У третій частині розповідалося про перші репетиції «Сили долі» на сцені театру “Аврора”, знайомство з міжнародним складом артистів, тонкощі підготовки Людмили Монастирської та її взаємодію з диригентом, оркестром і партнерами. Авторка перебувала поруч зі співачкою, спостерігаючи за кожним нюансом репетиційного процесу.

Після однієї з репетицій, коли згасли вогні рампи, Людмила Монастирська запитала мене:

– Може прогуляємося? Ви не втомилися?

– Головне, чи не втомилися ви? – відповіла я, бо репетиція сьогодні почалася о 10.30 ранку, а нині на годиннику була десята вечора.

– З чого мені? – усміхнулася Людмила. – Я ж відпочиваю! Якби ще співати не змушували…

Ми вийшли з театру “Аврора” на вулицю Республіки. Увечері вона перетворилася на святкову: сяяли вітрини магазинів, а над проїжджою частиною миготіли гірлянди, схожі на новорічні.

– Як ви провели сьогоднішній ранок? – поцікавилася співачка.

Тут, на Мальті, я стала її «очима»: острів Гозо, його природні красоти та памʼятки Людмила Монастирська пізнавала через мій обʼєктив – бо репетиційний ритм тривав по 12 годин щодня.

Я показала співачці світлини мегалітичного храмового комплексу Джгантія, який відвідала того дня. Людмила уважно роздивлялася гігантські камені (у перекладі Джгантія означає «вежа велетнів»). Звісно, збереглися лише фрагменти, але масштаб усе одно вражав!

– Людочко, уявіть, – захоплено розповідала я, – під час будівництва Джгантії люди пересували блоки вагою по 50 тонн! А тоді ще навіть колесо не віднайшли! Епоха неоліту! Ця споруда старша за піраміди Єгипту та Стоунхендж. Їй 5,5 тисяч років!

– Просто диво! – вигукнула співачка. – Ви хоч потрималися за ці камені рукою – там, певно, така неймовірна енергетика!

***

Місто засинало: стихали машини, рідшали кроки, загасали голоси. Все навколо завмирало. Тиша лягала на плечі благословенною паузою після довгого репетиційного дня.

Вечір видався теплий, безвітряний. Ми пройшли повз торгівельний центр, в якому був розташований готель «Дюк», де зупинилася співачка.  Людмила відзначила, що зведений він в англійському стилі – схожі будинки вона часто бачила в Лондоні. І додала:

– На рецепції готелю мене зустрів адміністратор, який розмовляв найчистішою англійською мовою. Я навіть йому сказала: «У мене враження, ніби я в Лондоні». Він усміхнувся: «А я і є англієць!»

Мальта майже два століття була колонією Великобританії. У спадок від Англії залишився і лівосторонній рух автівок, і навіть назва столиці Гозо – Вікторія (на честь королеви). До ХІХ століття місто називалося Ір-Рабат. Втім, місцеві мешканці й досі часто використовують стару назву.

Чим більше ми гуляли, тим більше Людмила Монастирська, яка, гастролюючи, обʼїздила весь світ, знаходила щось знайоме.

Дійшовши до одного з перехресть, вона вигукнула:

– А цей куточок мені нагадує сицилійське бароко: фасади з невеличкими балкончиками, декоративні кам’яні елементи. Памʼятаю, коли я вилітала на гастролі до Сицилії, у нас лежав сніг. А, прилетівши, я потрапила до справжнього раю – у помаранчевих садах просідали гілки від величезних червоних плодів! Знаєте цей сорт? Сицилійський апельсин!

Ми ходили повільно, роздивлялися кожну деталь – Людмила дуже любить зосереджуватися на нюансах. Вона не просто спостерігає. Її уява відтворює цілі картини з минулого.

– Подивіться, яка милота! – розчулено промовила співачка, підійшовши до одного з будинків. – Дверна колотушка!

Я придивилася до металевого пристрою, яким стукають замість дзвінка.  Виявляється, мальтійці досі їх використовують – як данину середньовічній історії. До винайдення колотушок гості буквально дряпали двері, щоб привернути увагу господаря.

– Однакових практично немає! – досліджувала Людмила різні двері. – Голова лева, рука, близнюки… Мабуть, бронза – бо проступає зеленуватий наліт.

Сьогодні, як і раніше, колотушки на Мальті використовуються як «візитівки» — за їхньою формою можна здогадатися про статус чи професію власника.

Людмила тихенько «стукнула» у двері золотавим дельфіном. Пролунав гулкий звук.

– Ой, вибачте! – звернулася співачка до нічної тиші і поспішила покинути «місце злочину».

Чим далі ми рухалися, тим більше вулиця Республіки нагадувала Людмилі Монастирській барселонську La Rambla — головну артерію міста з її магазинами, кав’ярнями, святковими прикрасами та активним рухом.

Вузькі вулички з невеличкими ошатними будиночками асоціювалися у співачки зі старими кварталами Парми.

***

– На тлі памʼяток архітектури людське життя видається таким блискавичним! – зітхнула співачка. – Он, Джгантія, в якій ви сьогодні були, стоїть уже 5,5 тисяч років – і ще стільки стоятиме. А людина зʼявляється на цьому світі і пролітає, немов комета, – яскраво та блискавично. Чогось прагне, про щось мріє – а фінал у всіх однаковий…

Я розумію, що такі думки навіює розлука з мамою, якої не стало два роки тому. З того часу Людмила сприймає світ через призму втрати.

Втрата вчить дивних речей.

Вона вчить мовчати, коли кричить душа.

Триматися, коли хочеться впасти.

Цінувати тих, хто поруч. Бо ніхто не знає, скільки часу залишилося бути разом.

Коли втрачає рідних — порожньо не зовні. Всередині. Ніби хтось забрав частину тебе і не сказав, як з цим жити.

Приїжджаючи сьогодні до батька, Людмила зупиняється в маминій кімнаті, де все лишилося так, як за її життя. І там, в оточенні маминих речей, особливо гостро відчувається злочинна довговічність матеріального у порівнянні з людським життям!

Людмила часто повторює фразу: «Усе – тлін!». І я розумію, що вона відчайдушно намагається балансувати на межі «заперечення цінностей» і водночас прагненням створювати власні смисли.

***

Ми вийшли на Іт-Токк – центральний майдан Вікторії, що в перекладі означає «майдан Незалежності» (треба ж – як у нас, в Києві!). Раптом тишу розрізало голосне цвірінькання.

Соловʼї?.. Хтось увімкнув колонки з пташиним співом?..

Звук наростав хвилями і обіймав нас з усіх боків.  Це було так незвично, що ми стояли, немов зачаровані.

– Це живі птахи! – вигукнула із захопленням Людмила.

– Але ж на вулиці ніч! – не вірилося мені у пташиний хор «наживо».

– Я вже спостерігала таке явище на Сицилії, – продовжила співачка. – Пташки збираються в одному місці, їх дуже багато. Тому їхній спів такий голосний.

Ніби на підтвердження цих слів віти одного з розлогих дерев здригнулися, і в сяйві ліхтарів закружляли сотні сріблястих крил. Ніч знову розквітла пташиним багатоголоссям! Здавалося, ніби сама природа співала після заходу сонця і перетворила острів на сценічний простір.

Пізніше ми дізналися: це були співочі птахи, здатні імітувати десятки мелодій – дрозди, малинівки, соловʼї. Їхній хор особливо віртуозний у жовтні  під час міграції птахів на південь. Мальтійський архіпелаг посередині Середземного моря вони використовують як перепочинок.

***

Коли нічний хор стихав, перед нами виринала інша симфонія — кам’яна. Її партитуру писала Цитадель, що зберігала пам’ять про тисячоліття боротьби й витривалості. Фортеця в центрі Ір-Рабату розпочала свою історію за 1500 років до нашої ери. Раніше саме в Цитаделі жили і ховалися від піратів і ворогів місцеві мешканці. Бо хто тільки не намагався захопити цей ласий «шматочок» в Середземному морі!

Не винятком була і Друга Світова війна. Ір-Рабат, столицю Гозо,  почали бомбити у 1941-му, а острів Мальта взагалі став однією з найбільш бомбардованих територій Європи. Вінстон Черчилль назвав мальтійців символом мужності й витривалості і вирішив нагородити їх за героїзм Георгіївським Хрестом. Зазвичай Хрест вручався окремим постатям, але у випадку Мальти – всьому населенню!

Згадавши про цей факт у стінах давньої Цитаделі, ми з Людмилою подумали про незламну Україну. Вона сьогодні витримує військове навантаження, яке історично не має аналогів! Лише за неповні чотири роки за оцінками військових проти нашої країни було випущено понад 1,1 мільйона дронів різних типів! Не кажучи вже про ракети, керовані авіабомби, артилерію.

***

У наші думки увірвався бій великого годинника, розташованого на бастіоні Святого Михаїла. Ми підвели очі на циферблат.

– Друга година ночі? – жахнулася Людмила.

Захопившись прогулянкою, ми втратили лік хвилинам. І годинникова башта на Цитаделі відіграла для нас свою первозданну роль: коли не було особистих годинників, вона допомагала орієнтуватися в часі.

– Я ж мала повернутися до готелю опівночі! Готель зачиняють! – вигукнула співачка.

Я усміхнулася:

– Можна я буду називати вас мальтійською Попелюшкою?

Ми поспішили назад. На щастя, двері були відчинені.

***

До себе я поверталася неспішно. Роздивлялася квіти на підвіконнях, помаранчеві дерева на балкончиках, красиво підсвічені монументальні церкви.

На вулицях ані людей, ані машин. Враження, що вночі життя на острові Гозо (на відміну від Мальти) завмирає. Тиша і спокій.

І раптом – дзвін. Я прислухалася: здалося? Може знову бʼє баштовий годинник?

Ні! Це було відлуння саме церковних дзвонів. Посеред ночі. З різних боків.

Виявилося: на Мальті це давня традиція. У країні вважали, що дзвін відганяє зло. І навіть епідемії — чуму. Тож, нічні дзвони і досі вважаються охоронним сигналом – тому не стихають. Їхні голоси чути далеко і звідусіль. А нічна тиша лише підсилює густий мелодійний розголос.

***

Заснула я миттєво – ледь торкнулася подушки. На світанку мій сон розрізав різкий гуркіт літака: здалося, у відчинене вікно залітає дрон. Я підскочила на ліжку (реакція самозахисту, набута за останні роки) і зрозуміла: війна зашита в нашу підсвідомість.

Мимоволі згадала, як сьогодні вранці гуляла островом, звіряючись з Google Maps. Раптово телефон сповістив про повітряну тривогу в Україні, і уже за мить навігатор показував, що я перебуваю десь між Гваделупою та Північно-Льодовим океаном. Ймовірно, спрацювали системи радіоелектронної боротьби, які блокують точність геолокацій.

На Мальті це спричиняло незручності – мене позбавляли орієнтира руху. І все ж було дивне відчуття захищеності — навіть тут, за морем, я бачила, як блискавично працює наша армія в умовах небезпеки.

Війна…

Вона наздоганяє нас, де б ми не були.

Вона не гримить поруч. Вона просто не відпускає.
Навіть на далекому острові.
Навіть уві сні.

Яна Іваницька

Фото: архів театру «Аврора» (Гозо), особистий архів Людмили Монастирської, Яни Іваницької

Частина 5: Спогади у Садах Вілли Рандл

Довідка:

Яна Іваницька – письменниця-документалістка (авторка восьми книжок); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт», 2008 рік). Перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 33-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 440 статей, з них 48 наукових); сценаристка документальних фільмів; перекладач-драматург (24 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.