У четвертій частині описано нічну прогулянку авторки з Людмилою Монастирською по місту Ір-Рабат на Гозо, спостереження за архітектурою, природними звуками та культурними особливостями острова, а також рефлексії співачки про минуле, втрати та те, що їй допомагає зберегти внутрішню гармонію.

Людмила Монастирська дуже любить ліс — спілкування з природою відновлює її під час напруженого творчого графіка.

Оскільки лісів на острові Гозо немає, я віднайшла альтернативу й запросила співачку до Садів Вілли Рандл (Villa Rundle Gardens). Це чудове місце для прогулянок і відпочинку, рідкісний оазис для камʼянистого острова. Та й місце розташування ідеальне — поруч із театром Аврора.

Ми увійшли через центральні ворота й опинилися серед пальмових алей, квітів та маслинових дерев. Людмила із захопленням оглянула цю красу й промовила:

— Дуже нагадує Іспанію — буйство зелені, пальми. У таких умовах треба не працювати, а відпочивати! — усміхнулася вона та додала: — Ви не звертайте на мене увагу! І не забувайте, що у вас відпустка. Хоча ви молодець — усе встигаєте. Де ви побували сьогодні?

Я дістала з кишені маленьку ікону із зображенням Богородиці:

— Це вам! На пам’ять про Гозо. Нехай Божа Матір Та’ Піну вас оберігає!

— Ви таки доїхали до базиліки Та’ Піну? — захоплено перепитала Людмила.

На Мальті символічна кількість церков — 365. Мешканці кажуть, що це свідчення їхньої духовності: щодня впродовж року можна відвідувати новий храм. Базиліка Богородиці Та’ Піну — одна з головних святинь країни. Це розкішна будівля, з оглядового майданчика якої відкривається вид на море. Всередині – великий образ Богородиці, який здавна вважається чудотворним!

Від базиліки Та’ Піну веде Хресна дорога, якою я піднялася на сусідній пагорб. Скульптури уздовж тропи відтворюють шлях Христа на Голгофу. Найбільше вражають композиції, де люди байдужо спостерігають за стражданнями Ісуса. І лише один Симон Киринейський простягає руку допомоги! Яке наочне нагадування, що світ приречений без Доброти й Співчуття!

Святе місце! – промовила Людмила, вислухавши мою розповідь і подивилася на маленьку іконку: — Ви загадали там бажання?

— Так, — відповіла я. — Щоб в Україні завершилася війна. І щоб у вас усе в житті складалося добре.

Співачка усміхнулася. Зараз для неї «усе добре» — це постановка «Сили долі», бо ні про що інше вона думати не може.

Верхівки пальм хитав легкий вітерець. Вони були всіяні жовтими плодами, що звисали важкими гронами. Під венеціанським місточком били невеличкі фонтани.

— У театрі немає суфлера, — промовила Людмила вголос, але немов до себе. — Це небезпечно!

Вона вже була не серед пальм.

Професія суфлера, яка майже зникла з драматичних театрів, в опері залишається необхідністю. Це надзвичайно складний вид мистецтва: музика й текст нерозривні. Якщо співака «вибило» з тексту, музика йде далі — й виставу хоч зупиняй! Тут неможливі ні паузи, щоб згадати, ні імпровізації, щоб сказати текст своїми словами. До того ж, усі партії виконуються мовами оригіналу, і один співак мусить одночасно тримати в голові італійські, німецькі, французькі тексти. Це спричиняє додаткове напруження, і суфлер стає необхідною страховкою та запорукою того, що вистава відбудеться без ексцесів.

— У Києві на премʼєрі «Норми» я всю виставу «провисіла» на суфлері. — згадувала Людмила. — Не встигла бездоганно вивчити партію, а треба було виходити на сцену. Якби не суфлер — я б спектакль не заспівала.

Людмила витримала паузу і знову повернулася до нинішньої постановки «Сили долі»:

—  Учора на репетиції співаки забували текст. А я від них залежу. Мої репліки в деяких речитативах – це короткі вставки між їхніми діалогами. Це небезпечно. Іноді доводиться математично вираховувати музичний вступ. Партнер тут — особливо важлива опора. Якщо у подібному фрагменті співак забуде слова — для мене це теж буде катастрофа!

Я спробувала заспокоїти співачку. Кому, як не їй, відомі негласні закони акторської концентрації! У потрібний момент згадується навіть те, що не знав. Звісно, якщо не спрацьовує протилежний закон — нервового затиску. Але на міжнародну арену таких співаків зазвичай не допускають. Тут усі — «бійці».

Людмила кивнула й додала:

— Просто я бачу, що не всі партнери раніше виконували цю оперу. Мені трохи легше – я до Мальти брала участь у чотирьох постановках «Сили долі»: у Валенсії, Лондоні, Берліні та Пармі.

Ми занурилися у спогади…

“Сила долі” у Валенсії (Іспанія). 2014 рік

Для Людмили Монастирської постановка «Сили долі» 2014 року стала не просто дебютом у партії Леонори, а й зустріччю зі справжньою легендою диригентського мистецтва – Зубіном Метою. Уродженець Індії, він уже понад 60 років є однією з ключових фігур світової оперної сцени.

— За кілька місяців до «Сили долі», — згадує Людмила, — я мала співати «Аїду» з Зубіном Метою в Берлінській Штаатсопер. Але перед цим у мене було надзвичайно багато виступів:

«Набукко» в Ла Скала,

«Набукко» в Ковент-Гардені,

«Бал-маскарад» в Римі,

«Аттіла» в Берліні,

«Аїда» в Лос-Анджелесі,

«Макбет» в Берліні,

«Реквієм» Дж. Верді в Бухаресті,

«Аїда» в Х’юстоні,

«Аїда» в Ла Скала,

«Тоска» у Франкфурті.

І все це – лише протягом 2013 року, – продовжувала Людмила Монастирська. – Причому кожна продукція була марафоном – по 8-10 вистав. Співати спектаклі доводилося майже через день. 2014 рік розпочався постановкою «Сільської честі» в Ла Скала. А після неї я мала їхати до Зубіна Мети. Але була настільки виснажена, що перетелефонувала менеджеру і сказала, що відмовляюся від «Аїди».

Співаки всього світу мріють потрапити до вистави З. Мети бодай раз в житті. Я оніміла:

— Ви відмовили Зубіну Меті?!

— Так, — ніяково усміхнулася співачка. — І це при тому, що за кілька місяців я спеціально прилітала на прослуховування — адже «заочно» до маестро не потрапиш, він особисто наживо слухає кожного співака. Мене Зубін Мета затвердив. А я не зʼявилася на постановку!

— Коли через три місяці ви приїхали на «Силу долі» до Валенсії, маестро згадував цю історію?

— Так! Він дуже дивувався і розпитував мене про причини. Я щось вигадувала, списувала на погане самопочуття. Ну, не могла ж я сказати, що Маестро просто «не вписався» в мій щільний графік!

Людмила дзвінко розсміялася від однієї думки про подібну «зухвалість», яка їй не властива, і продовжила:

– Але якщо серйозно, це був, справді, виняток: я просто не розрахувала свої сили! У нашій професії це дуже важливо. Ми маємо навчитися вчасно говорити собі: «Стоп»! Але, як би не старався, не завжди це виходить. Памʼятаю, як я між виставами в Америці прийняла пропозицію заспівати «Тоску» в Німеччині. Це ж трансатлантичний переліт, зміна часових поясів! Ціна виявилася непомірною – заплатила за це здоровʼям.

Слава Богу, що Зубін Мета зрозумів ситуацію, і «Силу долі» ви таки проспівали під його орудою, – промовила я. – Як з ним працювалося?

Дуже комфортно. В одній з рецензій на «Силу долі» критик написав: «диригент насолоджувався оркестром, а оркестр насолоджувався своїм диригентом». Для мене праця з маестро теж була справжньою насолодою: ідеальні темпи, неймовірне відчуття співака. Як і Джеймс Лівайн, Мета настільки любить голоси, що опера для нього — співтворення. У житті маестро щирий, відкритий, простий. Часто запрошував нас на обід і завжди носив у кишені маленький пакетик індійських спецій — приправляв ними будь-яку страву.

У паралельній продукції «Турандот» партію Тимура виконував український бас Олександр Цимбалюк. Перед прем’єрою «Сили долі» Зубін Мета сказав йому:

— Прийдіть послухати вашу співвітчизницю. Неймовірне сопрано!

Цимбалюк не раз згадував про це:

— Людо, ти пам’ятаєш, як Мета скликав усіх тебе слухати?!

Партію Дона Альваро виконував американський тенор Ґреґорі Кунде — унікальний співак, єдиний, хто співав і россініївського, і вердіївського Отелло.

— Ми зустрічалися у чотирьох постановках, — згадує Л. Монастирська. — Двічі в «Силі долі»: 2014 року у Валенсії та 2022-го в Пармі, а також в «Аїді» у Мадриді та «Манон Леско» у Барселоні. Як партнер він неймовірно чуйний і тактовний. Публіка його обожнює — я не пам’ятаю іншого тенора, якого приймали б з такою пристрастю. У Пармі йому було вже майже сімдесят, а біля службового входу вишикувалися черги фанатів по його автограф. Він ніколи не хизувався успіхом — просто сумлінно робив свою справу. З величезною гордістю розповідав мені, що став дідусем. Я  тоді подумала: як важливо бути щасливим у будь-якому віці!

Постановником «Сили долі» був італійський режисер Давіде Лівермор. Людмила називає його театр майже містичним, із відчутним психологічним напруженням.

«Силу долі» Лівермор стилізував під естетику 1930-х років. Доба передвоєнної тривоги стала метафорою фатальної приреченості героїв. Костюми, зачіски, світлові ефекти й навіть манера руху персонажів відсилали до тогочасного кіно — від нуару до мелодрами. Сценічний простір нагадував кінопавільйон, із відеопроекціями та монтажними переходами, які створювали ефект фільму в реальному часі.

— У «Сили долі» був введений режисерський надсюжет, – згадує Людмила Монастирська. – Лівермор вигадав дуже відверту мізансцену – Леонора мала на очах у глядачів народжувати дитину «прямо на залу». На моє щастя, на допомогу прийшов Зубін Мета. Уявіть статус Маестро, якщо він наполіг на заміні мізансцени — і Лівермор його послухав. В результаті, мене попросили зобразити сцену пологів, стоячи на колінах, а дитину приймала монашка, частково затуляючи мене від публіки.

Під час репетицій Лівермор одразу почав інтенсивну роботу з мізансценами.

— Мені довелося викликати з Києва концертмейстера Юлію Ященко, — продовжила співачка. — Вона мене просто врятувала! Через щільність міжнародних проєктів я не встигала тримати весь матеріал у голові, необхідно було доучувати. Згодом вона так само допомогла мені у 2018-му, і знову в постановці Лівермора — у «Манон Леско».

Прем’єра відбулася в Palau de les Arts Reina Sofía (Палаці мистецтв королеви Софії) — футуристичному оперному театрі, символі сучасної Валенсії. Оточена басейнами, ця будівля віддзеркалюється у воді та викликає у кожного свої асоціації.

Якщо на театр дивитися з різних ракурсів, — ділиться своїми враженнями Людмила Монастирська, —  він то нагадує космічний корабель, то розверзнуту щелепу акули. Дуже незвична споруда.

На премʼєру з Мадрида приїхала королева Софія – та сама, на честь якої названий театр. Разом із нею був її син, тоді ще Принц Астурійський Феліпе де Борбон. Уже за кілька місяців він став королем Іспанії Феліпе VI.

Після вистави королівська родина зустрілася з нами за лаштунками — без протоколу, — згадує співачка. — У моєму архіві зберігається світлина, де Королева – у стильному світському костюмі, а я поруч із нею у «закривавленій» сукні з фіналу вистави!

Критика оцінила виступ Людмили Монастирської як тріумфальний. Писали, що українське сопрано «вже виступає в усіх найбільших театрах світу», а її виконання «примусило зал німіти завдяки впливу багатого, оксамитового і густо забарвленого тембру» («Opera World», 18 червня 2014 року).

Також наголошували, що «Людмила Монастирська виблискувала поруч із Ґ. Кунде», і що її Леонора була «розкішною від початку і до кінця», а її голос — «колосальний, майже приголомшливий» («Codalario», 23 червня 2014 року).

“Сила долі” у Лондоні (Великобританія). 2019 рік

У 2019 році Людмилу Монастирську запросили одразу на дві постановки «Сили долі» — до Парижа і Лондона. Терміни збігалися, і співачка обрала Ковент-Гарден.

Режисером-постановником виступив Крістоф Лой, для якого були важливі внутрішні переживання, а не зовнішній антураж. Сценографія нагадувала «чорну коробку» з мінімальними деталями, що трансформувалася для різних епізодів. Головну роль в оформленні сцени відігравало світло — світло й  тінь створювали атмосферу фатальної неминучості. Поодинокі предмети (стілець, стіна, завіса) набували символічного значення, стаючи маркерами долі. Навіть масові сцени війни були зведені до кількох фігур, що підкреслювало внутрішній вимір трагедії.

Така мінімалістична концепція викликала дискусії – критикам не вистачало вердіївської експресії. Зате склад виконавців назвали «кастом століття» ( Девід Карлін. «Bachtrack», 18 квітня 2019 року).

Дона Альваро виконував Йонас Кауфман — «золотий тенор» сучасності, —  згадує Людмила Монастирська. —  Падре Гвардіано — Ферруччо Фурланетто, «король басів» сучасної опери, Дона Карлоса – Людовік Тезьє, один із найтонших інтерпретаторів Верді: інтелект, психологічна глибина, шляхетність! Для мене серед сучасних баритонів є три найвеличніших: француз Людовік Тезьє, румун Жорж Петеан і монгольський співак Амартувшин Енгбат. З Амартувшином ми виконували «Набукко» в Ковент-Гардені у 2021 році та «Силу долі» в Пармі у 2022-му. З Петеаном — «Бал-маскарад» у Баварській опері в Мюнхені. Щоразу це була неймовірна насолода.

Леонору Людмили Монастирської критики оцінили як внутрішньо прожитий, фаталістичний образ – не демонстрацію «ефектного» вердіївського сопрано, а глибоко осмислену трагедію. Писали про технічну досконалість «міцного голосу Монастирської, який чудово і з делікатною мʼякістю долає складні пасажі, даруючи масу емоцій» (Дейвід Бучлер, «Оpera Spy», 17 квітня 2019 року), а також про «прекрасний тембр» і «винятковий динамічний контроль від піанісимо до максимальної сили» («Bachtrack», 18 квітня 2019 року).

Наголошували й на «зворушливому образі», «тихих кульмінаціях і трепетних моментах», що підсилювало відчуття невідворотного фатуму («Planet Hugill», 13 квітня 2019 року).

Критик Алессіа Наккарато відзначала «дуже упевнене і невимушене виконання», «ідеальний баланс переконливості і співчуття» і «абсолютну органічність партії Леонори для голосу співачки» («Schmopera», 29 березня 2019 року).

На сайті NEWSmuz.com (20 квітня 2019 року) відзначали акторську майстерність Л. Монастирської: «Я не бачу примадонни — я бачу жінку, приречену долею на тяжкі випробування… Неможливо не відчути: вона не грає, вона проживає життя своєї героїні».

Диригентом-постановником «Сили долі» у 2019 році в Лондоні був Антоніо Паппано — головний диригент Королівської опери, який обіймав цю посаду найдовше в її історії (з 2002 по 2024 рік). Це була четверта постановка під орудою А. Паппано, в якій брала участь Людмила Монастирська. Їй передували «Макбет» у Ковент-Гардені, «Бал-маскарад» в Римі та «Реквієм» Дж. Верді в Бухаресті.

— Антоніо Паппано — не лише блискучий маестро, — говорить співачка. — Він ще й блискучий коуч: працює з дикцією, покращує італійську, звертає увагу на кожну деталь. Для міжнародної карʼєри це безцінно. У моєму архіві досі зберігається клавір «Макбета» із його рукописними позначками.

“Сила долі” у Берлінській Дойче-опер (Німеччина). 2021 рік

Коли ми заговорили про Берлінську Дойче-опер, Людмила Монастирська дістала телефон і показала мені світлину. На ній вона стояла в гримерці, одягнена у диригентський фрак:

—  Це теж Леонора з «Сили долі».

—  Неочікувано, — здивувалася я.

—  Не те слово, – усміхнулася співачка. – Це своєрідна метафора: Леонора намагається стати диригентом власної долі і керувати життєвими перипетіями, але цей контроль виявляється ілюзією. «Сила долі» все одно перемагає.

17–18 червня 2021 року в умовах суворих ковідних обмежень, після локдауну, Дойче-опер відкривала сезон концертом «Best of La Forza del Destino», у якому прозвучали ключові сцени з опери Верді. Партію Дона Альваро виконував американський драматичний тенор Рассел Томас, знаний у світі виконавець вагнерівсько-вердіївського репертуару. Це була друга зустріч із Людмили Монастирської зі співаком. Вперше вони зустрілися у Метрополітен-опера 2017 року у «Набукко», де Р. Томас виконував партію Ісмаеля.

Продаж квитків на берлінську постановку «Сили долі» відбувався із дотримуванням дистанції —  у «шаховому порядку», від глядачів вимагали обов’язкову вакцинацію або негативний тест на ковід, а також — носіння маски або респіратора.

— Це була версія semi-stage, — пояснює Монастирська. — Напівсценічне виконання: не чистий концерт, але й не повноцінна вистава. Ми працювали лише на половині сцени, з мінімальними декораціями, проте в костюмах. Була взаємодія з партнерами, я навіть падала на сцені, але без складної режисури. Тоді намагалися мінімізувати кількість репетицій і кількість людей на сцені. І цей формат був єдиним можливим для повернення жанру опери на сцену в умовах всесвітньої пандемії.

“Сила долі” у Пармі (Італія). 2022 рік

Містичність «Сили долі» у Пармі була підсилена самою датою: вистава відкривала ХХІІ Festival Verdi 22 вересня 2022 року. Невелике місто із населенням близько 200 000 по праву вважають «столицею Джузеппе Верді»: композитор народився за тридцять кілометрів звідси — в Буссето, і для місцевих він не музейна постать, а земляк.

— Хтось із колег сказав мені перед поїздкою, — згадує Людмила Монастирська, — що Парма за вимогливістю до співаків —  страшніша за Ла Скала. У Мілані освистують вибірково, а тут — усіх підряд, і особливо — не-італійців.

— Якщо в Ла Скала колись освистали Каллас, Тебальді, Дель Монако, Паваротті, Домінго, — не втрималася я, — важко уявити, з яким настроєм ви їхали до Парми.

— Я намагалася про це не думати. Бо і без того завжди хвилююся, коли виходжу на сцену нового театру. До того ж «Силу долі» співаю не так часто, як «Набукко» чи «Аїду», а партія Леонори дуже складна. А ще —  для мене це був важкий період. Мені було дуже самотньо. Від початку війни я сім місяців не була в Києві, не бачила рідних, які жили під обстрілами. Якими б успішними не були гастролі, довго не бути вдома — важке випробування. Усе чуже, бракує мови, обличь, відчуття ґрунту під ногами. Тому я зосередилася лише на одному: виконати свою роботу якнайкраще.

Публіка Парми ревно стежить за традицією. Слухачі вважають себе найкращими знавцями Верді. Освистування не завжди означає погане виконання — інколи це «не той стиль», «не та манера», «не те дихання».

Відповідальність посилювала й преса: ще у 2017 році Монастирську називали однією з найзатребуваніших вердіївських сопрано свого часу (Давід Салазар, «Opera Wire», 15 червня 2017 року). І ці слова цитували всі прес-релізи.

Фестиваль відбувався в театрі Regio di Parma, який веде свою історію з 1829 року. На цій сцені опери Верді ставили ще за життя композитора. Людмила Монастирська наголошує, що нечасто доводиться співати в таких давніх будівлях:

— Зовні цей театр дещо нагадує театр Аврора, тільки зала камерніша — близько 1100 місць. Під час Фестивалю Верді місто оживає: туристи, преса, афіші з портретами компоизтора на кожному кроці.

Фестиваль 2022 року був присвячений сторіччю від дня народження Ренати Тебальді — уродженки передмістя Парми, «янгольського сопрано». Критики наголошували, що Леонора була однією з її коронних партій, що додавало особливої відповідальності Людмилі Монастирській («Bachtrack», Марк Пуллінгер, 23 вересня 2022 року).

Паралелі виникали самі собою. Обидві співачки — драматичні сопрано з величезною силою голосу і широким діапазоном. Критики не раз порівнювали тембр Монастирської з «янгольським співом» — за прозорість звучання і виняткове піанісимо. А 2022 рік додав ще один вимір: Тебальді була «голосом Італії» після війни, символом відродження. А Монастирська стала «голосом України» та символом внутрішньої стійкості у воєнний час.

Диригентом-постановником у Пармі виступив Роберто Аббадо, племінник диригента Клаудіо Аббадо, директор Фестивалю, чию роботу критики назвали «автентичною» й «темпераментною».

Режисер і сценограф Янніс Коккос підкреслив фатальність дії умовними декораціями й світлом: темні геометричні конструкції, повний місяць, нічне небо, нахилені величезні хрести.

Незважаючи на «застрашування» перед премʼєрою, вистава пройшла з великим успіхом. Рецензії були одностайно захопленими. Писали, що Леонора Людмили Монастирської «очолила блискучий склад виконавців, гідний будь-якої провідної сцени світу», — поруч із Ґреґорі Кунде (Дон Альваро) та Амартувшином Енгбатом (Дон Карлос) («Bachtrack», Марк Пуллінгер, 23 вересня 2022 року).

Англійська преса відзначала «міцність спінто-сопрано Монастирської» («Bachtrack»), французька — «потужність голосу» («Opera online», Еммануель Андріє, 18 octobre 2022) та «значні вокальні ресурси» («Premiere Loge», Стефан Лельєвр, 4 жовтня 2022 року). Італійські видання писали про «великий і сильний голос неперевершеної краси» («ÓPERA ACTUAL», Андреа Мерлі, 23 вересня 2022 року), «плавний, теплий, однорідний вокальний діапазон» («Teatro.it», Гілберто Міон, 9 жовтня 2022 року).

Особливо наголошували на тому, як майстерно співачка володіє своїм потужним голосом, здатним до тонких нюансів: прекрасна легкість, високі ноти, що «запускаються мов стріли» і в яких відсутнє жодне напруження, чарівне кантабіле, неймовірне піанісимо, спів mezzo voce, стриманість у кульмінаціях, особлива зворушливість і «астральна ефемерність звучання» у фіналі («Premiere Loge», «Bachtrack», «Opera online», «Teatro.it», «ÓPERA ACTUAL»). Відзначали й акторську майстерність, «свідоме занурення в персонажа», що полонило залу Regio («Teatro.it»).

Також, слухаючи Людмилу Монастирську, преса не змогла оминути тему війни. Іспанський критик Віктор Санчес написав про те, що великі теми, які порушує опера – пристрасть, помста та відчай, —  якнайкраще сьогодні зрозумілі на тлі насильства і руйнувань.

«На жаль, це теми, які ми не можемо забути сьогодні, — писав критик, — про них нам нагадала своєю присутністю українське сопрано Людмила Монастирська. Чудово виконана арія з відчайдушним благанням про мир («Pace, pace mio Dio»), дозволила нам вкотре усвідомити універсальну природу музики Верді, надаючи сенсу твору, який часто неправильно розуміють» («Schеrzo», 24 вересня 2022 року).

— Публіка теж прийняла виставу чудово, — згадує Людмила. — Хоча, треба  казати, в Італії мене завжди добре приймали: в Неаполі, Римі, Мілані, Арені ді Верона. У Болоньї, коли під час повномасштабної війни я заспівала а cappella українську пісню, вся зала підвелася та слухала стоячи, затамувавши подих.

***

Бій годинника на башті Цитаделі перервав спогади. Людмила за кілька днів перебування на Гозо вже звикла орієнтуватися по цьому годиннику як місцева. Вона прислухалася до луни та промовила:

— Нам час іти. Незабаром почнеться репетиція. А я ще хотіла зайти до супермаркету і купити нам на вечерю «кукумбер», бо закінчилися овочі.

Так співачка з гумором називає огірок — промовляючи англійське слово «cucumber» не за транскрипцією, а буквально написаними літерами.

Втім, якщо йдеться про гозитанські огірки, про них говорити без гумору неможливо. Ми вперше побачили овоч, який сягав у довжину майже півметра! Такі вони — мальтійські довгоплідні сорти, що найкраще почуваються в кам’янистому ґрунті.

— Яка милота! – промовила Людмила, коли ми виходили з парку, вказавши на калістемон – червоні пухнасті «щіточки», які вкрили пишні кущі. Зовні вони були схожі на йоржики, яким миють пляшки. Співачка провела рукою по суцвіттю:

— Так люблю все пухнасте! Коли бачу – перетворююся на дитину, обоʼязково маю погладити!

Сонце почало припікати. Ми вирушили до театру – під рятівну прохолоду репетиційного вентилятора.

Яна Іваницька

Фото: архів театру Аврора (Гозо), особистий архів Людмили Монастирської, Яни Іваницької

Частина 6: Оркестрові репетиції

Довідка:

Яна Іваницька – письменниця-документалістка (авторка восьми книжок); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт», 2008 рік). Перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 33-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 440 статей, з них 48 наукових); сценаристка документальних фільмів; перекладач-драматург (24 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.