У київській галереї «Митець» відбулася творча зустріч з українським режисером, аніматором Степаном Ковалем, на якій він розповів про свої роботи та поділився цікавими історіями створення мультфільмів. Глядачі також побачили кілька анімаційних фільмів, деякі були показані вперше.
Степан Коваль має талант не просто створювати гарну картинку та цікавий сюжет, він наповнює кожен твір особливою атмосферою, вміє побачити та передати актуальне, розбудити в глядачеві почуття та емоції. А ще в нього чудове почуття гумору.
«Багато хто мене пам’ятає як режисера анімаційного кіно, – іронічно почав розповідь Степан Коваль. – Але останні нагороди я отримав років шість тому. І всі ці останні шість років викладаю режисуру анімаційного кіно в Карпенка-Карого, а в галузі творчої діяльності, на жаль, нічим не можу похвалитися. Але мої студенти роблять такі роботи, якими я дійсно можу похвалитися».
Роботи студентів Степан Коваль пообіцяв показати на наступній зустрічі – влітку.
«Фільм не створюється однією людиною. Коли я кажу «мій фільм», вважаю себе режисером – ідеологом і людиною, яка відповідає за якість фільму і сприйняття його глядачем. Насправді це колективна праця великої кількості творців – від трьох іноді до двадцяти. Тому анімацію як мистецтво не потрібно сприймати як індивідуальну творчість. Це комплекс процесів, комплекс мистецтв: операторське, художника-постановника, аніматора, декоратора включно з продюсером, монтажером. Десятихвилинний фільм – мінімум рік роботи. Дуже допомагають і спрощують роботу технології».
Режисер зізнався, що найскладніше йому було працювати з музикантами:
«Усі композитори, з якими ми працювали, вже були композиторами. Тільки аніматори до нас приходили аматорами, а потім уже ставали аніматорами. Дуже важко працювати з музикантами, не маючи музичної освіти. Найскладніше – це знайти таку мову, яку розуміє людина, що займається музикою. А ще якщо людина досвідчена, вона дивиться на молодого режисера як на щось ще несформоване. І тоді може диктувати свої погляди на цю історію, на сюжет, іноді навіть змінювати жанр. Існує ризик – бути режисером, піти на цей привід, а потім у фільмі висловити не своє бачення, а цієї людини, хоч і професійної та творчої.
З Ігорем Стецюком, який працював ще над мультфільмом «Стати твердим» стосунки навіть були на межі розриву. Він казав, що музика у фільмі має бути такою, щоб глядач прийшов, сів, заплющив очі та слухав музику! Фільм ми все-таки доробили, йому врешті-решт сподобалося. І він уже потім сказав: «Я хочу на основі цієї музики зробити оперу». Але це його вже справа. Працюючи з різними композиторами, розвиваєш свій недолік музичної освіти. І поступово я навчився з ними спілкуватися».
«Стати твердим» (2009 р.)
«У фільмі «Стати твердим» порушено тему, коли людину змушують бути не тією, ким вона себе уявляє. Починаючи з дитинства це з кожним трапляється, бо часто батьки бачать у дитині якогось генія: скрипаля, танцюриста, спортсмена. Також моє покоління зростало в системі з якимось ідеологічним спрямуванням, і був тиск – спочатку бути піонером, потім комсомольцем і так далі. Моральних складових я не торкався. Це стосується людського життя і людини персонально».
«Моя країна – Україна»
(анімаційний народний казково-пізнавальний серіал, 2010-2014)
«Проєкт «Моя країна – Україна» ми розпочали 2010 року. Ми – це моя дружина, за допомогою якої в нас у студії взагалі все відбувалося. Організували своє невелике підприємство, майстерню-студію «Новаторфільм». До цього ми створювали фільми, зокрема на замовлення держави, в абсолютно жахливих умовах. І коли з’явилася ця студія, прийшли всі, хто хотів і мріяв займатися анімаційним мистецтвом: журналісти, кухарі, водії, був інженер літаків, був перекладач. І ми всі згуртувалися. За весь проєкт пройшло понад 100 режисерів, художників, дизайнерів, операторів. І більшість досі залишилася в цій професії та працюють на студіях, які вже пізніше відкрилися в Україні. У проєкті 26 серій, з них я зробив 6, решта були дебютами молодих.
Відомий казкар, чудова людина та автор сценарію Сашко Лірник, ім’я якого носить головний герой, ображався, що він не схожий на нього справжнього. Але в кожного є своє бачення прототипу.
При створенні серіалу ми базувалися на тих артефактах, які існують у нашій країні, на нашій землі. І без пафосу – не було в нас суперпатріотичного настрою, це відбувалося задовго до війни».
Глядачі побачили дві серії: «Чорнозем» і «Чаша Ярослава». І Степан Коваль розповів цікаві факти, пов’язані з цими мультфільмами.
Про серію «Чорнозем»: «У Чернігівській області дійсно існує село Чорнозем. Коли ми створювали фільм, там жило 11 жителів».
Серія «Чаша Ярослава»: «Ми натрапили на невеличку замітку в газеті, що ця чаша справді існувала і зберігалася в музеї в Харкові. Під час німецької навали вона зникла разом із частиною скарбів. І її знайшли начебто у Швейцарії, коли розсекретили нацистські скарби. Ми з цією інформацією пішли до науковця, який працював на території Софії Київської. Але він нічого не знав про цей артефакт. Проте існує фото, де ця чаша в 30-х роках минулого століття стоїть у музеї в Харкові. Вона була знайдена випадково – під час ремонту трамвайних колій десь у 1918-19 роках».
Ще до ковіду, до війни студія «Новаторфільм» встигла зробити серіали «Професіонали» і «Мова кольорова». Їх немає в інтернеті.
«Професіонали» (2015 р.)
«Ідея «Професіоналів» народилася в моїй голові як серіал, де тварини хочуть спробувати якусь професію. Але наш творчий колектив на засіданні чомусь сказав: «Давайте краще зробимо дітей». І ми створили десять серій про двох хлопчиків, які хотіли кимось бути. А потім хтось поставив запитання: «А дівчатка? Вони ж теж мріють кимось бути!» Тоді розробили серіал і для дівчаток. Він так ще й не створений, бо на заваді стали воєнні події. І поки вони заважають, я повернувся до своєї ідеї тварин: вони більше можуть збирати в собі якісь архетипи людської поведінки чи людських характерів. У Франції, наприклад, фільми для дітей не ототожнюють із людьми. Якщо ви помічали, весь дитячий формат – це тваринки або вигадані істоти. Дуже рідко трапляється, коли туди потрапляють люди».
«Мова кольорова» (2019 р.)
«Ідея цього серіалу з’явилася, коли до нас звернувся до нас чудовий поет Григорій Фалькович. Я б його порівняв з Аланом Мілном: ритміка прози, ритміка створення слів у віршовану форму – просто неймовірна! Можете знайти його книжки і почитати. І він сам час від часу влаштовує творчі зустрічі».
«Прізвище в кишені» (2019 р.)
«Ідея фільму виникла у моєї дружини, коли вкотре ми думали над тим, що запустити у виробництво. А сама історія пов’язана з моєю сім’єю – це те, що розповідали мої бабуся, мама, те, що справді сталося під час голодомору. Частина цієї історії лягла в основу сюжету фільму».
Мультфільм просто приголомшливий: зворушливий, щирий, щемливий. Навіть якщо ви його вже бачили – не зможете стримати сльози. Правдива трагічна історія, пластилінові персонажі, яких сприймаєш як реальних людей, і наприкінці – ніжний голос Ніни Матвієнко на тлі драматичних подій…
«Щедрик» – кліп для Олега Скрипки (2011 р.)
«З Олегом Скрипкою нас познайомив Сашко Лірник. Олег тоді сказав: «Давайте щось зліпимо, бо в мене народилася донька, я хочу присвятити їй якусь роботу». Це відео ми створювали близько року. Я не дуже задоволений результатом з різних естетичних причин, а Олег був не дуже задоволений сюжетом – навіть не дизайном, а тим, що він вийшов темним, на його думку. А він хотів якийсь яскравий-яскравий. Але не образився, дружить із нами, і його донька ходила до нас у студію. Студія анімації «Червоний собака» зробила йому потім інший кліп на інший музичний твір. І він справді вийшов яскравий.
Але в той момент, коли ми створювали «Щедрик», я як режисер бачив його саме так, не знаю, чому. Можливо, впливали зовнішні чинники: зміна влади відбувалася майже щороку. А потім зрозумів, що Олег мав рацію, і потрібно було інакше підходити до цього: не частину твору залишати сонячною, а якось вирішити, щоб твір не був поділений на темну і світлу частини. Хоча насправді історія цього твору та оркестру, який виступав у Карнегі-Холі, трагічна. Може, саме ця інформація й вплинула. Бо створюючи цей кліп, насамперед ми вивчили все про ті події, про цей твір. І це було рішення всього нашого колективу, не тільки моє.
Існують дві версії кліпу – коротка і довга. Довгу він потім дозамовив, щоб представляти її на концертах. І мені вона більше подобається: там більше подій, які корелюються з тим часом. Ця робота навчила мене більш відповідальне підходити не до свого бачення, а до бачення замовника. Адже Олег замовляв це, коли в нього народилася донька, і він хотів щось дівоче. А вийшло за жанром історично-драматичне».
А ще Степан Коваль розповів про те, куди діваються персонажі та декорації після закінчення роботи над фільмом:
«Приходьте до нас на студію – нам нікуди їх дівати. Ми біля входу створили маленький музей, він виглядає як шафа до стелі. Там декорації, які збереглися ще зі «Злиднів». Навіть є маленький трамвай (персонаж «Йшов трамвай №9», 2002 р. – прим. ред.). Але все це з часом просто руйнується, і ми щось викидаємо. У нас у студії висять декорації будинків, автобуси, паркани. Висять, поки не впадуть на голову. У нас не підіймається рука зробити те, що за нормою в кіновиробництві називається «ліквідаційний період»: коли завершується будь-який фільм – ігровий, документальний, анімаційний, – усе, що належало йому як оформлення, просто спалюють, викидають, розносять по домівках. Наші аніматори беруть усе, що хочуть, але все одно залишається багато чого. А в нас рука не підіймається, бо знаємо, скільки праці вкладено, скільки часу на це пішло. А ще до нас приходять діти, ми робимо майстер-класи, вони дивляться на це і хочуть щось повторити. Або ми просто заохочуємо їх цим. Вони занурюються у творчість, і під час ковіду було легше. Під час війни вони взагалі ховаються у творчості – тоді стає не так страшно».
Деякі роботи «Новаторфільм» можна подивитися на ютуб каналі студії.
Наталія Кряж