Український музикант, композитор Володимир Хорунжий 1981 року у віці 32 років переїхав жити до Америки, де його талант не залишився непоміченим. Він виступав зі знаменитими джазменами, написав музику до більш ніж 40 голлівудських фільмів і серіалів, а пізніше успішно зайнявся продюсуванням фільмів, продовжуючи також і композиторську діяльність. Безсумнівно таку кар’єру здатна зробити тільки дуже талановита та працьовита людина! Володимир Анатолійович погодився поділитися своїми секретами та цікавими історіями з читачами «Імпровізатора».

– Чим створення музики для українського кіно відрізняється від створення музики для Голлівуду?

– Тільки якістю самого фільму, що змушує композитора при творінні перевтілюватися. Тобто техніка композиції та сама, а ось підхід до розуміння персонажів може змінюватися: не малювати музикою те, що на екрані, а паралельно розповідати сюжетну лінію. Реально фільми-середнячки Голлівуду (якого вже нема, існує натомість дистриб’юторський конгломерат у Лос-Анджелесі) вищі за своїми параметрами, ніж будь-які B movies інших країн. А сам процес той самий, може у блокбастерів набагато більше різних асистентів.

– Як вписатися в чужу культуру і при цьому не втратити себе?

– Зробити її своєю! Особливо, якщо ота нова культура набагато більш різноманітна.

– Який Ваш твір приніс Вам найбільші гроші, а який – найбільше задоволення?

– І те, і інше – «Ланґольєри» («The Langoliers») за Стівеном Кінгом!

– Чи бувало таке, що Ви відмовлялися працювати над музикою до фільму не через низький гонорар, а через щось ще (не сподобався сценарій, режисер, щось інше)?

– Гроші ніколи не були головним фактором, бо завжди має бути сенс – перспектива, цікава новизна, новий контакт та інше. Моцарт ніколи не відмовлявся від замовлення, бо шедевр може вийти із маленького проєкту.

– У Вікіпедії «Синевир» – останній фільм, музику для якого Ви написали. Після цього Ви писали музику до фільмів, чи для Вас це вже пройдений етап, і більше цікаве продюсування?

– Вже після написав музику та зробив повністю пост продакшн усього звуку до пілоту серіалу Бекмамбетова з режисером Ігорем Ковальовим «Аліса знає, що робити» («Alisa Knows What To Do»). А у 2022 написав музику до фільму BBC Films «Occupied» про окупацію Херсону.

– Як Ви вважаєте, чи здатен штучний інтелект замінити композиторів при створенні музики до фільмів?

– Усе, що чув досі, а чув багато, – повна поразка ШІ! Може, років за 200!

– В одному з інтерв’ю Ви розповідали, що робите музичні замальовки, які надалі використовуєте в роботі. Чого й усім радите. Наскільки велика Ваша база?

– Аранжування 90% того, що записуватиму згодом, відбувається в голові. А всього, напевно, годин на 70.

– Чи знайомий Вам стан творчого застою?

– Якраз у ньому зараз! Хоча й готовий до запису нового альбому джазу – мелодійно-гармонійного!

– Це Ваша нова музика, яку ще ніхто не чув?

– І нова, і вже зіграна, але підтягнена до сучасного звучання.

– У Вас є учні, якими Ви пишаєтеся?

– Колись були, тепер вже не той рубіж терплячки!

– Тобто Вам не вистачає терпіння на викладання? Чи це просто не Ваше?

– Були у мене молодші колеги, які перейняли мої настанови та й пішли у світ своїми шляхами. А зараз, коли стільки мудрих порад на вебі, живі вчителі – це пережиток минулого.

– Ви стежите за молодими українськими музикантами? Хто Вам подобається?

– Талантів – море, мудрих – небагато, перспективних поки що не чув. Але загальна картина не дуже оптимістична. Нічого нового, так було і 50 років тому. Українці завжди шукали кращу долю у московії, як оті чумаки, що їздили «за Дунай» на заробітки. На жаль, музично-культурна атмосфера в Україні не змінилась, керують у мінкульті якісь вурдалаки зі званнями та кар’єрами, для яких під столом важливіше за те, що на столі! Музика та кіно мають бути шоубізнесом, де зароблятимуть усі, хто творить, а не варить!

– Кажуть, що таланту треба допомагати, нездара сам проб’ється. Чи так це?

– Не у музиці, бо у джазі, наприклад, для нездари нема місця у бенді! Або ж у кіномузиці того нездару забракують на прослухуванні. Але у продюсуванні – скільки завгодно нездар, які вміють підмазати, розповідати анекдоти, наливати, підлабузнюватися тощо.

– Вам доводилося допомагати українцям шукати роботу в Америці?

– Так. Завжди радий: порадою, номером телефону, емейлом тощо.

– Джазові музиканти – люди з гарним почуттям гумору. Чи можете згадати веселу історію зі свого життя?

– Коли грав у групі Міхала Урбаняка, у нього була звичка не повідомляти – де граємо, і скільки платять. Одного разу телефонує: «Заїдь за мною, я на тенісі». Я заїжджаю, він у машини переодягається та керує: «Тут направо, там наліво». Ми у Нью-Йорку їдемо собі по 7-й Авеню в Аптаун. Раптом: «Стій! Приїхали!» – поруч із Карнеґі-холом. «Давай, біжимо, бо запізнюємося. Граємо концерт із Джоном Маклафліном!» «Хто?» – питаю. «Як хто? Він, я і ти!» Хоч не увесь концерт, а два номери! Але я схуд, мабуть, кілограмів на 5!

– Найцікавіша зустріч із творчою особистістю у Вашому житті. І що вона Вам дала?

– З Дюком Еллінгтоном. У 1972 у Києві провів із ним незабутні 2 дні! Грали у 4 руки, отримав абсолютно безцінні поради, побратався із реальним батьком джазу та біг бенду!

– Найяскравіша імпровізація у Вашому житті.

– Сподіваюсь, ще попереду, але оця була непогана – одразу після співачки:

А ще днями була річниця Толі Герасимова, там хтось виклав його платівку «Time Flies» – «Час летить» колись у Нью-Йорку записував із ним та й забув, а оце послухав, начебто й непогано!

– Де Ви зараз живете та скільки мов знаєте?

– У Будапешті. Знаю угорську та англійську, трошки їдиш.

– Що для Вас є найкращою нагородою?

– Щось написане, що вистояло перевірку часом, що звучить так – наче сьогоднішнє, і раптом впізнаєш – так це ж моє! І не вкрадене кимось, як буває іноді, а своє рідне, наче дитина – бо гарна мелодія та оригінальна гармонія до неї – це усе, що людина творить по команді Господа!

Наталія Кряж

Фото – з архіву Володимира Хорунжого