Олена Осадча, засновниця бренду Ellen Rococo – чарівниця, що створює приголомшливі стильні прикраси, в яких закладена неймовірна сила та магія, живе природа, любов і воля. Деякими секретами Олена погодилася поділитися з читачами «Імпровізатора».

– Мені здається, Ви ніколи не робили гламурних, умовно кажучи, «конвенційно дівчачих» прикрас. Вони завжди були брутальними, без крихкості та зайвої ніжності, наповнені силою. Я правильно розумію?

– Насправді, дивлячись як розуміти визначення «дівчачі». Так, зазвичай я роблю більш масивні, акцентні та сповнені сенсами прикраси, які нерідко мають сюжетну лінію. Майже не роблю трендові, мінімалістичні, але створюю прикраси на ботанічну тематику. З квіточками, листочками, гілочками. Для мене такі прикраси цілком можуть вважатись «дівчачими» та ніжними.

– Через які стилі пройшов Ваш творчий шлях?

– В далекому 2009 році, коли я почала робити прикраси, експериментуючи з полімерною глиною, мене надихнув стиль стимпанк. Можна вважати, що з цього все й почалося. Але це було досить недовго, бо мені нецікаво працювати в одному стилі, і я люблю поєднувати, здавалося б, не сумісні стилі. Відтоді стимпанк плавно поєднався з етнічними мотивами тощо.

– Ваш улюблений символ?

– Не скажу, що в мене є якісь окремі улюблені символи, оскільки до символізму в прикрасах я звертаюся часто. Мене надихають окремі символи з алхімії, і також рунічні символи, бо з цією темою я працюю вже досить давно.

– У вас була колаборація з Сергієм Жаданом. Хто кого знайшов? Розкажіть про цю колекцію.

– Я б не стверджувала, що це була саме колаборація. Ми познайомились з Сергієм на концерті «Жадан і собаки» у Вінниці на початку 2023 року. Потім Жадан замовив в мене прикрасу для себе. А коли Сергій Жадан мобілізувався, я запропонувала зробити лімітовану партію кулонів для Хартії  – з метою збору донатів. Далі ми ще обговорювали спільні проєкти, та про це поки не буду розголошувати.

– З ким Ви ще співпрацювали?

– В мене була колаборація з Олегом Скрипкою. Я розробляла два кулони для «ВВ» і колекцію для фестивалю «Країна мрій». Також прикраси для фестивалю «Файне місто». З останнього та масштабного – це велика колаборація з брендом «Авіація Галичини».

– З приводу матеріалів – з чим працювали? Який матеріал вважаєте «своїм», що Вам ближче?

– Я люблю експериментувати. Для мене створення прикрас не є класичним ювелірним мистецтвом, як ми його звикли уявляти. Просто для кожної ідеї та прикраси є свій окремий, найбільш прийнятний матеріал. Коли я хочу робити великі сюжетні кольє, використовую полімерну глину. Поєдную її з металом і камінням. Для перснів використовую срібло та латунь. Нерідко працюю і на замовлення. І якщо замовник хоче прикрасу з золота, я створю її.

– У більшості людей під час війни спостерігається стан «гойдалок» – то емоційний підйом, то спад. У творчих людей – тим більше. Ваші прикраси ввібрали Ваші емоції? Були кардинально різні творіння?

– О, звісно! Емоційні гойдалки – то наше все. І для мене як художника це неминуча історія. Бо, особливо зараз, через прикраси я кажу про наболіле. Про те, що мене оточує. Про події, проблеми, які потрібно висвітлити. А мистецтво – це мій спосіб вираження, моя мова. Так, наприклад, я розробила прикрасу з літачком F-16, бо нам доволі важко довелося виборювати собі ці літаки. Я проживала цю історію і подумала: «Ах, ну раз ви не даєте нам літаки, то я сама їх зроблю!». Зробила. А через день офіційно оголосили, що Україні передали ці винищувачі.

З каблучкою «Метро» була інша історія. В якийсь момент я усвідомила, наскільки метрополітен для нас більше, ніж просто транспорт. Що він став і прихистком, і місцем зустрічей, і частиною великого організму нашого міста. Також мене надихнула пісня Жадана «Метро».

– Найсумніша робота, яку Вам доводилося створювати. А також найсвітліша та найбільш надихаюча.

– Найсумніша – це табличка на надгробок для дівчини госпітальєрки. До мене звернувся її чоловік. Я до цього ніколи такого не робила. Та просто не могла відмовити. Або буває таке, що я роблю замовлення, дороблюю, а віддавати вже нема кому. І тоді мене це розриває на шматки. Бо я всі замовлення пропускаю через себе. І з замовником встановлюється міцний звʼязок. Та сама історія, що розриває, – про кулони – мотанки. Дівчина поклала в труну свого полеглого коханого кулон, бо вони до цього домовилися відшукати одне одного за мотанками. Ну хіба це можна спокійно витримати? Але ці роботи водночас і надихаючі. Як і ті, що розігрувались на аукціонах і збирали неймовірні донати. Звісно, мене тішить, коли я роблю прикраси на замовлення для видатних командирів.

– Що Ви вважаєте найбільшим творчим досягненням на сьогодні?

– Моє найбільше творче досягнення на сьогодні – бути причетною до цієї великої війни. Не те, що б я цього прагнула. Але якщо вже так сталось, і в мене є можливість показати всьому світові через мистецтво що таке Україна, то я цим скористаюся. Це свого роду місія. Досягнення – і є цей процес. Ну і якщо говорити про маленькі досягнення, мене тішить, що, коли йдеться про те, в кого замовляти прикрасу, то радять мене. Ці поради розповсюдженні серед військових.

– Ви себе іноді називаєте Оленка Зміючка. В українській казці це негативний персонаж із нелегкою долею. Чому Ви себе з ним асоціюєте? І чого чекаєте від прийдешнього 2025 – року Змії (за східним календарем)?

– По-перше, я народилась у рік Змії. То ж, звісно, плекаю надію, що цей рік буде визначним. Я ще в мене є аж 3 підопічні змії! Не вважаю Зміючку негативним персонажем. Думаю, з Телесика вийшла б гарна печеня (сміється).

– Який вигляд для Вас має перемога? Ви думали про переможну прикрасу?

– Правду кажучи, не думала. І зараз я настільки затягнута в процеси сьогодення, що фантазувати про майбутнє втомилася. Коли буде перемога, тоді абсолютно всі прикраси будуть присвячені цьому.

Наталія Кряж