На жаль, цей 90-річний ювілей театр відзначає в умовах війни, що йде вже третій рік поспіль. З лютого 2022 року в Києві пролунало понад 1400 повітряних тривог. Тож, ми довго думали, чи відзначати ювілей під час повномасштабного вторгнення. Навіть згадали відому фразу: «Коли говорять гармати, музи мовчать». Але зрозуміли, що вона – хибна. І зрозуміли це – завдяки нашим глядачам. Адже під час війни у нас переаншлаги! І ніхто в світі не розуміє, як подібне можливе. Над головами летять сотні дронів та ракет, немає світла – а наші неймовірні глядачки з ліхтариком накладають макіяж і в театр приходять красиві та усміхнені! Хіба ж цю націю можна перемогти?
Національна оперета, як і весь український народ, теж проявляє свій незламний характер. Актори вчать тексти в бомбосховищах, репетирують між повітряними тривогами, з кожного квитка перераховуються кошти на потреби ЗСУ. У театрі вимикають світло, а ми вигадуємо новий жанр – «Концерт при свічках». Столицю занурюють у блекаут, а ми купуємо генератор, щоб грати вистави!
Я дозволила собі писати «ми», бо є часткою цього неймовірного колективу. Національна оперета – єдиний в Україні театр, який отримав офіційну ліцензію на постановки бродвейських мюзиклів. І саме мені випала честь зробити перші в світі україномовні переклади абсолютних хітів: «В джазі тільки дівчата», «Сімейка Аддамсів», «Скрипаль на даху» (за Шолом-Алейхемом), «Чикаго»…
Про професію перекладача-драматурга (тобто перекладача текстів для театру, а тим більше текстів на музику) практично нічого невідомо. Адже професія закулісна, непублічна і вкрай специфічна. Я дійшла висновку, якщо переклад вдалий – його взагалі НЕ ПОМІЧАЮТЬ. Це – як дихати. Коли нічого не заважає, ми про це забуваємо. От коли трапляється неточна рима, кострубаті фрази, суржик, калька і неоковирності – ось тоді про перекладача і згадують, бо переклад стає «помітним» і псує все на світі: акторам – настрій, постановникам – концепцію, глядачу – сприйняття.
Тож, трохи зупинюся на технології, щоб привідкрити таємницю творчого процесу.
Зізнаюся відверто: бродвейські мюзикли я не люблю. Тобто, в якому сенсі «не люблю»? Дивитися і слухати, звісно, обожнюю, а от перекладати!!!
З прозовим текстом все більш-менш зрозуміло. Інша справа – вірші на музику. Це тільки називається: переклад. А по суті ти, як мінімум, співавтор, а як максимум – автор нових віршів. Бо коли головною є музика – саме вона диктує довжину фрази, кількість складів і розташування наголосів, паузи і логіку побудови. Який вже тут підрядковий переклад? Тут треба знайти, наприклад, три слова із двох складів, де в першому наголос припадає на перший склад, в другому – на другий, в третьому на третій, а між цими словами ще й стоять паузи. Оце ребус! Я вже мовчу про риму – це обовʼязкова умова! А ще й треба, аби був відповідний зміст, дія, образ і щоб співакам було зручно цей текст співати (тут теж купа обмежень щодо вокальної техніки)!
Стосовно англомовного першоджерела – то взагалі для перекладача віршів на музику – пекло! Бо в англійській більшість слів має ОДИН СКЛАД. А українська ж соловʼїна! У нас слова довші, протяжніші, складаються з двох-трьох-чотирьох… От і виходить, що у мене нот значно менше, ніж складів! І щоб їх підтекстувати, треба вишукувати синоніми, перебудовувати фразу, скорочувати її, вигадувати аналоги, вибирати зі змісту найголовніше. Про який вже тут «переклад» йдеться! Тут – справжня творчість!
Ще треба зазначити, що англійський гумор досить специфічний і залежить від контексту. Те, що зрозуміло американському глядачеві – геть незрозуміле нашій публіці, тому доводиться вигадувати інші жарти. Крім того, мюзикли написані багато років тому, тому багато нюансів втрачають свою актуальність. Значить, їх треба теж чимсь заміняти. І бажано – актуалізувати згідно з нашими реаліями.
Або, скажімо, в англійській мові певне слово звучить добре, а в українській в ньому багато звуків, що не сприймаються вухом настільки ж милозвучно (наприклад, багато приголосних поспіль). А в розмовній (і тим більше вокальній) мові це дуже важливо…
Крім бродвейських мюзиклів, художній керівник Богдан Струтинський доручав мені робити переклади класичних і сучасних оперет («Маріца», «Баядера», «Ханума»), драматичних вистав, сучасних мюзиклів («Доріан Грей»,). Загалом за майже 11 років – 22 вистави!
Втім, із 90 років існування театру я разом з ним – понад 40 – відтоді як шестирічною дівчинкою батьки привели мене на «Сільву» І. Кальмана. Запальна музика стала моєю любовʼю на все життя! Тоді я навіть не здогадувалася, що мине час, і дочка Імре Кальмана – Івонн Кальман – приїде в Київ на виставу «Маріца», яка йтиме в цьому театрі в моєму осучасненому перекладі українською!
Так склалося, що всі мої починання в різних творчих жанрах були повʼязані з Оперетою. Перша стаття і публікація в пресі (1993 рік, анонс премʼєри «Сільви» у «Вечірньому Києві»). Потім перший прямий ефір під час праці на телебаченні (з народною артисткою Людмилою Бєльською). Перший документальний фільм (про короля вальсів Йоганна Штрауса). Перша книжка («Богдан Струтинський: режисер без вихідних». У 2-х частинах). Перша україномовна адаптація лібрето («Труффальдіно із Бергамо» у співавторстві з Сергієм Дідком). Отже, як прийнято сьогодні казати, з Оперетою у мене просто кармічний звʼязок!
Багато моїх наукових статей та досліджень повʼязані також із жанром оперети. Сьогодні – час, який покладає на людей, в чиїх руках перо, велику відповідальність: ми маємо відновлювати історичну справедливість, розшукувати факти, які були заборонені, відкривати несправедливо забуті імена, переосмислювати викривлену росією та радянщиною дійсність, яка десятиліттями і століттями вʼїдалася у свідомість людей, позбавляючи критичного мислення.
Отже, жанр оперети не є винятком. Мабуть, ніде в світі оперета не мала такої трагічної історії, як в Україні. Нагадаю, що започаткований наш театр був одразу після злочинного голодомору 1933 року – в 1934-му. І не ким-небудь, а винуватцем цього голодомору – Павлом Постишевим. Вочевидь, заморивши мільйони, він вирішив поліпшити настрій тим, хто чудом вижив.
Художнім керівником театру став Сергій Каргальський – права рука Леся Курбаса, засновник Харківської опери. Очоливши Київський театр музичної комедії (спочатку він називався саме так), Каргальський ввів вивчення української мови, власноруч робив україномовні переклади російських і світових творів. І так налякав національною спрямованістю радянську владу, що у 1936 році Сергія Каргальського заарештували, і оголосили не просто «ворогом народу», а «терористом». Режисерові винесли вирок: «злочинець першої категорії». Розстріляний Сергій Каргальський був у серпні 1938 року – як і більшість цвіту української інтелігенції під час великого кривавого терору…
Надалі радянська влада заборонила створення і постановку національних творів, кращі зразки українських композиторів були вкрадені і видані за російські, сатира, якою славилася оперета – знищена. Почала панувати горезвісна «теорія безконфліктності», де негативним міг бути лише один персонаж – фашист. А у класичних оперетах – представник дворянського роду, який виставлявся за дурника. До речі, саме тоді класична оперета перетворилася на «легковажний» жанр, і з цими кліше режисери борються дотепер, намагаючись повернути першоджерела лібрето, аби позбавитися радянських сюжетних «перевертнів».
Утім, як писала Леся Українка: «Я маю в серці те, що не вмирає!». Так і наш жанр – виявився невмирущим. Як і наш театр. Після занепаду у 1990-ті часи на чолі Київської оперети встав Богдан Струтинський. Коли він провів першу нараду в обшарпаній будівлі, шлях до якої глядач майже забув, він промовив акторам: «Мине час, і наш театр вийде на міжнародну арену і буде одним з найкращих в Україні та Європі!» Актори вийшли після наради сумні: театр очолив божевільний. Адже це були часи, коли зізнаватися, що працюєш в театрі оперети було соромно.
Але… минув час. І все, про що говорив Богдан Струтинський – здійснилося. Сьогодні на виставах не просто аншлаги, а переаншлаги. Іноді Оперета ставить додаткові вистави, бо зал на 750 місць не може вмістити всіх бажаючих! Театр став театром широкого профілю, де можна побачити всі можливі театральні жанри – опери, балети, оперети, мюзикли, музично-драматичні та драматичні вистави, моноспектаклі, концерти. Неймовірна балетна трупа, якою керує Вадим Прокопенко! Чудовий оркестр під орудою Сергія Дідка! Хор театру (хормейстер – Максим Ковальчук), який глядачі часто не можуть відрізнити від балету, бо артисти хору не лише співають, а й танцюють і навіть роблять складні трюки! В театрі (вперше з часів побудови Троїцького народного дому на початку ХХ століття!) проведена генеральна реконструкція, після якої Національну оперету почали називати «українським Версалем», театр є засновником двох міжнародних фестивалів – «Офест» та «Карпатський простір», в яких взяли участь понад 40 країн і понад 160 учасників!
Традиційно, напередодні ювілею театру, в стінах Національної оперети відбулася міжнародна конференція «Трансформація музичного театру в сучасних умовах». Показово, що іноземні гості виступали не онлайн, а особисто відвідали захід і були присутні на ювілеї театру. Ми розповіли міжнародній спільноті про свій страшний досвід – працю в умовах повномасштабної війни. І водночас сформулювали, здалося б, парадоксальний висновок: саме під час війни наш життєдайний жанр потрібний, як ніколи! Ну, не дарма ж, і оперета і мюзикл зародилися в найбільш буремні, складні часи. Оперета виникла у 1850-ті роки – після французької революції, коли люди були вщент розгублені. Мюзикл – у 1930-ті роки в Америці – у роки Великої депресії. Відтоді у них особлива місія – підтримувати і укріплювати людський дух, вони немов «таблетки гарного настрою» для людей, які вичерпані емоційно. Адже на сцені панує краса, занурюючись в яку, забуваєш про все на світі.
Нещодавно я почула, як один глядач, виходячи після нашого концерту, промовив: «Мені хочеться жити далі!». І я зрозуміла, що театр виконує не лише естетичну, а й терапевтичну роль!
А ще згадалося, як у фойє Національної оперети, дві нарядних пані підняли бокали з шампанським. Дивлячись на те, як виблискує кришталь і мармур, як світяться ювілейні інсталяції, одна іншій промовила: «Я хочу випити за те, щоб у 90 років ми мали такий саме чудовий вигляд, як наша Оперета!»
І наостанок хочеться низько вклонитися Збройним Силам України, які тримають над нами небо!
Фото: Анатолій Федорців
Довідка:
Яна Іваницька – доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт); перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); письменниця (авторка семи книжок – про мистецтво, а також про повномасштабне вторгнення росії в Україну «Війна очима киянки»); журналіст із 30-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 400 статей, з них 48 наукових), сценаристка документальних фільмів, ведуча прямих ефірів, режисер монтажу, перекладач-драматург (22 постановка у Національному театрі оперети України). Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.