Знадобилася ніч, щоби написати про прем’єру Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки – The Ferryman.

Давно не отримувала це приємно пронизливе відчуття повного розчинення в тексті, виставі, акторах.

Ти не помічаєш цих чотирьох годин, адже вже живеш в цій великій ірландській родині і здається, що ти їх всіх давно знаєш. А з ними їх непромовлені драми, глибоко приховані пристрасті й сховані до часу міфи.

Ми відвикли від довгих психологічних вистав, але в «Поромнику» Джеза Баттерворта нема жодного зайвого слова, сцени, персонажа. Як, власне, і у виставі Кирила Кашлікова.

Режисер розбирає на молекули цей світ, щоби знов зібрати і зробити його зрозумілим кожному з акторів і кожному з глядачів у залі.

Тому, ця театральна сага виходить не тільки про них, вона – про нас. Про те, що не треба поспішати платити паромнику, що війна триває вічно: за душі, за сенси, за правосуддя, за себе…

У “Поромнику” все справжнє: від немовляти, яке наче закінчило курс акторської майстерності, Вushmillsа з Вергілієм, танців на честь збору врожаю до гуски з її влучними “репліками”, кролика, гумору, дітей в ролях дітей і навіть оприявлення банші.

Терпкого, густого “повітря”-темпоритму, яке можна різати як фермерський хліб. Вибудованого моторошного руху до невідворотньої і страшно реалістичної фінальної сцени (18+). Віртуозного переплетення історії та міфу (ІРА, Смута, Тетчер і… Поромник). Документальних фото і лякаюче-привабливого образу the Ferryman на фасаді театру. Точних акторських робіт.

Реалізм і міфічний символізм переплетені так само як і споконвічне життя у двох світах.

Чотири години чистого театру! Треба дивитись ще раз і смакувати цей театр. Ідіть в Театр Лесі.

Ольга Стельмашевська, театральна та музична критикиня

Фото: Ірина Сомова