Побачення зі Смертю
Цей текст для всіх, але не кожного.
Будучи невиправною совою, я зазвичай лягаю дуже пізно. Як завжди, приблизно о другій годині ночі за вікном починає звучати «патетична прелюдія» повітряної тривоги, я йду до ванної, щоб почистити зуби, лягаю на свій розкладний диван і мирно засинаю.
Для того, щоб отримати хоч якусь користь від цієї далеко не надихаючої «симфонії» і водночас тренувати свою пам’ять, я встановив у своєму смартфоні англомовну версію українського мобільного застосунку «Повітряна тривога».
Можливо, не всі знають, що сигнали повітряної тривоги англійською мовою в українському мобільному застосунку озвучує всесвітньо відомий американський актор Mark Hamill. А свою всесвітню популярність він здобув завдяки ролі Люка Скайвокера у франшизі «Зоряні війни». Залишимо роздуми про те, наскільки доречна у цьому разі екстраполяція віртуальних воєн, на які підсадили чималу частину молоді земної кулі, у війни реальні за межами цієї розповіді. Ця дискусія заслуговує на окрему увагу.
Так ось саме під цей штучно зіграний тривожно-старечий голос американського актора я зазвичай засинаю. «Attention! Attention! There is air alert! Proceed to the nearest shelter!»: «Увага! Увага! Повітряна тривога! Пройдіть до найближчого укриття!», – лунає американський голос із мого китайського смартфона. Це сигнал до того, щоб мої сусіди по квартирі, російськомовні євреї, які народилися і все життя прожили і «на», і «в» Україні, негайно зібрали всі свої найцінніші й найнеобхідніші речі та спустилися в найближчий паркінг сусіднього будинку. До речі, зараз, коли я пишу ці рядки, звучить ця сама «симфонія» за вікном і одночасно в моєму смартфоні. І сусіди вже спустилися в паркінг.
Ну, а я? Я готуюся до сну.
Зазвичай, незабаром після того, як я засинаю, Mark Hamill будить мене своїм новим «заколисливим» повідомленням: «Attention! Attention! Increased Air Threat in Your Area! Proceed to the Nearest Shelter, — «Увага! Увага! Підвищена Повітряна Загроза у Вашій Зоні! Пройдіть до Найближчого Укриття!».
Так було і цієї ночі. Після чергового попередження про підвищену небезпеку в повітряному просторі я вмостився на інший бік і став додивлятися свій напрочуд захопливий сон, сюжет якого зовсім не пов’язаний із війною. У ньому було багато Сонця, Моря і головне – Чисте Блакитне Небо! Мені наснилися мої ще молоді Мама і Тато, які мирно між собою спілкувалися, хоча в житті реальному це було геть не завжди. Вони розмовляли з моїми старими і новими друзями, більшість з яких вони ніколи в житті не бачили. Це був не просто сонячний, а дуже спекотний день на морі в Лебедівці, в якій ми відпочивали майже щоліта. В якийсь момент Мама несподівано для мене дуже сильно занервувала. Вона дістала з пляжної сумки зимову шапку-вушанку і стала наполягати, щоб я її вдягнув.
– Навіщо мені це! – обурився я. – Подивися, яке сонце! Адже ми на пляжі! Навіщо ти взагалі її взяла з собою?
– Ти маєш її вдягнути! Послухай мене хоч би раз у житті! – наполягала вона зі сльозами на очах.
Морський берег був сповнений людей. Як то кажуть, «ніде яблуку впасти». І раптом, зненацька, пролунав вибух. Я озирнувся і побачив, як за мною вибухали різні ділянки пляжу. Люди в паніці розбігалися хто куди в різні боки.
Я розплющив очі, а вибухи та стрілянина з кулеметів тривали та наближалися до мого будинку все ближче й ближче. Я схопився з дивана і швидко побіг до ванної. Правило двох, трьох стін в Україні зараз знають усі. Це єдине, що може вберегти людину хоча б від вибухової хвилі. Санвузли, коридори та передпокої у звичайних стандартних квартирах мають якраз таку властивість. Ось тільки одна проблема в моєму випадку… Я живу на останньому поверсі десятиповерхового будинку. Наді мною лише низенький технічний поверх, у якому навіть не кожна дитина може стати на повний зріст. Зазвичай, коли над моїм будинком пролітає «дружня» російська ракета або ще «дружніший» Шахед, звук через вентиляційні ходи в моїй ванній стає настільки надгучним, що здається, що даху в будинку немає зовсім.
Після хиткого моменту тиші я раптом почув якийсь дивний деренчливий звук, що неухильно наближався до мене все ближче й ближче. За час перебування в Києві я вивчив звуки всіх ракет і літальних апаратів. Я навіть навчився розпізнавати не тільки, що саме, але також на якій відстані від мене це «щось» летить. Однак звук цього «щось», яке не збиралося нікуди повертати, для мене був чимось новим і зовсім не відомим. Це нагадувало звук якогось драндулета з пропелером, у якому замість лопатей були вставлені коси Смерті, як зазвичай її малюють художники на картинках. «Як же це довбане лайно змогло подолати таку відстань», – подумав я. З кожною секундою «воно» невідворотно наближалося до мене. Звук ставав дедалі сильнішим і сильнішим. В одну мить звук став таким оглушливо-потужним, що я мимоволі присів навпочіпки, прикривши голову руками.
“Так ось навіщо мама пропонувала мені надіти шапку! Невже так складно було послухати її хоч би раз у житті! ХОЧ БИ ОДИН РАЗ У ЖИТТІ! – звучало в моїй голові. – Чому я не взяв цю кляту шапку-вушанку? Чому?”
На мить промайнула думка: можливо, мені варто перебігти до коридору або тамбуру, або до якоїсь з кімнат? Але… Але, хіба можливо обдурити свою власну смерть? ХІБА МОЖЛИВО ОБДУРИТИ СВОЮ ВЛАСНУ СМЕРТЬ? Звук був таким потужним, що від вібрації тряслася вся квартира. Так ось як, виявляється, звучить Смерть! Я зрозумів, що втрачати мені більш нема чого. Зібравши всю свою волю в кулак, я встав на повний зріст і прямо в отвір повітропроводу щосили крикнув: “ПІШЛА НАХРЕН, СУКА!!!” І в цю мить сталося те, що я досі ніяк не можу пояснити. Прямо наді мною через вентиляційний отвір я почув якесь дивне клацання. Немов це був якийсь металевий кадик, що підскочив до горла ображеної та скривдженої Смерті.
“Як же так? – можливо, думала Вона. – Чому таке неповажне ставлення до мене? Адже я, як не як – Смерть! Переді мною тремтять всі народи на всі часи! Я не оминаю жодну живу істоту у Всесвіті! Все, всі та вся підвладні мені! Та й батюшка благословив мене в далеку дорогу, окропивши мене святою водою і прочитавши напутню молитву!”.
Моторошний оглушливий звук над моєю головою раптом несподівано припинився і після клацання перейшов у пригнічено-низхідний свист. Секунда, ще одна… Іііі… Вибух!!! Будинок труснуло так, немов це був дванадцятибальний землетрус. Звуки битого скла і виламаних сусідських дверей, крики в домі і на вулиці – все змішалося в моїй голові.
Смерть помстилася, як могла. Але цього разу мені вдалося-таки її обдурити. Можливо, якби я образив її на кілька секунд раніше, металевий кадик підскочив би до її горлового мотора раніше. І тоді… Тоді кінцевим пунктом траєкторії вільного падіння з боєголовкою на борту виявилася б моя не покрита шапкою-вушанкою голова. Адже я так і не послухав свою маму, яка зі сльозами на очах передавала мені цю шапку, намагаючись хоч якось мене вберегти.
Мені пощастило, що епіцентр вибуху опинився по інший бік будинку по відношенню до розташування моєї квартири. Тому я відбувся ще кількома сивими волосинами на моїй лисій голові, зламаними та розбитими дрібничками, які не встигли розбитися під час першого вибуху, що був на початку цього року. Почекавши кілька хвилин, я вийшов на сходи, щоб через вікно подивитися на місце падіння моєї Смерті.
Палав кут медичного центру, розташованого буквально за п’ять-сім метрів від входу в мій будинок. Саме стільки знадобилося пролетіти моїй Смерті після того, як я її послав…
Дим, вогонь, розбиті легкові машини, мешканці, що вибігли в халатах і піжамах. До всього цього ми вже звикли. З висоти десятого поверху це нагадувало мурашок, які хаотично бігали після того, як в їхній мурашник кинули розпечений камінь.
За кілька хвилин пожежники вже гасили полум’я потужними струменями з брандспойтів. Поліція і медпрацівники спокійно і злагоджено робили кожен свою справу, попередньо відгородивши епіцентр вибуху від сторонніх роззяв. Усі служби працювали чітко та злагоджено.
Несподівано затремтіла моя ліва рука від смартфону, що завібрував, і про який я зовсім забув , попри те, що весь цей час я його міцно притискав до себе.
«Attention! Attention! The Air Alert is Over! May the Force be With You!» – Увага! Увага! Повітряна Тривога Закінчена! Най Прибуде з Тобою Сила! » – пролунав таємничо-старечий голос Люка Скайвокера з віртуальної реальності «Зоряних Воєн», так майстерно трансформованої «модераторами світових воєн» – у реальність земну.
У заголовку – фотопортрет автора
Довідка:
Aleksey And (Андріїв) – український художник, який вперше використав поняття «асоціативний символізм» у контексті сучасного візуального мистецтва. За оцінкою експертів IV, V міжнародних фестивалів (м. Київ, 1999 – 2000 р.), входить до двадцятки кращих художників України. Живе та працює в Києві.