає від майстра повноцінної медичної освіти чи проведення клінічних досліджень. Головне — знання основ гігієни, стерильності та безпечної роботи зі шкірою. В Австрії також існують вимоги щодо щеплень для фахівців, які працюють із кров’ю. І тут є досить кумедний нюанс: необхідні щеплення доводиться оплачувати самостійно, оскільки страхова компанія розглядає їх як особисте бажання, хоча для роботи вони є обов’язковими. Зараз я якраз займаюся вакцинацією, зокрема від гепатиту. Загалом усі необхідні процедури можуть обійтися приблизно в одну-дві тисячі євро.

— Чи траплялися випадки, коли ти відмовляла клієнта від малюнка, який він спочатку хотів?

— Так, звичайно, хоча з кожним роком такі ситуації трапляються дедалі рідше. У мене чудові клієнти, які приходять із цікавими задумами. Найчастіше я не відмовляю, а трохи направляю: підказую, як краще розташувати малюнок, що змінити в композиції та чому певне рішення виглядатиме виграшніше. Клієнти зазвичай охоче прислухаються до моєї думки. Щобільше, багато хто сам приходить саме за порадою і готовий обговорювати різні варіанти. Але я завжди наголошую: це ваша шкіра, а не моя. Можу пояснити, чому вважаю якесь рішення невдалим, запропонувати альтернативу та попередити про можливі наслідки. Але якщо людина все розуміє і все одно хоче зробити по-своєму, останнє слово залишається за нею. Зрештою, жити з цим татуюванням доведеться їй, а не мені.

— Чи малюєш ти на чомусь, окрім шкіри?

— Так, звичайно. Я малюю і на папері, і на планшеті. Найчастіше працюю в цифровому форматі, особливо якщо збираюся продавати малюнки. На папері ж малюю переважно для себе.

— Чи є у тебе каталог робіт?

— Мій Instagram, по суті, і є моїм портфоліо. Окремого каталогу чи книги з роботами у мене немає.

— Чи можуть малюнки повторюватися?

— Зазвичай я малюю на замовлення. Готові ескізи, які можна просто вибрати й забрати, створюю досить рідко. Річ у тім, що я спеціалізуюся на великих роботах: рукавах, ногах, спинах, іноді цілих торсах. Коли людина наважується на таке масштабне татуювання, їй, як правило, хочеться чогось індивідуального, а не просто гарного малюнка. Іноді я викладаю готові ескізи, але зазвичай отримую повідомлення приблизно такого змісту: «Мені дуже подобається! Можна точно таке саме, тільки все змінити?» У результаті все одно доводиться малювати заново. Повторювати одну й ту саму роботу я не буду. Але можу запропонувати варіацію на ту саму тему. Припустимо, я намалювала хом’яка з крилами кажана, і хтось уже зробив собі таке татуювання. Іншій людині я можу запропонувати морську свинку з іншими крилами, у схожій стилістиці. Вийде схожа робота, але не копія.

— Ти брала участь у якихось конкурсах чи тату-фестивалях?

— У конкурсах, наскільки пам’ятаю, ні. Я дуже хотіла взяти участь у Київському тату-фестивалі, який уже двічі проводили під час війни, але поки що не вийшло. Участь у таких заходах вимагає серйозної підготовки. Потрібно привезти або орендувати кушетку, організувати робоче місце, доставити обладнання та заплатити за участь. Безкоштовно запрошують хіба що дуже відомих майстрів із мільйонами підписників. Я, на жаль, до їхнього числа не належу. При цьому сама перемога в конкурсі мене абсолютно не цікавить. Оцінка татуювань багато в чому суб’єктивна: те, що перемагає, далеко не завжди подобається особисто мені, і навпаки. Тому я не бачу особливої цінності в сертифікаті чи нагороді, яку можна поставити на полицю й потішити самолюбство. Знаю, що багато майстрів пишаються такими досягненнями, але для мене це не показник професіоналізму.

А ось у Берлінській тату-конвенції я брала участь, і враження залишилися жахливі. Було неймовірно шумно. У якийсь момент чомусь влаштували виступ барабанщиків. Через гуркіт і відлуння у мене виникла дуже сильна реакція на звук: здавалося, ніби навколо падають бомби. Було по-справжньому страшно. Потім увімкнули огидну музику. Крім того, навколо ходило безліч сумнівних літніх чоловіків із камерами, які фотографували сідниці моєї клієнтки. Я працювала над її спиною, тому вона була практично роздягнена, лише у стрингах. Мені все це здалося вкрай неприємним. Там також були зовсім маленькі діти, буквально однорічні або трирічні. Я абсолютно не розуміла, що відбувається і навіщо все це влаштовано саме так. Загалом, бажання повторити цей досвід у мене немає. Якщо хтось оплатить участь, організує робоче місце та візьме на себе всі клопоти, я із задоволенням поїду. Але не частіше ніж раз на пару років.

— Що зараз набивають найчастіше? Чи існують модні тенденції?

Звісно, особливо серед молоді до 25 років. Але багато що залежить від спеціалізації майстра та його аудиторії. Я працюю переважно з похмурими, темними сюжетами, тому й запити відповідні. У мене, наприклад, дуже часто замовляють драконів. Я люблю їх з дитинства, тож абсолютно не заперечую! При цьому дракони бувають найрізноманітнішими: китайськими, європейськими, іноді клієнти називають їх скандинавськими.

Ще один популярний напрям — татуювання за мотивами відеоігор, особливо серії Souls: Dark Souls, Bloodborne, Elden Ring. Я сама дуже люблю ці ігри, зокрема за їхню чудову візуальну складову. Звісно, я не просто перемальовую персонажів один в один. Якщо людина хоче, наприклад, татуювання на весь рукав, потрібно продумати композицію, розташувати елементи так, щоб вони гармоніювали між собою, і переробити зображення у власній стилістиці. Для мене важливо, щоб татуювання виглядало цілісним твором, а не випадковим набором персонажів, наліплених один поруч з іншим.

— Які найнезвичайніші побажання були у твоїх клієнтів?

— Чесно кажучи, мені хотілося б розповісти якусь абсолютно неймовірну історію, але нічого настільки дивного у мене не було. Мабуть, одне з найнезвичайніших замовлень — дівчина хотіла апельсин, з якого ріс меч. Саме ріс, а не просто стирчав. А вже з меча, своєю чергою, росло дерево. Втім, це було багато років тому, і відтоді нічого особливо незвичайного мені не замовляли. Мабуть, найдивніше побажання, з яким я стикаюся зараз, — прохання поговорити під час сеансу. Річ у тім, що я зовсім не люблю розмовляти під час роботи. Мені хочеться повністю зосередитися на процесі, а не підтримувати розмову. Але іноді клієнти дуже хочуть поговорити, а я, навпаки, мрію про тишу.

Наталія Кряж

Якщо Вам сподобалася стаття, автору буде приємний комплімент