Я щойно повернулася з Національної опери України, куди збиралася по-особливому: чорний одяг був ознакою трауру – в театрі давали «Воєнний реквієм» Бенджаміна Бріттена. Якраз 23 лютого 2025 року – у вечір, який три роки тому був останнім – перед повномасштабним вторгненням росіян, перед тим, як на Україну полетіло 160 ракет і з усіх боків поперли танки…

Звісно, не спиться. І через  художнє враження (що й казати – понад 200 учасників!), і від особистих спогадів, і від обстрілу за вікнами, які вже стали для нас традиційними – хоч звикнути до них неможливо. Минулої ночі на нас летіла рекордна кількість дронів – 267 плюс ракети, обстріл тривав всю ніч – з 10-ї години вечора до сьомої ранку. У такі хвилини я думаю про те, що ввечері музикантам і солістам виходити на сцену, і їм після безсонної ночі треба не просто мати сили для виступу, а ще й поділитися своєю енергією з глядачами… Щоразу я дивуюся як їм це вдається…

У памʼяті зринає могутнє звучання хору та оркестру під орудою Миколи Дядюри у частині «Dies irae» – День гніву. Мимоволі, звертаючись до Бога, питаю – коли ж його праведний Гнів впаде на голови росіян – нелюдей, які втратили все, що має відрізняти людину від монстра. Поки що відповіді на запитання я не маю…

«Воєнний реквієм» Б. Бріттена написаний про події Першої світової війни. Сумно, що з того часу нічого не змінилося. Які й досі актуальні вірші 25-річного бійця Вілфреда Овена, який загинув за кілька днів до Великої Перемоги. А скільки їх – таких юних хлопців – полягло в Україні! Молодих, красивих, талановитих! Які актуальні слова поета про те, що ніяке сонце не здатне воскресити бійця, враженого на полі бою. І що смерть виявляється сильнішою.

Нам часто говорять про справедливий мир. Як на мене, його не може бути. Бо які б репарації та контрибуції не виплачувала росія після закінчення війни, як би жорстко не судили злодіїв-терористів – це не поверне життя наших Героїв: матерям – синів і дочок, дітям – батьків, жінкам і чоловікам – їх коханих, юнакам – сестер, які на рівні з чоловіками взялися за зброю і пішли захищати Україну!

Зринає в памʼяті дитячий хор (хорова капела хлопчиків «Дзвіночок» та дівочий хор «Вогник», художні керівники – Рубен Толмачов і Олена Соловей). У Бріттена дитячі голоси символізують голоси янголів. Але сприйняття будь-якого твору мистецтва є контекстне. І я сприймаю ці голоси як небесні голоси безневинно вбитих наших дітей…

У виконанні «Реквієму» взяли участь солісти: Олександр Нікіфоров та Олександр Кирєєв. Партію сопрано виконала Людмила Монастирська.  Я дуже люблю голос співачки у тонких і зворушливих фрагментах, адже вона здатна передавати найтонші нюанси. Досі в душі звучать її інтонації зітхання-плачу на граничному піанісимо, яке водночас чудово чути у найвіддаленіших куточках великої зали на 2000 місць (хоч стоїть виконавиця не на авансцені, а майже біля задника – поруч із хором).

Музика Бріттена надзвичайно складна – і для виконання, і для сприйняття. Але зала була переповнена. І глядачі, заходячи до театру промовляли: «Це – подія». А хтось закликав поставити будильник на 4.40 ранку – щоб запалити поминальну свічку на честь тих, хто ціною свого життя врятував наше… Будильник я не ставила. Але прокинулася близько 4 ранку. Організм памʼятає, як це було тоді – три роки тому. Після ранкового бомбардування Києва 24 лютого 2022 року я ще довго прокидалася о четвертій ранку – цей час закарбувався у підсвідомості як найнебезпечніший…

«Воєнний реквієм» Бріттена – це твір-заклик до миру. Твір абсолютного пацифіста, який був проти війни, розуміючи, що найбільшого горя для людства не існує.

Україна також хочу миру. Після 11-ти років кровопролитної війни. Але.. Дуже багато «але» постає сьогодні. Особливо після приходи до влади в Америці  Дональда Трампа.  Бо раніше було відчуття, що божевілля не заразне, а нині уже виникають сумніви. путін, який давно і остаточно здурів, таки прищепив свою бацилу неадекватності Трампу (поки що я пишу його прізвище з великої літери).

Єдиний плюс в тому, що після божевільних промов американського лідера про те, що ми маємо віддати свої території росії лише тому, що вона за них воювала, весь світ встав на захист України. Мимоволі згадалися слова Ліни Костенко:

Це ж треба мати сатанинський намір,

чаїть в собі невиліковний сказ,

щоб тяжко так знущатися над нами,

та ще й у всьому звинувачувати нас!

Але не варто забувати, що ми маємо справу з політикою і занадто піддаватися гучним фразам, закинутим до інформаційного простору. Памʼятаймо, що триває й інформаційна війна. Тож, можливо, така риторика є цілковитим «театром», який покликаний обʼєднати світ проти терориста і маніяка. Якщо так, то цю стратегію Трампа можна буде оцінювати як геніальну. Але незважаючи на те, чи стояла така мета, чи ні, йому це вдалося. Світ обʼєднався, бо чи не вперше зрозумів, яка загроза над ним нависла. І 22-24 лютого по всьому світу було організовано 786 демонстрацій на підтримку України у 71 країні (528 міст)!

Обʼєдналася Україна і всередині. Вперше нас зробив єдиними, як ніколи, путін – у 2022 році. Нині – Трамп. Певно, і нам необхідна була така стресова «нахлобучка», бо від хронічної утоми почалися чвари між собою. А справжня сила – в нашій Єдності!

От написала слово «єдність» і згадала неймовірне звучання хору (зведений хор Національної опери та Капели імені Бориса Лятошинського Національного будинку органної та камерної музики). У частині «Sanctus» це було настільки вражаючим, що створювалося відчуття справжньої могутності, коли РАЗОМ!

… Фінальне хорове «Амен». Потрясіння на рівні катарсису. Якщо можна собі уявити, що зву фізично розчиняється у повітрі – то це те, що відбулося у залі Національної опери. А мажорний тризвук стійкої тоніки, який, здавалося, композитор шукав протягом всього величезного твору, продираючись через дисонанси, нарешті вперше було знайдено. У самому фіналі. Як надія на те, що рано чи пізно будь-яка найстрашніша війна має закінчитися, аби запанували гармонія та світло.

… Уже сьогодні – 24 лютого 2025 року – ми розпочинаємо 12-й рік нашої Священної війни з росією, в тому числі – 4-й рік від повномасштабного вторгнення наших столітніх узурпаторів. І саме сьогодні вирішується доля України. Тому у нас немає іншого варіанту, як вистояти!

Яна Іваницька

Фото: Олександра Злуніцина

Яна Іваницька – письменниця (авторка семи книжок – про мистецтво, а також книги про повномасштабне вторгнення росії в Україну «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий», Київ, 2023 рік «Саміт-книга»); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт); перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 30-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 400 статей, з них 48 наукових), сценаристка документальних фільмів, ведуча прямих ефірів, режисер монтажу, перекладач-драматург (22 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.