Щекавиця… Зима, сніг, бункер, протигази, замість дзеркала — протирадіаційні щити із грифом: небезпечно… Сигнали повітряної тривоги, драйвова музика, напівголі хлопці та дівчата і багато сороміцьких мізансцен, найкраща з яких сексуальний оргазм на спині здоровенного коня…
Ну коня явно позичили зі знаменитої вистави «Бойовий кінь» Національного Лондонського театру, а оргазм скопіювали зі скандального фільму «Титан», який отримав золоту пальмову гілку на Каннському фестивалі, в якому стриптизерка любилася до нестями не з конем, а зі своїм автомобілем… Але якщо у британців кінь був доречним, бо там він головний герой у пронизливій драмі про війну, то тут виключно ради красивості, як і все інше…
Хоча, «Декамерон» — це, здається, найпристойніша вистава на сцені «Молодого театру», бо еротичність виправдана першоджерелом, книгою новел Джованні Бокаччо про те, як десять молодих людей під час епідемії чуми ховаються за стінами монастиря та розповідають одне одному цікаві історії. І де виявляється, що єдиний спосіб уникнути спокуси — це піддатися їй… «Декамерон» — це мій перший еротичний літературний досвід, коли нишком у свої дванадцять я тирила його із книжкової шафи батьків, а потім, зібравши дружбанів у дворі, живо переповідала їм перипетії тих новел, доки сусідка не прийшла до моєї матері зі скандалом: ваша Людка вчить різним гадостям мою Вальку, — після чого мені дали пару запотиличників, а «Декамерон» вилучили, повернувши його років через пʼять. Той красивий синій фоліант із золотистим тисненням я зберігаю досі, як памʼять. А та еротика здається мені зараз суцільним невинним наївом…
Режисер Андрій Білоус той наїв звісно перекреслив, але воно, хоча б, без тієї банальної вульгарності та ницості, як все інше, що йде там останнім часом… І принаймні не беззмістовно. На сцені фактично дві протилежні за переконаннями ідеологічні групи. По одну сторону — музиканти, як уособлення мистецтва. По іншу — монашки із пастором, як уособлення релігії. І між ними народ у бункері, що кидається то в одну, то в іншу сторони, в результаті чого всі один одного зваблюють, а мистецтво стає тотожним релігії та навпаки… Це досить таки гучний меседж про ідеологію, головне завдання якої — спокусити. І ще — це великий та актуальний зараз знак запитання, на який варто шукати відповідь. Всі оці гоп-ца-ца з бубнами та баянами, які перетворили наші національні драматичні театри у дешеві філії оперети — результат зваблення театрами народу за аналогом “95-го кварталу”? Чи навпаки, це сам народ спокушає театри, що змушені падати нижче плінтуса у своєму репертуарі? Втішає хоча б те, що ті й інші отримують при цьому задоволення…
Людмила Семенюк, журналістка, арт-блогерка, театральна оглядачка
Фото: Людмила Семенюк